На ці запитання відповіді надав військовий експерт Петро Черник. Американці з Талібаном вели переговори понад рік — Процес пошуку формули виходу із цієї фази почався….
Тривале перебування в умовах війни — це потенційні проблеми з психікою. Чого очікує український захисник, поранений фізично та ще й душевно травмований, повертаючись із фронту додому? У якому стані перебуватиме емоційно травмований ветеран після війни? Як допомогти відновитися й не розбурхати душевні рани?
Своїми думками на цю актуальну тему поділився у прямому ефірі на Facebook-сторінці «Безбар’єрність» Сергій Тітаренко, учасник бойових дій, майор у відставці, голова громадської організації «Спільна місія» та психолог у державному підприємстві «Центр комплексної реабілітації «Галичина».
— Центр «Галичина» нещодавно був перепрофільований на підтримку військовослужбовців, оскільки разом із фізичними пораненнями бійці зазнають психологічних травм. З вашого досвіду, наскільки серйозна ситуація з ментальними проблемами в середовищі військових, що повертаються з такими травмами?
— 98 % людей з фізичними пораненнями мають психотравматичний досвід і по-своєму будуть його переживати. Це питання, які потребують розв’язання, тому з початку широкомасштабного вторгнення центр працював з ВПО, потім з військовослужбовцями. Однак, незалежно від контингенту пацієнтів, — ми всі опрацьовуємо втрату. Тобто чи це втрата майна, здоров’я, ідентичності, втрата когось із близьких — все це проживання втрати, що передбачає певний механізм реагування.
Важливо звертати увагу, на якому етапі переживання втрати перебуває пацієнт, чи досить у нього ресурсу для опрацювання цієї втрати, скільки часу потрібно, щоб перейти з одного етапу на інший, як емоційно він її проживає, щоб наприкінці цієї персональної роботи настало посттравматичне зростання, тобто ідентифікація себе нового. «Я пережив втрату, це зробило мене іншим, яким саме іншим, і як тепер я можу себе позиціонувати і застосувати таким, який я є, бо я точно змінився». І цей шлях прийняття й подолання втрати може тривати довший період, але деякі моменти проходять дуже швидко. У кожної людини ці етапи відбувається по-різному, але кожен мусить їх пройти, щоб настало посттравматичне зростання.
— Що конкретно змінюється в людині після фізичної та емоційної травматизації й заважає прийняти себе навіть сильному чоловікові, який повернувся з фронту?
— На жаль, тут не застосуєш один протокол для всіх, як у роботі з тілом, де можна побачити реакції тут і тепер. Щодо ментального здоров’я така конкретика не працює, тут усе індивідуально. Спектр відповідей і проживань дуже широкий, тому коли я наводжу приклад, то це суто один індивідуальний випадок.
Як проживається така травма? Я б поділив цей процес на етапи. Перший — етап прийняття розумом. Одразу після поранення людина в шоковому стані — «моя нога в мене в руці, що з цим робити?». Це етап шоку.
Потім настає етап заперечення — ні, це не зі мною відбувається, краще б мене вбило, аніж я став, так би мовити, неповноцінним. При цьому зазвичай використовується ненормативна лексика, й це показник того, наскільки емоційно забарвлений цей стан.
Наступний — етап емоційного прийняття. Іноді він довгий, бо щодня така людина вчиться жити по-новому, або без кінцівки, або у кріслі колісному, або наново вчиться говорити, зокрема у разі черепно-мозкового поранення. Така людина щодня повинна долати нові перешкоди за принципом: якщо я не здолав бар’єр сьогодні, то завтра на цьому ж місці я знову намагатимусь його здолати. Вдається не одразу й це викликає обурення, людина злиться на всіх довкола, на себе, на всесвіт. Це проходить на двох полюсах — агресія й депресія. Людина може бити кулаками об стіну або лупцювати себе — по нозі, яка не ходить, або по обличчю, яке не усміхається. В іншому випадку спостерігаються депресивні прояви: людина уникає всіх або вживає алкоголь, психотропні речовини.
Усе це проявляється на етапі емоційного прийняття, і в цей момент необхідно залучати фахівців з ментального здоров’я. Тому що коли ти сам із собою ведеш діалог — домовитися просто, а коли це незалежний фахівець — його завдання не домовитися, а надати максимально якісну допомогу. Щоб пацієнт міг сказати: ми це опрацювали й мені допомогло. Психолог знаходить із пацієнтом копінг-стратегії (способи поведінки, що виробляються свідомо і спрямовані на подолання стресових ситуацій). Тоді людина іде в життя з цими стратегіями, застосовуючи їх, поки вони працюють.
— Коли настає той переломний момент, коли людина переходить до повноцінного життя після травми?
— Під час праці з фахівцем з ментального здоров’я рано чи пізно настає поворотна точка, коли свідомість пацієнта змінюється настільки, що він готовий спробувати щось нове. Наприклад, сісти на коня, не маючи нижніх кінцівок. Це крок вперед, показник посттравматичного зростання, тобто людина готова переступити через свій бар’єр.
Паралельно з цим відбувається вихід зі стану горювання. Зникають міркування на кшталт: «Я бідний-нещасний, без рук, без ніг, не можу ходити й так далі». Натомість з’являються нові думки: «Тепер я такий, який є, і в принципі я собі подобаюсь. Так, у мене щось болить, росте живіт, але я впевнений, що маю досить сили і знаю, звідки її черпати. Я можу все це перетворювати на ресурс для подальшого життя в соціумі, спілкування з іншими, я можу спробувати себе в новій професії, можу здобути нову освіту. Так, я не можу тепер бігати з автоматом чи їздити на танку, але здатний здобути знання в іншій галузі і своєю діяльністю продовжувати приносити користь». Це розуміння і є поворотною точкою, з якої починається повноцінне життя.
— Наскільки довгим може бути період прийняття себе нового й від чого залежить тривалість цього періоду?
— Насправді багато факторів впливають на прийняття себе після поранення і переживання травматичного досвіду. Зупинимося на основних.
Перш за все важливо, на якому рівні психосоціального розвитку перебувала людина, коли дістала травму. Якщо ця людина не мала внутрішнього й матеріального ресурсу, психологічна травма сильніше вплине на неї. Молоді хлопці та дівчата матимуть більш яскравий і проблематичний перебіг опрацювання травми, аніж людина, яка мала бойовий досвід чи досвід пережитих стосунків.
Оточення дуже впливає на сприйняття травматичного досвіду, потенційний розвиток психічних розладів. Часто можна спостерігати, як волонтери, близькі люди, родичі оточують травмованого гіперопікою, трясуться, як то кажуть, над пораненим бійцем. І тим самим затягують процес відновлення. З іншого боку, дехто взагалі не зважає, що поранений може бути ще й травмований у ментальному плані. Складно знайти рівновагу й розуміння: коли потрібно бути холодним щодо травмованої особи, а коли потрібно опікати й підставити плече. Це має бути плідна співпраця, коли ми можемо ділити обов’язки, спілкуватися на рівних. Такі речі слід опрацьовувати з психологом, їх необхідно популяризувати. Зараз є позитивна тенденція щодо психологічної підтримки. На мою думку, її популяризація недостатня, але ми працюємо над цим.
— Оточення відіграє головну роль у процесі ментального відновлення?
— Я б сказав, що оточення й особисті характеристики травмованої особистості відіграють приблизно однакову роль. Але точно, лише поєднавши ці фактори, можна подолати шлях посттравматичного зростання.
— Як поводитись оточенню в разі депресії чи агресії травмованого бійця? Куди звертатися? Якщо розпочати терапію, то як довго вона триватиме?
— Родина має передусім чесно собі відповісти: на який результат вона очікує. Якщо ви хочете отримати назад ту людину, яка пішла на війну, то я вас розчарую: це неможливо. Потрібно усвідомити — так, як було, вже не буде. Що швидше ми це зрозуміємо, то простіше буде створити нові стосунки, адаптуватись і проходити навчання чи лікування, залежно від потреб. Якщо ви прагнете отримати тихого чоловіка чи батька, то дозволяєте робити, що він хоче, і втрачаєте людину як «бойову одиницю». Нічого доброго з того не буде.
Щодо агресії, то потрібно, щоб вона була конструктивна й контрольована. Наприклад: я повернувся, тепер пересуваюся на кріслі колісному, адаптував простір під свої потреби, але час від часу стаються негаразди, мене це дуже дратує. Мої емоції вирують, всі навколо відчувають цю агресію. Чому б не скерувати цю енергію, наприклад, у спортзал? Так ми отримуємо звільнення від надмірно бурхливої емоції, а ще зайнятість, спортивну реабілітацію. Тато й чоловік повертається зі спортзалу спокійний і готовий до діалогу.
Однозначно, якщо ви не можете впоратися самостійно з тим, хто до вас повернувся, при цьому вам потрібно адаптуватися до нього (неї) нового (нової) — звертайтеся до психолога, на гарячі лінії. Зараз є багато варіантів психологічної підтримки саме в такій ситуації, коли з’являються перші прояви проблем в родині — питання агресії можна вирішити. Подзвоніть і скажіть все, що вас турбує. Я перевіряв особисто, там надають кваліфіковану допомогу.
Цикл ефірів з фахівцями відбувається в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «ТИ ЯК?» за ініціативи Олени Зеленської.
