Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Микола дуже рано подорослішав. Одразу після закінчення школи одружився, й у свої 42 роки він вже має двох чудових і дорослих синів: 25-річного Олексія, який у званні лейтенанта служить у пожежній частині, та 22-річного Сергія, який навчається на лікаря-стоматолога.
— Сам я маю лише середню освіту. Не було коли. Необхідно було наполегливо працювати, щоб спочатку маленького Олексія на ноги ставити, а потім і Сергія. А от діти радують. Як кажуть, навчалися та навчаються і за себе, і за мене. Молодці! Я ними пишаюся! Хочу, щоб вони були всебічно розвиненні, освічені та жили в мирній, вільній країні. Тому і пішов добровольцем на фронт у перші ж дні від початку широкомасштабної війни з російськими загарбниками. Це моя земля, мій дім і моя родина, яких я захищатиму до повного вигнання ненависного агресора, — поділився своїми думками 42-річний чоловік.
У нього руки в мозолях, добра, широка усмішка і чіпкий погляд навченої життям бувалої людини. З 12-ти років він, уродженець Одещини, гнув спину на сільськогосподарських полях, замість відпочинку під час літніх шкільних канікул заробляючи на хліб насущний та матеріально допомагаючи батькам. Вже дорослим тривалий час працював трактористом, обробляючи землю, з якої згодом сходили колосся з налитими зернами стиглої пшениці. Микола займався і підприємництвом, реалізовуючи ліхтарики, батарейки, радіоприймачі та інші побутові прилади. Певний час був бригадиром ремонтно-будівельної команди, укладаючи плитку на підприємствах громадського харчування й відпочинку та в загальноосвітніх закладах. А за кілька місяців до початку російського вторгнення він працевлаштувався на одне з охоронних агентств Одеси. Вранці 24 лютого відстояв свою вахту та мав відбути на чотириденний відпочинок до свого селища. Але звичний мирний спосіб життя порушили виття сирен повітряної тривоги та гуркіт і вибухи ракет.
У перші дні широкомасштабної війни пішов захищати свій дім
— Звісно, почалася паніка, були скасовані й автобусні рейси. Ледве-ледве мені все-таки вдалося того дня подолати понад сто кілометрів та дістатися свого селища. Ну, а далі план дій був для мене зрозумілий. Наступного дня я, суто цивільна людина, пішов до місцевого територіального центру комплектування, — розповів мій співрозмовник.
Так розпочався армійський та бойовий шлях нині матроса, водія — номера обслуги Миколи на псевдо «Ворон», який у 40-річному році вперше в житті одягнув військовий однострій. У березні 41-річчя він зустрів вже на блокпосту Одещини, де, перериваючись на невеликий відпочинок, ніс службу до травня. А потім, коли загроза щодо захоплення ворогом рідного регіону минула, йому запропонували вирушити до Одеси, де він обійняв посаду водія — номера обслуги у складі однієї з частин Військово-Морських Сил.
Після бойового злагодження у складі підрозділів, наприкінці липня, «Ворона» передислокували на обпалений вогнем південь країни.
Сів за кермо «Хамві»
— Наш підрозділ розташовувався неподалік Давидова Броду. Ще в Одесі я сів за кермо високомобільного позашляховика американського виробництва «Хамві», оснащеного ракетною установкою та лазерною системою наведення на ціль. Полюємо на легкоброньовану ворожу техніки: бронетранспортери та бойові машин піхоти та живу силу противника, —розповів матрос Микола.
Фронтовими дорогами Півдня та Сходу
Понад пів року «Ворон» провів на передовій, спочатку воюючи на Херсонщині, а згодом на Донеччині. Його бойовий шлях — це сотні кілометрів руху запиленими та засніженими дорогами Півдня та Сходу, багатогодинне перебування в лісосмугах та полювання за черговою ціллю противника від моменту прибуття на визначені позиції до пуску ракети.
Ніде й ніколи йому не було легко. На позиції у складі своєї обслуги Микола завжди вирушав рано-вранці, а повертався пізно ввечері. Приїдуть воїни на місце, замаскуються залежно від пори року та тримають руку на пульсі або на пульті, натиском на кнопку якого рукою «Ворона» дається старт ракети по тих, хто прийшов на нашу землю з війною.
Відстань, з якої військові моряки гатять по ворожих цілях, дорівнює від одного до п’яти кілометрів. Влучність ракети є такою, що може залетіти у відкриту кватирку приміщення.
Звісно, що робота на ракетній установці передбачає й низку різних нюансів. Приміром, за своєю специфікою, обслуга не може працювати вночі, коли дощитиме або коли на землю спускається туман.
Так, досвід щодо участі в бойових діях у нього вже чималий. Але, за його словами, особливо важко було вижинати рашистів з колись окупованого ними Давидова Броду, що на Херсонщині.
— Добре вони тоді там окопалися. Ніяк не можна було до ворога підступитися. Аби визволити село, необхідно було форсувати річку Інгулець. Завдання було не з легких. Тільки-но наведемо переправи, як рашисти вже роблять свою чорну справу, ведучи по них свій смертоносний вогонь. Врешті-решт, за допомогою нашої артилерії, все-таки вдалося відсунути ворога з вигідних для нього для стрільби позицій. Деякий час агресори ще намагалися огризатися, але всі їхні вогневі зусилля вже були марними. Через річку ми переправилися, і на початку жовтня звільнили Давидів Брід. А за місяць вже і все правобережжя Херсонщини було деокуповано нашими Силами оборони, після чого нас одразу переправили на Донеччину, — згадав про ті події водій — номер обслуги.
На Сході підрозділ, у якому воює Микола, виконував все ту ж притаманну для нього роботу, гатячи по ворогу ракетами з установки, встановленої на базі свого позашляховика підвищеної прохідності «Хамві».
До війни звикнути неможливо
Кажуть, що до війни звикаєш. Але, за словами Миколи, повною мірою до цього звикнути неможливо. Та й взагалі такого не має бути. Адже людина створена для іншого — щоб будувати, а не руйнувати. А зброя є останнім аргументом, яку можна застосовувати проти тих, хто прийшов у твій дім грабувати та вбивати. І саме з цією метою взяв до рук зброю наш герой.
На щастя, на тілі Миколи нема рубців від страшної і жорстокої війни з російськими загарбниками. Хоча деякі її наслідки він на собі нині відчуває.
— Раніше ніколи не скаржився на пам’ять та завжди добре орієнтувався на місцевості. А зараз іноді трапляється таке, що задля того, аби запам’ятати дорогу, треба проїхати цим шляхом вже не один, а кілька разів. Це, напевно, наслідки, хоча і легкої, але контузії, — вважає матрос.
А контузію він дістав тоді, коли, за рішенням командування, на певний час з його автомобіля зняли ракетну установку, і «Хамві» використовувався для перевезення особового складу. Вивіз він якось на позиції морських піхотинців, тільки-но замаскував машину, і раптом цю місцевість накрила ворожа авіація.
— Добре, що я встиг пригнутися в окопі. Між мною і нашими хлопцями-морпіхами вибухнув снаряд, а вони перебували від мене на відстані кількох сотень метрів. Тож, пощастило, що лише дістав легку контузію, могло статися і гірше, — полегшено вимовив військовий.
Фото автора
