Про це йдеться в матеріалі The Associated Press. У межах військових навчань, що відбулися цього тижня, українські військові мали нагоду…
«Ті, що бачили війну» — це рядок з вірша поетеси Віолети Кравченко про всіх українців. Ця війна торкнулася кожного, у більшості з нас є хтось близький на фронті, на окупованих чи звільнених територіях, в евакуації чи полоні, чи назавжди пішов за обрій. Українська військова лірика — один із проявів цієї війни і частина нашої національної ідентичності. Збірка «Вірші, обпалені війною» містить понад 200 поезій. Перша частина книги — віршований опис подій війни, друга — присвячена українським захисникам.
— Пані Віолето, якими ви пам’ятаєте перші дні широкомасштабного вторгнення?
— На початку вторгнення я прийняла рішення залишитися на своїй землі. Ми з чоловіком не виїжджали з Борисполя навіть, коли мер міста закликав виїхати. Ми лишилися і навіть не зняли прапора з балкона. Бо комусь потрібно допомагати військовим, якщо всі виїдуть, хто буде це робити? Звичайно, тривожно було, коли розумієш, що снаряди не обирають ціль, і лише випадок вирішує, хто виживе. Перші два місяці широкомасштабного вторгнення ми спали на матраці в коридорі або у ванній кімнаті, по черзі, не роздягаючись. Страшно було, укриттів як таких не було, тож покладались на долю. Коли чули вибухи і звуки повітряної тривоги, я думала про наших хлопців на передовій — вони за нас проживають таке, що неможливо уявити. У мене брат у Бахмуті, він розказував, що перші дні втрачав слух від постійних вибухів. Ми повинні підтримувати їх, хоча б своїх ближніх, які захищають нас, і у такий спосіб створити величезне коло підтримки для наших захисників.
— Пригадуєте свій перший вірш про війну?
— До широкомасштабного вторгнення я так багато не писала про війну. Проте перший твір на цю тему був написаний задовго до 24 лютого. Звідтоді всі мої вірші — лише про війну, всі інші слова ніби зникли. Крім того, тоді, на початку агресії, ми сиділи вдома, і треба було дати вихід цьому болю і страху. У мене все виливалось у поезії. Перший вірш називався «Ті, що бачили війну». Він відкриватиме другу частину збірки «Вірші, обпалені війною», над якою зараз працюю. Цей вірш багато людей читали і цитували, зокрема волонтер і блогер Віктор Павлюк прочитав його у своїй рубриці «віршами на авто» для ЗСУ. Він з друзями збирає донати в соціальних мережах за допомогою декламування віршів. Він обирає вірші, які йому подобаються, і читає, зокрема Соломії Українець, Світлани Дубницької та інших. Я горда, що належу до цього поетичного кола. Приємно, що люди знають назви моїх віршів, і особливо важливо, що вдається збирати кошти. У такий спосіб уже відправлено понад 15 автівок на фронт для ЗСУ. Крім того, він купує дрони, термобілизну тощо. Тож мені приємно, що мої вірші дарують не лише естетичне задоволення, але й слугують психологічною терапією, і сприяють збиранню коштів для потреб нашої армії.
— Ви видали першу збірку «Вірші, обпалені війною». Читачі пишуть вам відгуки, коментарі?
— Так, багато людей пишуть мені: завдяки вашим віршам ми тримаємося. Адже в кожного своя межа терпіння, у якийсь момент опускаються руки і втрачається віра, бо люди гинуть щодня, постійно чуєш про смерть і це емоційно виснажує. І коли в момент зневіри людина натрапляє на такий вірш — її дух збадьорюється, вона розуміє, що все буде добре, що ми сильні попри всі труднощі, віра повертається. А вірші про загиблих хлопців та дівчат — це пам’ять на все життя: для батьків, рідних, для дружин і дітей. Книга — це не інтернет. Книга ж залишиться на все життя, її можна передавати з покоління в покоління. Через роки правнуки наших героїв зможуть прочитати ці поетичні рядки і сказати: «Вони воювали за Україну, вони відстояли нашу державу», а це дуже багато значить. Насправді батьки бояться, що закінчиться війна і про подвиг і жертовність їхніх дітей забудуть. Так влаштована пам’ять і суспільство, що про героїв згадують з нагоди роковин і все. Життя триває, люди переключаються на свої буденні справи. А так хоча б книга збереже цю пам’ять, рідні зможуть час від часу повертатися до цих поезій.
— Розкажіть, як створюються вірші, присвячені загиблим воїнам?
— Часом люди самі звертаються, побачивши такі твори на моїй сторінці. Просять написати і про їхнього сина, чоловіка. Нещодавно звернувся побратим, щоб я написала про його бойового друга. Він хоче, щоб вірш був включений до нової збірки, щоб замовити примірники і для рідних, і для його військового підрозділу. Часом я бачу інформацію про героя в мережі чи по телевізору — тоді й народжуються в голові слова і починаєш писати вірш. А вже згодом шукаєш родину цього героя, щоб дізнатися про нього більше, попросити світлину, але часто це не вдається. Тоді я публікую вірш без фото, однак завжди прагну, щоб люди бачили, кому присвячений твір. Щоб пам’ятали обличчя цих молодих людей, які віддали за нас життя. Гадаю, друга збірка буде потужнішою, в ній буде більше світлин, адже за цей час мені вдалося багатьох героїв знайти.
— Ви багато пишете про воїнів, яких пам’ятатимуть лише їхні рідні?
— Так, про звичайних людей, які до війни не тримали зброї в руках. У мене навіть є вірш «За сиротою не заплачуть». У нас сьогодні всі герої, всі заслуговують на пам’ять, зрозуміло, що є вже легенди цієї війни, герої, за якими ідуть в бій, і самі військові їх звеличують: «Да Вінчі», «Лівша» та інші. Можливо вони більше зробили для перемоги. Але потрібно пам’ятати кожного. Вони зробили неоціненне для України і для всіх нас, пожертвували найдорожчим — власним життям. Ми мусимо всіх пам’ятати. Зараз часу менше, але я намагаюсь писати для всіх, хто звертається, пишу навіть вночі. Людина за мене віддала життя, я не можу відмовитись.
— Ви спочатку публікували свої твори в соціальних мережах?
— На жаль, зараз складно з опублікуванням у Facebook, тому що блокується сторінка, наприклад, слова «кацап» чи «москаль» не можна вживати. Через зміст віршів вже дві мої сторінки заблокували. Тарас Григорович Шевченко такі вирази використовував, а тепер раптом не можна. Навіть якщо немає заборонених правилами слів, а вірш наповнений правдою і болем, то це вже порушення норм. Як на мене, після початку цієї війни варто було б ці норми передивитися. А то виходить, що нас вбивають, а ми не маємо права висловитись на свій захист, виразити свій біль і розпач, мусимо мовчати? А я так не можу. Слово — це також наша зброя.
— Водночас із бойовими діями й інформаційна війна також триває, ми маємо право оборонятися і на цьому фронті.
— А нам забороняють: одна моя сторінка заблокована, а друга видалена. Тому я не зберігаю вірші в мережі, як раніше, а копіюю в комп’ютер і видаю збірку, крім того, так буде захищене авторське право. Трапляється, що вірші крадуть або скорочують зміст, і вірш шириться в мережі фрагментарно і без авторства. Проте навіть народна пісня колись мала автора, але його ім’я втрачене. Так і твір, який ви бачите в мережі, має автора. Коли вірш поширюється, збирає лайки, має багато переглядів, то варто поцікавитися, хто автор, перш ніж розмістити. Однак приємно, що часто в коментарях самі читачі пишуть: автор вірша Віолета Кравченко.
— Ваші вірші стають частиною репертуару відомих артистів?
— Так, зокрема вірш «Миколаїв — це місто-герой» ширився мережею і дійшов до акторів «Дизель-шоу». Цей твір я написала на підтримку міста Миколаєва і миколаївців. Актори зробили відео на цей вірш, до речі, більшість із них родом з Миколаєва, вони не знали автора, і попросили відгукнутися. Вони дещо додали до нього, але основа моя. Я їм написала і мене запросили на концерт, дуже було приємно поспілкуватися, вони дуже приязні люди. Так вірші мандрують мережею і знаходять собі виконавців. Поезія «Ви їсти хочете — ми жить» взяла Катерина Бужинська і на своїй сторінці зробила красивий допис. Це було дуже зворушливо. Я написала цей вірш, коли звучали заклики відкрити порти і дати світу українське зерно. Мені тоді було важко на душі, я думала, як це так: вони бояться померти від голоду, а що в нас щодня люди гинуть через війну — їм байдуже.
— Ваша збірка певною мірою стане хронікою цих подій, у ній є вірші про ключові події російсько-української війни, і водночас це частинки історії окремих українських родин?
— Я вважаю, що все це наша історія. Мені приємно, коли старші люди замовляють книгу і пишуть: ця книга буде нашою сімейною реліквією. Для мене це неймовірне відчуття. Одна жінка замовила книгу і надіслала мені фото українського куточка в її помешканні в Італії: там бабусина вишиванка, український рушник, портрет Шевченка і моя книжка. Особливо приємно, коли діти читають мої вірші, для конкурсних робіт, на шкільних святкових заходах тощо, гарно вдягнені у вишиванку. Не могла навіть сподіватися на таке, що діти знаходять і обирають саме мої вірші, аби урочисто прочитати на святі. Їхнє декламування також можна знайти в мережі. Невдовзі я поїду до Львова на творчий вечір, тож сподіваюся, що там познайомлюся із цими дітьми.
— Пані Віолето, на вашу думку, після війни тематика ваших творів зміниться?
— Гадаю, що в певному сенсі, війна з нами назавжди, вона згадуватиметься на різні роковини, відлуння війни залишиться в кожній родині, неможливо буде не писати про це і далі. Хоча вже зараз душа розірвана цим болем. Від лютого минулого року я щодня писала вірш, а інколи кілька, іноді було так важко, що не писалося взагалі. Кожен вірш пропускаєш через себе, і кожна поезія — це історія чи то міста, чи громади, чи конкретної людини. А особистісні вірші, написані після того, як мати розповідає про сина від народження і до його смерті, — це дуже важко. І вислухати, і написати, і прочитати. Зробити аудіоначитку дуже важко, мені не часто вдається без сліз читати такі твори, тому що я частково прожила ці історії. Насправді хочеться піти на могили цих героїв, хоча розумію, наскільки це може бути болісно, бо я дуже емоційна. З іншого боку такі поезії мають терапевтичний ефект і для автора, і для читачів. У нас зараз стільки емоцій, а поезії дають їм вихід, хоча б частково звільняють від болісних переживань і дарують втіху.
Фото з архіву Віолети Кравченко
