Стабілізація та повільне відновлення 2024 рік — третій рік широкомасштабної війни — минув під знаком стабілізації української економіки. Після падіння…
920 років тому, 4 квітня 1103 року, відбулась битва на річці Сутінь. Вона стала переможним підсумком найбільшого походу руських князів проти половців від часу появи цих кочових племен у південноукраїнських степах на середину XI століття.
І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий [день] місяця квітня. (Літопис Руський за Іпатським списком (переклад Леоніда Махновця))
.
Літопис зберіг цікаву інформацію про підготовку руських князів до походу на південь навесні 1103 року. Князівський з’їзд, головною темою якого стала боротьба з половецькою загрозою, зібрався з ініціативи великого князя київського Святополка Ізяславича та переяславського князя Володимира Мономаха неподалік Києва на Долобському озері. Під час обговорення частина воєначальників виступала за негайний похід, інші ж натомість обстоювали позицію про несвоєчасність виправи і можливу шкоду від неї.
«Не час навесні воювати, — заявили під час наради воїни Святополкової дружини. — Погубимо ми смердів і ріллю їх». Ймовірно, малося на увазі, що масштабна весняна воєнна кампанія могла зірвати посівну, завадивши проведенню сезонних сільськогосподарських робіт.
«Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь, — відказав на це уславлений мудрістю Володимир Мономах. — А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?»
Судячи зі слів переяславського князя, йшлося про мобілізацію для потреб війська в поході селянських коней, можливо, почасти разом із самими смердами. Це справді могло зашкодити посівній, однак яскраві аргументи емоційної промови Володимира Мономаха виявились переконливими — великий київський князь Святополк Ізяславич та його дружинники зголосились на похід.
І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, і сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро зробиш Руській землі». (Літопис Руський за Іпатським списком (переклад Леоніда Махновця)).
На заклик великого князя київського та князя переяславського приєднатись до походу згодились князі Давид Святославич, Давид Всеславич, Мстислав Всеволодович, Вячеслав Ярополчич та Ярополк Володимирович. Відмовою відповів лише сіверський князь Олег Святославич, повідомивши що не в змозі виступити в похід, бо занедужав.
Союзні князівські війська, чисельність яких сягала від 10 до 30 тисяч вояків, зібрались в урочищі Протолчі та на острові Хортиця на Дніпрі до свята Великодня, яке 1103 року припало на 29 березня. Наступного дня, 31 березня, кіннотники та піхотинці, які висадились з човнів, рушили у степ у пошуках ворога, й «ішли в поле чотири дні, і прийшли на [ріку] Сутінь».
Почувши про наближення руського війська, половці зібрали військову нараду, щоб вирішити, як вигідніше вчинити — просити миру чи битись. «Що сих боятися? Вони в руки наші самі прийшли, тож не уникнути їм рук наших», — передає Густинський літопис початку XVII століття думки більшості половецьких ханів, які виступали за рішучу битву.
Молоді й запальні представники половецької знаті вважали, що розгром князівських дружин у степу відкриє вільний шлях на міста Русі, які можна буде захопити і розграбувати без жодного опору — «підемо без будь-якого опору в землю їхню і остаток без труда винищимо». Одиноко звучав лише розсудливий голос хана Урусоби, який виступав за замирення і якого через це звинуватили в боягузтві:
Половці ж, почувши, що йдуть руси, зібралися без числа і стали радитися. І сказав [хан] Урусоба: «Просімо миру в русі, бо кріпко вони битимуться з нами. Ми бо багато зла вчинили Руській землі». І сказали молодші Урусобі: «Якщо ти боїшся русі, то ми не боїмось. Сих же побивши, ми підемо в землю їх і візьмемо всі городи їхні. І хто ізбавить їх од нас?» (Літопис Руський за Іпатським списком (переклад Леоніда Махновця)).
Літописну річку Сутінь дослідники ототожнюють з річкою Молочною в Запорізькій області, яка протікає в межах Пологівського та Мелітопольського районів і впадає в Азовське море. Саме тут князівські війська дали половецьким ордам велику битву, яка, за словами літописця, увінчалася «славою і … побідою великою».
Прологом до масштабного бойовища став тотальний розгром передового загону половецької сторожі на чолі з ханом Алтунопою, уславленого серед половців мужністю та майстерністю у війнах. Руські воїни виявились вправнішими за ворогів, оточили загін Алтунопи і знищили всіх його бійців. «Повість минулих літ» особливо наголошує, що жоден із половців не зміг урятуватися, але «всіх побили». «Християни ж, обступивши їх, вибили всіх до єдиного», — стверджує вслід за нею Густинський літопис.
Жорстока поразка передового загону не зупинила половців, які були незчисленними у своїй кількості, подібно до дерев у лісі. Великою силою вдарили вони по руському війську, «і була, — йдеться в Густинському літописі, — січа люта без милості. Та, благодаттю Божою, подолали християни і попотрошили половців».
Джерела згадують, що в бою загинули двадцять половецьких ханів, називаючи імена кількох із них — Урусобу (або Русобу), Кочія, Яросланопу, Китанопу, Кумана (або Кунама), Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря. Ще ж одного ворожого полководця на ім’я Белдуз (або Велдуз) захопили в полон.
Попри те, що обіцяв він за себе великий викуп — «злото, і срібло, і коні, і скот» — Володимир Мономах наказав стратити полоненого, бо той багато разів перед тим порушував клятву не нападати на Руську землю. Літописи подібно передають слова князя до віроломного половецького хана:
«Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руськую землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!» (Літопис Руський за Іпатським списком (переклад Леоніда Махновця)). «Окаянний і недостойний милості чоловіче! Скільки разів ти з нами мирився, а не перестав єси нам зло творити, клятву переступаючи, і не тільки синів своїх не вчив єси боятися Бога і клятви не переступати, а й не міг єси напитися крові християнської. Отож не достойний єси милості!» (Густинський літопис (переклад Володимира Крекотеня)).
Переможна битва на річці Сутінь принесла руським військам не лише славу, але й значні трофеї та багатьох полонених, причому не лише половців, але також з числа інших степових племен: «Взяли бо тоді вони скоту, і овець, і коней, і верблюдів, і вежі з набутком і з челяддю, і захопили печенігів і торків з вежами». Згодом представників цих народів розселили вздовж рубежів Руської землі як буфер, який мав прикривати від половецьких нападів.
Ще одним значущим наслідком походу стало відновлення оборонної лінії Руської землі по річці Рось. Літопис повідомляє, що того-таки 1103 року «того ж місяця (тобто у квітні. — Авт.) у вісімнадцятий день пішов Святополк і поставив [город] Юр’єв (нині — Біла Церква. — Авт.), що його спалили були половці».
Отже, битва на річці Сутінь сприяла укріпленню оборонних рубежів Русі від нападів степовиків. Здобута завдяки єдності та згуртованості, вона засвідчила ефективність спільної боротьби князів із зовнішньою загрозою.
