У Маневицькому районному суді Волинської області винесли вирок адміністратору популярної Viber-спільноти, який протягом майже року інформував тисячі підписників про місця проведення…
Щоразу, коли зустрічаюсь з пораненим захисником у лікарняній палаті, відчуваю якусь певну незручність. І не тому, що своєю появою порушую, хоча й з дозволу медиків, звичний ритм відділення та процес лікування. А тому, що на відміну від лікарів та медсестер, нічим моєму співрозмовнику допомогти не можу. Хіба що просто спілкуванням, на короткий період часу можу відволікти свого нового знайомого від буденної одноманітності, на якусь мить змусити його поринути в не таке вже й далеке минуле, підбадьорити, підтримати словом. А коли після завершення бесіди чую від героя «Дякую, що навідались» — прирівнюю ці слова до нагороди…
Восени минулого року Антон (ім’я змінене) на псевдо «Тихий» втратив на фронті обидві руки нижче ліктів, ліву нижню кінцівку нижче коліна (права нога на сьогодні нашпигована спицями Апарату Єлізарова) і одне око. Аби я зрозумів, з ким маю справу, майже на початку спілкування Антон ніби між іншим промовляє:
— Я тут не надовго: пролікуюсь, потім швиденько реабілітація, протезування і — в підрозділ до побратимів. На мене чекають хлопці, та й борг рашистам маю віддати.
Антон — кремінь за характером, мабуть, тому що житомирянин. Має дві освіти — спочатку навчався в технікумі з виробництва і переробки продукції тваринництва, а потім в Державному агроекологічному університеті. До російсько-української війни з братом займалися наймирнішим бізнесом: вирощували тварин, обробляли поля, тішилися багатим врожаям.
— На початку 2015 року добровільно прийшов до військкомату і призвався до лав Збройних Сил, — розповідає «Тихий». — Строкову не служив через вади здоров`я, але все ж вирішив у нелегкий для країни час взяти до рук зброю.
Після інтенсивної спеціальної підготовки на полігонах Антон з побратимами 10 травня вже виконували бойові завдання поблизу Щастя Луганської області, брав участь у боях біля ТЕС. У 2016 році аграрій демобілізувався, сподіваючись повернутися до мирної справи, якій мріяв присвятити життя.
— Але через два роки повернувся до армійської родини, — розповідає Антон. — Два роки я був подумки зі своїми побратимами, які лишились у військовій частині. Постійно їх згадував, телефонував. Нарешті, не витримав і знов одягнув піксель. Ви не уявляєте, як я тішився, коли опинився серед тих, з ким рік служив і воював. Я знову мав можливість проходити різноманітні курси для підвищення кваліфікації своєї військової професії.
— Що було найважчим У 2015 році? — запитую свого співрозмовника.
— Зробити перший крок — прийти до військкомату, — без вагань відповідає «Тихий». — Я його зробив свідомо, і відчував, що на мене чекають круті зміни. Дворічна передишка лише це підтвердила. Армія, що воює, твій підрозділ, що воює — це надособлива атмосфера, це унікальні взаємовідносини і стосунки в колективі однодумців, заряджених однією метою. Це не служба строковика (не хочу образити всіх), який, ледь переступив поріг КПП, чекає на «дембель». Тут все по-іншому. Навіть якщо ти не встиг в перші дні або тижні усвідомити, куди і для чого ти сюди прибув, з часом така наука, як бойова підготовка, поступово робить з тебе бійця. А перший бій ще й загартовує.
У розмові Антон пригадав, як на полігоні мав зустріч з офіцером-десантником, командиром розвідки, який справив на нього неабияке враження — «людина, яка вміла все».
— Час від часу спостерігаючи за кремезним, в міру зухвалим і насиченим професійними навичками офіцером, я відверто хотів бути чимось схожим на нього, — ділиться спогадами Антон. — Він був, і я сподіваюсь і є, еталоном десантника. Таких на коліна ніколи не поставити.
У лютому і березні минулого року «Тихий» у складі свого підрозділу брав участь в обороні столиці, потім були завдання на рідній Житомирщині, згодом знову Київщина. Воювали проти рашистів 234-го десантно-штурмового полку, наводили артилерію на колони ворожих танків у районі Дмитрівки, з «МП-60» вичищали окопи від окупантів в лісах навколо столиці. Коли ворог відступив з Київщини, зайшли на Чернігівщину в район населеного пункту Грем`яч.
— На початку літа нам дали короткий перепочинок і в середині червня наш підрозділ було перекинуто під Лисичанськ, — продовжує розповідь Антон. — Після важких боїв за місто разом з іншими частинами були змушені відійти із займаних позицій і рубежів. Довелось повоювати й під Бахмутом, а в листопаді нас відправили на Херсонський напрямок.
Наприкінці минулої осені «Тихий» підірвався на мінній пастці — спрацювала рашистська протипіхотна міна ПОМ-3 «Медальйон», яка заборонена Оттавською конвенцією. Міна має сейсмічний датчик цілі, тобто реагує на вагу середньостатистичної людини та амплітуду її кроків.
— Дуже вдячний хлопцям, які вчасно надали першу допомогу, блокували кровотечу і швидко доставили мене лікарню на Херсонщині, де потрапив до професійних рук місцевого хірурга, — говорить Антон. — До тями я прийшов лише тут в лікарняній палаті Києва. Я атеїст, а боги для мене — це лікарі та багато інших медиків, які перекрили мені дорогу на «той світ». До слова, за допомогою друзів розшукав номер і зателефонував тому хірургові та подякував за збережене життя.
Батьки Антона й досі не знають, що він підірвався на міні й знаходиться на лікуванні. Він береже їхні серця і, за його словами, стане перед ними, лише коли завершить протезування. Брат, який теж воює, мав коротку можливість його провідати.
— Звичайно, він був шокований моїм станом, — зауважує «Тихий». — Йому важко було усвідомити те, що зі мною сталося, і вже я його заспокоював, а не він мене. Головне, що я вижив. Добре розумію, що мій союзник і одночасно ворог — це я сам. Якщо вчуся, то знання мені допомагають уникнути небажаних ситуацій, якщо лінуюся, то маю ворога в собі. Така моя філософія. Але в житті бувають різні моменти, особливо в протистоянні реальному ворогу на полі бою, який в чомусь буде хитріший, в чомусь швидший. У моєму випадку ворогу «повезло», що він підірвав мене, а мені пощастило, що я залишився живим.
В якісь моменти наша розмова переривається для виконання медсестрою чергової внутрішньовенної ін’єкції. «Тихий» відгукується на цю процедуру порцією гумору і спілкування продовжується.
— Моє головне завдання — за допомогою медичного персоналу відновитися, повернутися до своїх і поквитатися з окупантами, — знову і знову наголошує Антон.
— А може все-таки інструктором, зважаючи на важкі поранення? — обережно питаю співрозмовника.
— Інструктор — це людина, яка вчить, але не воює, — парирує «Тихий». — А я хочу довести насамперед собі, що здатний взяти до рук зброю. Тим паче, що побратими мене не забули, постійно підтримують і навіть заїжджають в гості. В нашому підрозділі є люди, які успішно воюють на протезах. Чим я гірший? Не збираюся себе жаліти й не хочу отримувати від кого б то не було співчутливих слів та поглядів. Це простий рецепт майбутнього успіху.
Нашу розмову перериває голос волонтерки Олени:
— Перепрошую, але моєму підопічному прийшов час обіду і я його маю погодувати.
В Олені я впізнаю сильну і мужню жінку, чоловік якої – Олексій Соколовський, з 2014 року воював на фронті. В 15-му був тяжко поранений в ногу і Олена разом з лікарями в буквальному сенсі слова поставила свого «Сокола» на ноги. З початком широкомасштабного вторгнення Олексій знову пішов воювати. На жаль, на початку лютого цього року він загинув в районі Бахмута. У вільний від роботи час Олена доглядає за пораненими, зокрема й за Антоном. Бути поруч з тими, хто потребує допомоги — це в неї вже в крові.
— Хіба з такими помічницями не одужаєш? — запитує «Тихий», коли ми прощалися. — А вам дякую, що зайшли…
Фото ілюстративні
