Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Перед Вами снайпер-стрілець Данило. Він проходить службу у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді. Незважаючи на складну роботу, чоловік розповідає свою історію з усмішкою та багато жартує.
— Я себе вважаю дуже щасливою та везучою людиною. На початку широкомасштабного вторгнення мені життя врятував електричний чайник, — каже десантник. — Ми з побратимами тоді виходили на патрулювання по охороні та обороні пункту пошкоджених машин. Мені захотілося чаю, адже було доволі холодно. Він був новий, але ніяк не хотів працювати. Коли нарешті вода закипіла, а я зміг вийти з того будинку, то приблизно за дві хвилини туди прилетів снаряд. Пощастило…
Бойові завдання снайпера Данила відбувалися на найгарячіших напрямках Донецької області. Нині захисник вибиває москалів на Луганщині.Зі своїми напарниками він може пролежати одну чи дві доби в очікуванні конкретної цілі. Також вони корегують вогонь противника, вводячи його в оману.
— Мені побратими розповіли після повернення з чергового бойового завдання, що рашисти на сайтах так званого лнр оголосили за мене нагороду в 18 тисяч доларів. Я прекрасно розумію, що такі люди, як я і мої побратими, для них дуже цінні, тому ми завжди дуже обачно і тихо працюємо, — доповнює захисник.
За майже півтора року по Данилу і його товаришам по зброї неодноразово намагалися «працювати» москалі. Але, як сам десантник говорить, він дуже щаслива людина, адже вірить, що його оберігає маленька донечка, фото якої він носить у бронежилеті.
— Бувало таке, повертаємось із завдання, а прямо перед нами починають прилітати снаряди, але ми живі й здорові. Москалі бісяться, запускають дрони, висилають по нас групи свої, але знову для них усе марно. А потім починають з арти крити, а ми все одно виходимо цілими з таких складних ситуацій. Ми знаємо, як в них «підгорає» від цього, — сміючись каже Данило.
Снайпер розповідає, що саме тут він знайшов справжніх друзів. Одного разу його врятував військовослужбовець, якого він бачив лише один раз у житті…
— Такої дружби в цивільному житті немає. Тут ніхто не свариться, не конфліктує. Всі наші хлопці, коли йшли сюди, розуміли, що можуть не повернутися додому. Я й сам, коли останній раз бачив дружину та новонароджену донечку, залишив їм свій берет і сказав, якщо не повернусь, то хочу, щоб моя маленька копія знала історію свого батька… Але ми з моїми побратимами впевнено працюємо до нашої Перемоги. Я не маю сумнівів, що зовсім скоро буду вже гратися з нею і сам розповім про власний життєвий шлях.
Фото автора
