У росії продовжують брехати про те, що Кримський півострів вдалося загарбати в України й окупувати «без жодного пострілу», тому що ніхто не чинив активного спротиву. Насправді опір…
Вчергове пересвідчуюсь — про «безсердечне залізо» можна говорити так само тепло і натхненно, як про найкращого друга-товариша.
— Зараз у мене російський «ленд-ліз»: «вісімдесятка», «уєшка» (Т-80-УЕ-1. — Ред.), — відповідає на запитання про свого «бойового коня» головний сержант роти Сергій Козятинський, а після довгої паузи, якось засмучено, додає: – До цього в мене була «шістдесятчетвірка», справжній супер-танк! Скільки з ним пройдено боїв-доріг, й не перелічити! Я за її штурвал сів 22 березня 2015-го, а 21 квітня 2022 року наш спільний шлях обірвався… Її спалили окупанти, під Ізюмом, в районі Заводів.
Піхота і «танчики»: що змінилось за рік війни
«До біса відважні хлопці, наші танкісти!», ці слова бійців-холодноярців стали такою собі вхідною точкою до розмови з кавалером «Золотого Хреста» Сергієм Козятинським. Я переповідаю йому нещодавню розмову з піхотинцями, у якій вони щедро, від щирого серця, розсипали компліменти своїм «мішкам», наводячи десятки прикладів відважних вчинків «своїх» танкістів. Мій співрозмовник спершу слухає з легкою усмішкою, а потім зосереджено-суворо стверджує:
— Насправді, справжні герої — піхота, їм завжди найважче, особливо тут, під Бахмутом. Ми завжди працюємо заради них: гасимо вогневі точки противника, дістаємо ворога там, куди не досягає інша зброя, допомагаємо відбити «м’ясні хвилі».
Сергій Козятинський знає, про що говорить, адже за рік війни він побував у бувальцях. Порівнюючи минулорічну ситуацію на фронті з нинішньою, він відзначає певні зміни, приміром, той факт, що вороги стали менше застосовувати артилерії, а ми — більше. Теж саме стосується і бронетехніки. Проте, жорсткість та інтенсивність боїв не суттєво змінилася. Крім того, як і минулого року, росіяни переважають нас чисельністю піхоти.
— У бій вони постійно кидають багато живої сили, орки лізуть, як таргани, і нічого з ними неможливо зробити — тільки знищувати, — говорить Сергій. — Людей російські генерали взагалі не жаліють, всі ж, певно, бачили відповідні відео. Вони воюють за методами Другої світової війни, у якій німців у крові втопили. Тепер вони те саме роблять.
Зміни «стилю» на полі бою, звісно, відобразилися на тактиці дій танкістів. Рік тому вони, що називається, регулярно вступали у двобій із танковими частинами ворога, нині ж такі ситуації рідкість. Принаймні — на Бахмутському напрямку.
— Тут вони вже відкрито, в наглу, не лізуть, тому на цьому напрямку ми ще ні разу не вступали у танковий бій, — говорить Сергій. — В основному, працюємо в режимі вогневої підтримки на «замовлення» піхоти: отримали завдання, виїхали, навалили, від’їхали, і все. Відтак, інтенсивність залучення до бойових дій нашої, танкової компоненти, дещо зменшилася.
Попри таку умовно безпечну тактику дій, їм все одно доводиться дивитися смерті в обличчя кожного дня. Сергій пригадує, як пару днів тому вони виїхали на околиці Бахмута й «трошки дали жизні» противнику, у відповідь російська артилерія відсипала з десяток снарядів, один з яких упав в п’яти метрах від танка і…не розірвався: «Наш ротний стояв неподалік, побачив це й каже — хтось за вас сильно молиться, хлопці».
До застосування противником переносних протитанкових засобів Сергій ставиться на диво спокійно. «Коли ти їдеш в танку, хіба чуєш і бачиш, що там по тобі стріляє? Може щось і летіло, але не влучили — то й добре, — спокійно пояснює Сергій. — Було не раз таке, що оглядаєш після бою бронежилет (танкісти їх тримають назовні своїх машин. — Авт.), а в ньому купа осколків і куль, аж сиплються».
Сергій зауважує, що в поточній ситуації оборонних боїв танкістам порівняно легко — «мирний час» доби вони перебувають на прихованих позиціях на порівняно безпечній відстані від лінії фронту, у «воєнний» — виїжджають на конкретну позицію для знищення конкретних цілей, вказаних «замовником» — піхотою. Буває, що доводиться проводити довгі години у засідках, ведучи спостереження заради влучного пострілу.
— Та все одно, наше діло нині просте — виїхали, відстрілялися і відкотилися. Тут, під Бахмутом, у танкістів не бойова робота, а, так би мовити, рутина, якщо порівнювати з інтенсивними боями на Харківському напрямку, зокрема, під Ізюмом, — каже він.
Місцева «рутина» «звучить» так: небо над укриттям танкістів незатишно шерехтить усіма наявними в русні великими калібрами, поблизу раз у раз гупають вибухи, а тлом до цієї какофонії слугує безугавне цоркотання поблизьких стрілецьких боїв. Утім, тихе гудіння вогню у похідній пічці й смачний дух запареної кави, таки створюють певну ілюзію спокою. Але — тільки ілюзію.
Постріл «всліпу»
На суб’єктивну думку Сергія, протягом року великої війни його підрозділ двічі потрапляв у смугу насправді жорстоких, як-то кажуть, пекельних боїв. «Принаймні, так мені запам’яталося», — уточнює він.
Перша така «смуга» трапилася навесні 2022-го, на Ізюмському напрямку. Тоді російські війська, зосереджені на півдні Харківщини, прагнули прорватися у напрямку Слов’янськ – Барвінкове з подальшим виходом в тил угруповання ЗСУ, яке утримувало фронт по «старій» лінії ОСС, та взяти його в оточення. Поміж іншого, на цій ділянці фронту війська агресора налічували три танкові частини: 237-й танковий полк (3-тя мотострілецька дивізія), 13-й гвардійський танковий полк (4-та гвардійська танкова дивізія) та 1-й гвардійський танковий полк (2-га гвардійська мотострілецька дивізія). Ця армада кількісно значно перевищувала відповідні сили ЗСУ, проте — аж ніяк не за майстерністю і вмотивованістю до боротьби.
Сергій Козятинський разом зі своїм екіпажем не раз стримував натиск противника, брав участь у швидкоплинних і жорстоких сутичках з броньованим «залізом» росіян. Якось, під час розвідки, їм довелося спостерігати за рухом декількох колон бронетехніки противника: «Коли побачив, ЩО на нас іде, я не зміг уявити, як ми зможемо «перетравити» усю цю армаду… Але ми не прогнулись і не зламались, просто її знищили», — каже він.
Загадую Сергію пригадати бій, який найбільше запам’ятався. Він знову усміхається і віджартовується, мовляв, кожен бій пам’ятає до дрібниць. Проте, тут же виокремлює декілька випадків, які стали особливими персонально для нього та його екіпажу. Один із таких — танкова дуель на дистанції близько ста метрів.
— Ми тримали оборону в районі села Заводи на Ізюмщині, у якийсь момент росіяни, за підтримки бронетехніки, прорвалися на околиці населеного пункту, — розповідає він. — Піхота затребувала підтримку, а ворог якраз почав сильний артобстріл, земля від вибухів просто дибки встала, видимість була обмежена, мабуть, через це ми мало не втрапили у халепу… Заходимо в село, піхота нас «веде» вулицею до потрібної точки, раптом нас попереджають, що попереду з’явився російський танк. Дистанцію до нього не уточнили, і ось ми виходимо з повороту і просто перед нами з’являється «сімдесятдвійка» із зеткою. Я не очікував її так близько побачити, одразу ж вдарив у неї. Ми відкотилися, заховалися, завантажили снаряд, знову виїжджаємо, робимо постріл, а пострілу… немає. Видно, щось не дотиснув я у гарячці бою. Тим часом російський танк чомусь повернув гармату в інший бік, видно очікуючи від нас якогось маневру. Стоїмо, заряджаємося, я досилаю ще один снаряд у ствол і чітко бачу, як він довертає башту в наш бік, як наводиться на нас… Роблю постріл, а він, майже синхронно, — в нас, і ми…роз’їжджаємося. росіянин промазав, але я, здається, влучив. Ми хотіли розвернутися і добити його, аж тут нам у борт хляпнув снаряд з іншого російського танка. Він пройшов рикошетом, машина сильної шкоди не зазнала, проте ми «осліпли» — якимось болотом заліпило триплекс. Виявилося, що за будинками ховався ще один танк противника. Ми нічого не бачили, але дали разок «всліпу», слід було влупити другий снаряд, але нам не дали змоги. Вочевидь, противник запримітив, що у нас є проблеми, і сконцентрував вогонь на машині — ворожа піхота била з усього, що було під рукою, своїх «п’ять копійок» додавала арта і міномети.
— Ми мусили відкотитися, щоб не загинути, — пояснює Сергій. — Зі слів піхоти, ми таки влучили в кожен з тих танків, вони зупинилися і наші козаки добили їх НЛАВ-ами.
Про воєнне «щастя» і його причини
Коли Сергій Козятинський береться розповідати історію про те, як загинув його танк, побратими видають, вочевидь, уже «академічний» в їхньому колі жарт: мовляв, їхній сержант отримав від дружини «червону картку», бо забув про річницю одруження, а от про дати знайомства і втрати своєї «шістесятчетвірки» він ніколи не забуває. Сергій не сперечається з друзями, усміхається їхнім словам, присмачуючи каву «сгущем».
— Нас спалили 21 квітня минулого року, біля Малої Комишувахи, — неквапом оповідає про цей трагічний випадок сержант Козятинський. — У цьому районі кілька днів поспіль точилися інтенсивні бої, великі маси піхоти противника тиснули на нашу оборону, ворог достобіса активно застосовував артилерію і бронетехніку. У якийсь момент комбат поставив завдання підтримати піхоту на певній ділянці фронту. Він попередив, що на визначеному рубежі противник кинув у наступ значні сили, зокрема танки, тому нам слід бути обережними. Утім, ми й самі чудово знали про ризики й були упевнені, що бій буде жаркий, але ж піхота потребувала допомоги, тож без жодних вагань вирушили підтримати наших козаків.
читайте також:
По дорозі вони зустріли два наших Т-64, які поверталися за поповненням БК. Побратими розповіли, що на позиції, до якої прямував екіпаж Козятинського, росіяни влаштували «карусель» щонайменше із десятка «сімдесятдвійок». Один російський танк вони вже знищили, але все одно, там їх дуже багато.
«Шістдесятчетвірка» Козятинського майже дісталася до визначеного рубежу, але…потрапила у засаду. Танки і піхота противника скомбінували сцену, в якій наш танк, замість надати підтримку піхоті, мав би підставитися під їхні снаряди. Власне, такий розвиток подій був очевидним і для екіпажу сержанта Козятинського. Але логіка бою і фронтова «чуйка» безапеляційно підказували, — або вони «підставляться» і візьмуть удар на себе, або загине наша піхота.
Звісно, під ворожим вогнем такі логічні конструкції не вибудовувалися, екіпаж просто діяв на рівні інстинктів.
— Ми знали, що вони там будуть, але мусили йти на виручку піхоті, — говорить Сергій. — Вихід нашого танка на позицію шуганув російську піхоту, штурмовики «прилягли» в посадці, наші ж бійці, не роздумуючи довго, покращили своє положення блискавичним маневром.
— У ці ж хвилини один російський танк вийшов із посадки, другий з кущів з правого боку і почали бити по нас метрів зі ста – ста п’ятдесяти, — продовжує розповідь Сергій. — Система перестала працювати, механіку і триплекс було розтрощено, я не бачив, куди стріляти і їхати. Ми теж влупили, що називається, на «спалах» і давай назад відходити. А у «64-ки» задній хід слабенький і противник отримав пречудову можливість знищити нас.
Танки ворога і справді били й били по нашому Т-64, але — не пробивали!
— Не знаю, що у тих росіян за проблеми були – чи руки криві, чи очі косі, але з такої близької дистанції, випустивши з півтора десятка снарядів, вони лише тричі влучили у нас і то, якось поковзом. Ми так мазати не вміємо.
Останнє попадання таки змусило танк встати, екіпаж вискочив з нього і перебіг до поблизької посадки в укриття. Ніхто з наших, на щастя, не загинув, усі благополучно добігли до «зеленки». Піхота прикрила танкістів влучним вогнем, але виглядало так, що російські танкісти, принаймні частина екіпажів, не зауважили евакуацію і ще якийсь час гатили по «шістдесятчетвірці», й, зрештою, підпалили її.
— Дуже шкодую за втратою цієї машини, я на ній всім років відвоював, — говорить Сергій. — Тішить лиш дві обставини — екіпаж залишився живим і те, що танк не дістався ворогу.
— У цьому бою вам пощастило? — запитую в Сергія.
Трохи помовчавши, він говорить наступне:
— Можна і так сказати, але, на мій погляд, нас врятувала погана підготовка росіян, а для них це скоріше правило, аніж виняток. Приміром, під час боїв під Харковом був такий момент: танки ворога виїжджали на Рогань з боку Докучаєва, сходилися з нами на нормальну «робочу» дистанцію, ми їх запросто нищили, а вони масово мазали. Таке побоїще я побачив вперше. Ми розмірковували, у чому тут «секрет»: може там в екіпажах срочники не підготовлені були, чи танки не вивірені, або що інше. Та життя показало, що це просто погана виучка. Ось ще один приклад: коли я заліз у свій теперішній танк, трофейну «вісімдесятку», перше, що привернуло увагу — надзвичайно грубий шар фарби. В робочій машині так не буває. Виглядало очевидним, що росіяни тільки показухою переймалися — лиш фарбували і перефарбовували машину! Ну і слава Богу, що вони їх лиш фарбували, а не вчилися воювати.
Про війну і перемогу
Влітку минулого року головний сержант роти Сергій Козятинський був нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України нагрудним знаком «Золотий хрест». Як відомо, ним вшановують сержантів та молодших командирів, котрі в критичний момент бою взяли командування на себе і досягли оптимально позитивного результату.
— Ця відзнака — за бої на Харківщині? — запитую в Сергія.
— Я б сказав так: і за них також, — віджартовується Сергій і пояснює свою опінію так. — На момент нагородження на рахунку нашого взводу уже був довгенький список подібних історій.
У холодноярській бригаді Сергій має репутацію відважного бійця (утім, його побратими теж). На фронті, де характер людини не замаскувати пишними словами, громадська думка народжується і утверджується лише конкретними справами і перевіряється кожен день у найточнішій і найжорстокішій лабораторії людського духу — випробуваннями боєм. І головний сержант роти Козятинський є зразком цього твердження.
У холодноярську бригаду він потрапив з четвертою хвилею мобілізації у 2015 році. Після перепідготовки в навчальному центрі в Десні, вже наприкінці березня, у складі підрозділу він вийшов у район виконання бойових завдань під Піски. Далі були Тоненьке, Красногорівка, Авдіївка та інші населені пункти Донбасу, де вісім наступних років воювала його бригада. Пізніше Сергій уклав перший контракт, потім продовжив його, так і «дотягнув» він до великої війни.
Звісно, родина, друзі-знайомі, періодично починали розмови про повернення на «гражданку», але Сергій твердо тримався обраного шляху воїна-захисника.
— Я ще у 2015-му вирішив, що воюватиму до нашої перемоги, і правильно зробив, — безапеляційно стверджує він.
— А самому не бажалося повернутися до цивільного життя? — запитую у Сергія.
— Звісно, що хотілося, але я звик доводити справу до кінця. У цьому випадку — до перемоги. Не варто було очікувати, що росія відступиться, від початку агресії було зрозуміло, що рашисти готуються до великої війни, — пояснює свої мотиви залишитися у війську Сергій. — Вони ж не полишили ідею 2014-2015 років захопити нашу країну, це ж очевидно! Про це, приміром, свідчили їхні постійні маневри біля наших кордонів, а також постійний розігрів антиукраїнських настроїв у російському суспільстві. Тому, як на мене, все йшло до великого вторгнення, це було очікувано. Щоправда, не думалося, що воно буде таким масштабним. Однак, скільки б військ не кидала проти нас російська влада, немає ради, мусимо захищатися, інакше загинемо.
Рік широкомасштабної війни помітно змінив наше суспільство, особливо тих наших захисників, котрі увесь цей час воюють на передовій. Запитую в Сергія, чи спостерігає він та його побратими такі зрушення.
— Так, звісно. Щодо себе особисто, скажу таке — став більше довіряти побратимам, а ще цінувати залученість людей до війни, не на словах, а на ділі. Відчуваю, як за минулий рік сильно змінилося наше суспільство: спільне горе і спільна боротьба об’єднали українців. Більшість з нас заточені на перемогу. Проте, є, на жаль, люди, котрі обмежуються пасивним спостереженням за нашою боротьбою. Дехто каже, що від нього мало толку в ЗСУ, бо, мовляв, він цілком цивільна людина і не вміє воювати. Насправді ніхто не є «спеціально створеним» для війни. Рік тому більшість з тих, хто зараз носить піксель, були цивільними. Але здолавши страх любов’ю до Вітчизни, вони взяли до рук зброю, навчилася воювати, стали справжніми воїнами. До цього мусить готуватися кожен громадянин нашої країни. Упевнений, тільки усією громадою ми зможемо зламати хребет агресору і здобути перемогу!
Фото — Ірина Рибакова
