Все це через інформаційну небезпеку, яку становлять анонімні канали, а також потенційні можливості російських спецслужб відстежувати приватні повідомлення в цьому застосунку. Проблему загострило…
Поки наші воїни боронять Україну, в тилу українці міцно тримають духовно-культурний фронт. Весь цей час з початку широкомасштабного вторгнення митці, актори та музиканти підтримують вогонь впевненості в нашій Перемозі. Напередодні Міжнародного дня театру генеральний директор Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, народний артист України Олександр Книга розповів кореспондентці АрміяInform про окупацію, евакуацію та життя театру і міста після звільнення.
— Пане Олександре, те, що вас викрали окупанти, набуло широкого розголосу. Розкажіть, як це було і як вдалося вибратися з окупації?
— Вони прийшли до мене 23 березня, обшукали мій будинок в Олешках, а потім повезли до Херсона в СІЗО. Дружині сказали, що забирають на кілька днів для з’ясування обставин. У СІЗО завели в камеру, допит тривав до вечора, я так і не зрозумів, що вони хотіли дізнатися, але пізно ввечері кудись мене повезли і з шапкою на очах випустили з машини. Перед цим речі, що зібрала дружина, віддали, портфель і планшет, у якому вони так і не знайшли слідів партизанських рухів. Сказали: можеш зняти шапку, коли дорахуєш до десяти. Коли зняв, зрозумів, що опинився далеко і від дому, і від театру. Запитав перехожого, котра година, було 19:20, тобто за 40 хвилин — комендантська година. Тут мені стало страшно. Стукати в двері до чужих людей проти ночі марно. Але я, попри паніку, знайшов друзів і рівно о восьмій вони мене привезли додому. Після цього резонанс був великий, телефонували журналісти, я давав багато інтерв’ю, а потім у фейсбуку отримав повідомлення: «Если было мало, в следующий раз закроем надолго». Тобто вони слідкували за мною, а в мене вся сім’я в Олешках, п’ятеро дітей, старші вже з родинами.
— 26 березня мені зателефонували росіяни, сказали, що треба ще раз поговорити. Я відповів, що приїду в Херсон на роботу, і можна буде в театрі зустрітися. У театр на цю розмову прийшли троє рашистів. Один з них запропонував: «Вы — депутат, берите власть в свои руки». Я пояснив, що присягав на вірність українському народу і порушувати присягу не збираюся. Тоді він звелів відкривати театр. Я теж відмовився, мовляв, люди виїхали, нема кому працювати. Години дві тривала розмова, дійшли згоди лише в тому, що людей потрібно заспокоїти. Вони пішли, а я зрозумів, що не відчепляться, треба виїжджати.
— Як вам вдалося вирватися з міста?
— Нам друзі запропонували приєднатися до евакуаційної колони, яка за декілька годин мала виходити з Херсона. Ми поїхали на точку збору з дружиною та дочкою, і почали наш шлях на Снігурівку. Там було близько тисячі машин, на всіх написано «Діти», люди тихі, налякані. Перший блокпост на виїзді з Херсона проходили близько двох годин, я дуже переживав. На наступному блокпості окупанти збирали документи і носили кудись перевіряти. Думав, ну точно, якісь списки у них є. Ми з дружиною домовилися: якщо мене затримають, вона та дочка поїдуть далі. На щастя, обійшлося. Попереду було ще дев’ять блокпостів, там стояли так звані деенерівці, брудні, грубі, пихаті. Їхати ставало все важче, а зупинитися було страшно, щоб не загубити колону. Загалом 30 км їхали 9 годин. Коли побачили перший український блокпост — ми просто заплакали. Відразу утрьох. Ще й український солдат виніс нашій донечці Насті сік і галети, неможливо передати ці відчуття, коли ти знову серед своїх. Нарешті приїхали в Одесу. Після місяця в окупації полиці крамниць розглядали, як у музеї, у Херсоні на той час вже стояли порожні магазини. Поселилися в квартирі знайомого, а з вікна у бінокль видно російські кораблі. Ми побоялися і тут лишатися, три дні відпочили і рушили до Львова, наш голова обласної ради Олександр Самойленко обіцяв допомогти там із житлом. У Львові нас зустрів зовсім незнайомий чоловік, Роман Дмитрах, ми прожили три місяці в його сім’ї, яка стала нам рідною. Так ми вирвалися з окупації.
— Ви одразу повернулися до роботи?
— Я на другий день вже пішов у Національний театр імені Марії Заньковецької до директора Андрія Мацяка з пропозицією, яку обдумав ще поки їхав. Щоб не відступити, я у Facebook написав: 24-й фестиваль «Мельпомена Таврії» відбудеться в українському Херсоні 10–16 червня. Однак фестиваль відбувся зі штаб-квартирою у Львові. Ідея була в тому, що кожен театр, який подає заявку, грає на своїй сцені, але говорить про Україну, запрошуємо внутрішньо переміщених осіб, біженців, херсонців. До речі, у квітні рашисти спробували організувати в Херсоні «русский театр», охоронець театру погодився його очолити. Тому нам хотілося подати сигнал, що наш театр живий, чинить опір, і Херсон звільнять. Я знав, що нас підтримають українські та закордонні театри. Поки був в окупації, мені телефонували колеги з турецьких, португальських, грузинських, угорських театрів.
— Фестиваль був досить масштабний?
— Наш фестиваль об’єднав 65 театрів, 25 міст і 12 країн світу. Навіть японський театр зіграв виставу під нашими афішами. Театр із Тулузи надіслав текст — перевірити, чи правильно вони говорять про ситуацію в Україні. Був великий резонанс, і ми розбудили багато українських театрів, бо і в Києві тоді працював тільки театр імені Лесі Українки. Вистави в рамках фестивалю грали два місяці. Чернігівський театр, що теж пережив навалу орків, долучився. А актори театру в Сєвєродонецьку, який розстріляли з танка, грали вистави у Дніпрі.
— Як зараз живе Херсонський театр і звільнене місто?
— Херсон живе, він дійсно незламний. Де б я не був, навіть у такому чарівному місті, як Львів, мене кличе наш Південь, не можна забути наше потужне театральне життя в Херсоні. Через чотири місяці я поїхав до Києва, де голова облради зібрав депутатів, щоб порадитись, як будемо вирішувати гуманітарні питання, коли місто звільнять. До цього намагався зібрати свою трупу у Львові, але з житлом проблеми, люди розпорошені по Україні й світу. Проте весь цей рік ми платили нашим людям зарплату. Щоб Херсонський театр зазвучав, ми вирішили відкрити театральний сезон у Полтаві. З Херсона вибрався один режисер і кілька акторів, зробили перформанс, об’єднавшись з акторами Полтавського театру. За основу взяли новели нашого актора Антона Лисенка, не про війну, а про ностальгію за тим Херсоном, який ми знаємо. Так вийшла вистава «Коло Херсон». Потім на сцені театру імені Лесі Українки ми відновили моновиставу «Кицька на спогад про темінь» — історію біженки з Донбасу — це вже про нас нинішніх. Тільки коли ти сам стаєш біженцем, можеш це в повній мірі зрозуміти.
— Колеги з інших театрів стали вам опорою, поки театр був позбавлений можливості грати на своїй сцені?
— Так, вони нас прийняли, як вдома, дали декорації, реквізит, всі служби театру допомагали нам. І ми вирішили зробити нову виставу про Херсон, зібравши херсонців, які давно працюють в інших театрах. Спочатку читали тексти — «Незламний Херсон», але це була не зовсім драматургія. А потім я згадав, що в кожного з нас такі історії, що на цілий фільм вистачить. І ми вирішили розповісти їх тим, хто не знає, що таке окупація та евакуація. Ми записали 36 годин текстів, зробили літературну обробку і вийшла дуже чуттєва вистава «Залишатись не можна». Про те, чому одні виїхали, а інші залишились. Виставу показали в Одесі, Кропивницькому, серед глядачів було багато херсонців. Був випадок, коли жінка в залі всю виставу плакала, а потім підійшла її дочка і розповіла, що це її мати, яку вони вивезли з окупації. Жінка весь цей час мовчала, і тільки коли виплакалась на виставі, почала спілкуватися. Це і є терапевтичний ефект мистецтва. Театр потрібен людям. До речі, у нас мала бути вистава «Вічність і один день», яку ми готували два роки, і квитки були продані на 24 лютого, якось до мене підійшла жінка і показала квитки на цю виставу. Вона їх забрала із собою в евакуацію, я пообіцяв, що ми повернемось і відіграємо. Це надихає, коли люди чекають.
— Що ви відчули, коли Сили оборони звільнили ваше місто?
— Коли звільнили Херсон, ми хотіли одразу рушати туди, додому, але нам не дозволили, поки працюють вибухотехніки. Поїхали вже 19 листопада. Херсон зустрів нас дуже брудний, темний, світла немає, листя не прибирали, театр холодний, на стінах колаборанти познімали наші портрети, а свої позалишали. До речі, серед творчого колективу колаборантів майже не було. Тож із 7 грудня і до сьогодні я в Херсоні, житла в мене там немає, мій будинок в Олешках ще в окупації. Але друзі дали можливість пожити в будинку їхніх батьків. Театр ми вичистили від бруду, полагодили, він не сильно зруйнований, таке враження, що вони тікали і все залишили. Однак жодного комп’ютера не лишилося, позабирали жорсткі диски, жодного інструмента в цехах, молотки, дрелі, шуруповерти. Проте друзів і спонсорів у нас багато, привозять все необхідне, зокрема генератори. Ми запустили котельню, щоб не розморозити системи. Одразу створили пункт незламності. У бомбосховищі у нас до війни було кафе і навіть один зал. На початку війни 75 працівників там жили цілий місяць. І тепер ми зробили там «сцену в укритті» і давали вистави. У театрі в окупації лишалось близько 70 людей, а після звільнення частина поїхала, лишилося 40 осіб. Ми почали відновлювати театр, відмивати, викидати рашистські речі, агітки, прапори, і нині театр готовий вийти з бомбосховища на всі п’ять сценічних майданчиків.
— Тобто і нині театр працює?
— Наразі граємо три вистави. Знаєте, 1 квітня буде 34 роки, як я працюю в театрі, і таке враження, що все життя намисто нанизував, а тут прийшли, розірвали, намистини розсипалися, але все зберемо і відновимо. З колективу, крім колаборантів, немає людей, які не збираються повертатися. Лише подавшись десь у світи, ми зрозуміли, наскільки прекрасне наше місто, яка особлива там атмосфера, комфортна погода, посеред вулиці падають абрикоси, на полях ростуть кавуни, черешні, риби повно в річках, плавні Дніпра неймовірні, степи наші південні, гарячі гейзери, Станіславські скелі. Наше місто дуже творче, дуже театральне, ми з цілим містом грали в театр тож хочемо дограти цю гру. Щоб цей мистецький вогонь горів у театрі, потрібно повернути людей, я вірю що більшість херсонців повернуться. Так, у багатьох втрачене житло, немає роботи, але маємо зробити все, щоб люди повернулися. Я сам вже виховував молоду команду в театрі і плани мав: ще рік і піду на пенсію. Займатимусь з дітьми своїм проєктом «Лісовий театр» в Олешківському лісі, де ми базу створили, все самі посадили. А тепер мені щоночі сняться мої деревця, мої магнолії. Я чотири останні роки вирощував їх, привіз із ботанічного саду насіння, виростив чотири види магнолій і цієї весни мав уже висадити в ґрунт, але я поїхав, а вони залишились в теплиці. Зрозуміло, що орки їх там не поливали, і вони засохли, але я все знову посаджу. Вісім місяців на нашій базі в лісовому театрі живуть орки, гадаю, там стільки мін залишать, що буде страшно повертатись.
— Розкажіть про ваш виступ у Гаазі, ви дали свідчення проти країни-агресора?
— Так, коли нам вдалося вибратися з окупації, я вирішив, що відкриваю забрало, це моя власна війна. Мені 64 роки, я вже не можу тримати зброю, хоча перед війною писав заяву в територіальну оборону, але мені відмовили через вік. Я вирішив, що моя справа — це теж зброя. Оскільки з моїм викраденням орками був широкий резонанс, то вже у Львові мені зателефонували з прокуратури і запропонували дати публічні свідчення проти окупантів. Я одразу погодився, незважаючи на те, що мама лишилася в Херсоні. Давав багато інтерв’ю, зокрема закордонним журналістам, і потім в Києві записали мою історію та інших наших акторів. Коли мені запропонували поїхати в Гаагу дати свідчення, теж погодився, тим більше мені дозволів не треба, за віком можу виїжджати з країни. У Гаазі збирають докази, щоб покарати рашистів, і вже є результати цієї роботи. Там почув свідчення наших людей про страшні речі, про катування, про те, як в одну мить гинули цілі родини. Вірю, що ми доб’ємося невідворотного покарання.
— Крім цього, ви ще долучаєтеся до волонтерської роботи?
— Лише координую, вже 25 років я член «Ротарі-клубу», міжнародної благодійної організації. Але я не прибічник піару, просто отримую і передаю тим, хто потребує допомоги. Буває важко, людей мало, щотижня приходять палети вантажів, ми з водієм і вантажимо, і возимо, залучаємо людей з театру. Долучилися БФ Support Kherson — це херсонці, які виїхали з окупації, створили громадські організації, знайшли донорів за кордоном. Саме вони першими привезли 12 тонн продуктових наборів, коли тільки я повернувся в місто. Вони розвантажили все в театрі, бо спочатку було завдання забезпечити культуру, театри, музеї, бібліотеки, людей, які залишалися в місті, і не всі з них отримували зарплати. Потім роздавали, що залишилось. Згодом вони ж перші буржуйки привезли і генератори. Долучилася обласна державна адміністрація. Один чоловік з Литви, Арунас, через директора Харківського оперного театру запропонував допомогу. Власним коштом придбав обігрівачі і теплі ковдри, знайшов попутний вантаж до Первомайська, я вже на Південноукраїнській атомній станції попросив машину, виручили, доставили до Херсона. І такі справи вирішуємо щодня і бачимо, наскільки ми сильні цією єдністю, взаємною підтримкою. Часом передаю гуманітарну допомогу друзям, щоб везли по навколишніх селах, або знаходимо самотніх літніх людей, які взагалі не виходять і нічого не отримують. Щойно від Support Kherson прибуло 250 буржуйок, то частину по селах роздаємо, бо часто там немає ні світла, ні тепла. І чекаємо — як звільнять лівий берег, то і там буде потреба, тому частину буржуйок і генераторів лишаємо про запас. Хтось воду привіз, хтось продукти — ділимося. І військовим допомагаємо, зокрема на блокпостах, з усіма співпрацюємо, і це міцний кулак, який допомагає нам вірити в перемогу, і вона буде обов’язково.
