У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Цивільно-військове співробітництво (ЦВС) — доволі молода структура Збройних Сил України, та попри це за 9 років існування посіла важливе місце й стала своєрідним містком комунікації між цивільними та військовими. Про особливі завдання, які стоять перед ЦВС, наскільки змінилась робота з початком широкомасштабного вторгнення та яка нині ситуація з цивільним населенням деокупованої Херсонщини розповість начальник відділу ЦВС оперативно-стратегічного угруповання військ «Одеса» майор Оксана Козиренко.
— Цивільно-військове співробітництво — це цікава та нестандартна структура Збройних Сил України. І, як на мене, базова якість для «сіміка» — це комунікабельність, адже ти постійно спілкуєшся, весь час у русі, зустрічаєшся з людьми, отримуєш та доносиш інформацію. Взагалі, я перебуваю в постійній взаємодії з місцевими мешканцями, адже найголовніше моє завдання — це створення сприятливих умов для виконання бойових завдань підрозділів. А цивільний сектор завжди поруч із військовими. Тому якщо «сімік» на своєму місці, то осередку військ у районі виконання завдань буде комфортно. Для мене важливо, щоб для простих людей армія була з людським обличчям, тому під час спілкування я на власному прикладі демонструю, що військові — це звичайні люди, які у певний момент одягли форму, взяли зброю та стали на захист рідної землі.
— Як змінилася робота «сіміків» від початку широкомасштабного вторгнення?
— Збільшилась взаємодія з цивільним населенням на базовому, безпосередньому рівні, тобто стало більше прямого контакту не просто з посадовими особами, а зі звичайними людьми. Як результат — постало питання ще й з обробкою масиву зібраної інформації. Також під час окупації, коли люди тікали з власних домівок, «сіміки» координували роботу військових адміністрацій, пропонували місця, де люди могли тимчасово поселитися, поки здійснювалась підготовка до евакуації до центру, заходу України або за кордон. Після вдалого контрнаступу та деокупації фахівці ЦВС одними з перших заходили в населені пункти після стабілізаційних заходів і організовували евакуацію цивільного населення, адже обстріли тільки посилювались. Часто доводилось вивозити людей на нашому військовому транспорті. У кого ж залишався свій власний транспорт, то ми показували безпечні дороги, як оминути заміновані ділянки місцевості. Насправді це надважливо, враховуючи кількість підривів на дорогах. Після деокупації, відчувши свободу, люди почали їздити звичними для них польовими дорогами, а ті своєю чергою стали смертоносними через щільність мінування. На наші плечі ще й покладається доставлення гуманітарної допомоги в населені пункти, які перебувають на лінії зіткнення. Адже цивільні конвої не можна пропустити в місця, де велика щільність обстрілів. Тому ми відвозили необхідні речі в міста й села, які були просто на самій лінії вогню. Так ми координуємо й організовуємо безпечний рух гуманітарних конвоїв міжнародних і українських волонтерських організацій.
— Як відбувається співпраця з місцевим населенням деокупованих територій?
— Шляхом особистого знайомства зі старостами, з простими людьми, спілкування безпосередньо з тими, хто там живе. Вони розповідають про проблеми, а я вже їх доношу до військових адміністрацій. Також важливо координувати потребу в гуманітарній допомозі. Адже варіант з однаковими пакунками для всіх не працює. Всі люди різні, у багатьох існують специфічні потреби. Для мене було здивуванням, наприклад, що великому відсотку населення не вистачало овочів і фруктів. Мені тоді люди пояснили, що хоча це й село, але поля та сади здебільшого заміновані, а врожай, який все ж вдалося зібрати, немає де зберігати: погреби стали укриттями від обстрілів, де родина часто проводить ледь не весь час.
— У чому була найбільша потреба в мешканців після деокупації?
— Перше, про що просили люди, — це ліки і хліб. Медикаменти були необхідні деяким людям на рівні життя та смерті, адже коли населені пункти були окуповані, росіяни першочергово забирали з гуманітарних вантажів саме їх. І мова не про знеболювальні або пастилки від кашлю, а насамперед препарати, без яких людина не може існувати, наприклад, інсулін. А за хлібом вони скучили, я ніколи не забуду бабусю в маленькому селі на Херсонщині, яка плакала й цілувала привезену із хлібозаводу паляничку. Всюди, куди б я приїжджала, ці два пункти були на вершині списку потреб.
— Яка зараз ситуація із забезпеченням у визволених від росіян населених пунктах Херсонщини?
— Гуманітарний аспект повністю закритий, там уже в достатній кількості як продовольчих, так і господарських товарів, і навіть медикаментів. В кожній громаді Міжнародна гуманітарна організація «Лікарі без кордонів» відкрила свої пункти, де проводять огляд та лікують людей. Також постало питання з онлайн-навчанням у дітей і за сприяння військової адміністрації облаштовувались спеціальні пункти зі «Старлінками» та генераторами, щоб діти могли долучатися до онлайн-навчання.
Узимку ми проводили акцію «Подаруй усмішку дитині». Зробили пакуночки із солодощами, настільними іграми, книжками та вишивкою для дівчат. Скільки ж ми зібрали вдячних дитячих усмішок тоді. Похмурі зимові дні просто сяяли навіть без електрики й генераторів.
Наразі найбільшою проблемою залишаються пошкоджені будинки, але це справа навіть не одного року. І треба розуміти, що наші люди мають шалену працездатність, і як тільки вщухають обстріли, починається гул трактора, пилки, молотка… Все відновлюється, хоч покроково, але ж впевнено.
«Як пізніше виявилось, іншого взуття у неї не було…»
— Як давно ви служите у підрозділах ЦВС?
— Я дізналася про сферу ЦВС у 2017 році й тоді не мала розуміння, чим взагалі там займаються. Я пройшла навчання в Києві й через місяць після спеціальних курсів поїхала на першу ротацію в Краматорськ. Там я й розпочала свій шлях повноправного «сіміка» й жодного разу про це не пошкодувала.
— Ваша робота — це постійна комунікація. Розкажіть про випадок, коли ви відчули справжню емпатію.
— У Високопіллі під час роздачі гуманітарної допомоги я вперше побачила дівчинку Сашу, яка стояла з маленьким клуночком, в який навряд помістилось би щось, крім пляшки води та буханки хліба. В той момент я не змогла пройти повз цих великих очей, в яких було стільки смутку. Виявилось, що родина дівчинки не мала жодної змоги виїхати із захопленого рашистами села, адже батько Саші давно помер, мати має проблеми зі здоров’ям, а бабуся й зовсім прикута до ліжка. Школярка фактично спостерігала, як з кожним днем згасають найрідніші для неї люди без необхідного лікування. Тоді я ще звернула увагу, що вона стояла у відкритих капцях, хоча це був початок листопада, як пізніше виявилось, іншого взуття в неї просто не було… І в той момент я вирішила, що не можу залишити цю сім’ю, мені просто совість цього не дозволить. Тож невдовзі ми організували евакуацію, знайшли новий одяг для дівчинки та ноутбук з телефоном, адже її техніку «забралі на нужди арміі рассеі». Зараз же родина вирішила почати життя з чистого аркуша, на новому місці, щоб нічого не нагадувало про біль життя під окупацією.
— У чому запорука успішної служби «сіміка»?
— Перш за все цивільно-військове співробітництво — це команда, одинаки в цій службі не потрібні. Умовно кажучи, наша робота можлива лише, якщо всі «сіміки» візьмуться за руки. Згадую, як у Бериславі до мене підбіг собака з очима схожими на людські, в них читалося: «Забери мене!». З моєю роботою домашні улюбленці можуть тільки снитись — постійні відрядження змусять тварину страждати й мучитися. Але я поставила перед собою мету знайти їй нового господаря. Коли ж мій знайомий погодився забрати її, почалася справжня пошукова операція: ми по всьому Бериславу, який під регулярними обстрілами, намагалися знайти цуценя. Спочатку безуспішно, але, як кажуть, в єдності — сила: собачку все ж знайшов через два тижні «сімік» однієї з підпорядкованих угрупованню бригад. Ми вивезли собаку. Зараз він облаштовується на новому місці. І це не поодинокий випадок. Ми постійно співпрацюємо між собою, ділимось ідеями та досвідом, допомагаємо та підтримуємо, злагоджено крок за кроком наближаємо Перемогу!
Фото автора
