Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Комусь заголовок може здатися провокативним. Але читаючи час від часу коментарі в соціальних мережах, приходиш до висновку, що є певна частина суспільства, яка ставить під сумнів доцільність творчих зустрічей артистів, музикантів або гумористів з пораненими в госпітальних палатах. Мовляв, це відволікає від лікувальних процесів та й взагалі розважання не на часі.
Кореспондент АрміяInform побував у одній з військових лікувальних установ і вислухав думки організаторів творчих зустрічей, самих виконавців та, звісно, поранених бійців.
— Перед тим, як артисту зайти в палату до поранених, ми завжди дізнаємося про настрій у пацієнтів, їхній фізичний стан та музичні вподобання, — говорить організатор культурно-просвітницької роботи і мистецьких заходів Ольга Добровольська. — Звичайно, до важкопоранених, яких тільки-но перевели з реанімації, недоречно запрошувати артистів.
Інколи проводимо серед пацієнтів опитування, кого б вони хотіли послухати, з ким поспілкуватися.Якось завітали до нас актори Національного Академічного драмтеатру імені Івана Франка Анатолій Гнатюк і Олексій Паламаренко. Заходжу в палату і питаю, чи є бажання поспілкуватися з артистами. «Звичайно, є! Хай приходять, будемо раді», — кажуть хлопці.
І відбувається душевна розмова акторів з бійцями, звучать пісні у виконанні Гнатюка і вірші Паламаренка. Вони, без перебільшення, творці чудової атмосфери. А деякі хлопці пам’ятають їхні виступи ще й на передовій.
Що стосується доречності таких зустрічей, то в мене двох думок не має. Я бачу, як змінюються поранені, як оживають їхні очі, з’являються усмішки. Не згадаю випадка, коли б пацієнти були б незадоволені тим, що їх прийшли провідати відомі актори чи музиканти, обійняти, подякувати їм, подихати одним повітрям.
За словами Ольги Василівни, артисти приїжджають підтримати поранених військових не з пустими руками: привозять смаколики, засоби гігієни, книжки. А після творчої зустрічі хлопці ще довго не відпускають митців: розмови тривають довго і на різні теми.
Нещодавно у клубі лікувальної установи для пацієнтів і медперсоналу Театр-студія імпровізації «Чорний Квадрат» давав виставу «Пікап з корвалолом». На які кнопки повинен натиснути чоловік, щоб жінка сховала свої колючки?
На які вчинки може піти жінка, щоб чоловіка не відлякувати, але при цьому, щоб він продовжував її поважати? Відповіді на ці запитання актори запропонували пошукати й глядачам. До речі, одну з ролей грав мобілізований до лав Збройних Сил Євген Волошенюк.
— Командир пішов мені назустріч і відпустив зіграти у виставі, а я був радий на короткий час знову повернутися на сцену, — зазначив Євген. — Приємно було грати при повному залі для лікарів, медсестер і, звичайно, для хлопців, які проходять лікування.
— Для мене за честь виступати для наших захисників і на передовій, і в госпітальних палатах, — зауважив в розмові відомий автор-виконавець власних пісень В’ячеслав Купрієнко. — Починаючи з 2014 року я об’їздив з творчими звітами багато військових частин у прифронтовій зоні. І не лише дарував бійцям свою творчість, а й брав від них теми для своїх нових композицій. Так народилися пісні «Лелека» над Донецьком«, «Небо в окопах», «Піхота», «Онук і дід», «Бог любить розвідку», «Дівчинка-удова» та багато інших у співавторстві з поетичним товариством.
Для мене улюбленими слухачами є військові і діти, тому що вони не терплять фальші. У лікарнях і госпіталях за допомогою пісні я спілкуюсь з пораненими бійцями на зрозумілі для них теми, тому, мабуть, вони сприймають мою творчість близько до душі. Чи варто співати там, де лікують фізичні рани? Потрібно! Адже пісня змушує радіти, повертатись до рідної домівки, мріяти, не впадати у відчай та вірити в добро.
Поділився своєю думкою й актор театру, кіно та дубляжу, автор-виконавець власних пісень, а віднедавна військовослужбовець окремої десантно-штурмової бригади Дмитро Лінартович. Який, до речі, після важкого поранення проходить не лише медичну реабілітацію, а в прямому сенсі слова — пісенну. Адже десантник відновив виступи перед глядачами.
— До широкомасштабного рашистського вторгнення на моєму рахунку було чимало виступів у військових госпіталях по всій Україні, — розповів Дмитро. — Я вважав і досі вважаю своїм обов`язком, як людина творча, підтримувати побратимів українською піснею, створювати позитивну атмосферу і надихати на добрі справи.
І от 10 січня під Соледаром сам був поранений. І хоча після оперативного втручання і лікування я все-таки відчуваю наслідки контузії, та не забуваю про гітару і творчість. А ще приємніше, коли колеги по мистецькому цеху приходили до мене в палату зі словами і піснями підтримки. Ви не уявляєте, яке піднесення я відчував, коли до мене завітала народна артистка України Марія Бурмака.
Пісня не лише відволікає від зазнаного стресу на війні і всього негативного, вона лікує. Це своєрідна музична терапія, яка, гадаю, допомагає швидше одужати. Не будемо забувати, що українська пісня несе в собі надзвичайну енергетику і магію зцілення.
А ще був у мене сеанс театральної терапії. Мій друг актор Петро Сова запросив на виставу Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, яка рясніла витонченими жартами. Затамувавши подих, споглядав на гру акторів, які не лише повертали мене у професію, а й зшивали душу. Тому вважаю думки, які ставлять під сумнів виступи артистів в лікувальних установах під час війни, недолугими.
Для повноцінної картини залишалось вислухати поранених військовослужбовців — тих, до кого зі своїм мистецьким талантом приходять музиканти, актори, співаки, артисти розмовного жанру.
Коли в бійця артилерійської бригади на псевдо «Динаміт» поцікавився, як він ставиться до виступів артистів перед пораненими, співрозмовник відреагував по-одеські:
— А що, хтось до нас прийде?
Дізнавшись, що має справу не з організатором творчих зустрічей, «Динаміт» дещо розчарувався і висловив свої уподобання.
— Ми раді всім, хто намагається підняти нам настрій, підбадьорити гарною піснею, — зазначив артилерист. — Я б із задоволенням послухав наживо «Без обмежень», Пивоварова, Тараса Тополю, Wellboy.
— Якщо відверто, то мені не так важливо, що і хто заспіває, а те, що про нас тут не забувають, — наголосив розвідник Роман В. — Якщо митці приїздять без усякого запрошення, а просто відчувають необхідність словом підтримати поранених, то це надихає. Значить, ми всі разом: і ті, хто воює, хто годує, хто забезпечує фронт, і хто підтримує морально і засобами мистецтва. Ви подивіться, скільки нині народилося і лунає в радіопросторі нових патріотичних пісень! Це дуже важливо.
P.S. З надійних джерел дізнався, що незабаром до однієї з військових лікувальних установ має навідатись Михайло Хома (Дзідзьо). Тож мистецька підтримка наших поранених Героїв триває. А на запитання, яке винесено в заголовок, ми маємо беззаперечну відповідь.
