Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
— Мене довго мучило почуття провини, що я не на фронті. Адже хлопці та дівчата воюють, а ми в тилу тут. Так, до нас прилітали ракети неодноразово, але захисники на передовій постійно під обстрілами. Я порушувала ці питання, але командир мене зупиняв і казав : «Не дозволяй собі думати, що ти не важлива». Ось і перестала думати про такі речі й почала зосереджуватись на тому, що можу зробити я, — розповіла автору про свої перші переживання під час широкомасштабного вторгнення рф начальник продовольчої та речової служби логістики однієї з військових частин повітряного командування «Південь» Уляна.
Це тендітна й ніжна жінка. Яскрава, як фарби на її картинах. Ще рік тому вона писала вірші про кохання, а нині всі її думки лише про війну…
Вона встигла переконатися, що Збройні Сили України — це великий механізм, у якому важлива кожна шестерня та гвинтик, незалежно від їх розміру та видимої важливості. І якщо будь-яка ланка цього механізму перестане працювати — весь ланцюжок зупиниться. Від генерала до рядового, від командира бригади до водія вантажівки, від пілота винищувача до кухаря — усі виконують свою роботу як частина одного великого цілого. Звісно, хоробрі воїни просто не змогли б виконувати свій обов’язок без тилової підтримки. Втомленому вояку наприкінці важкого дня треба гарно й смачно повечеряти, за можливості помитися, вдягнутись у тепле. Уляна одна з тих, хто може забезпечити наших захисників такими потребами.
Народилась та виросла жінка на Тернопільщині. Вищу освіту здобула в Чернівецькому національному університеті на юридичному факультеті. Бувши студенткою, активно брала учать у Революції Гідності.
— Ми відстоювали право на достойне демократичне майбутнє. І хто б що не казав, мовляв, це була запланована проплачена акція — це не так. Ніхто грошей не платив. Чужі одне одному люди стояли дружнім колективом, бо мали спільну мету. А годували нас небайдужі, бабусі пиріжки приносили, — пригадує Уляна.
Ці події стали одним із рушійних факторів для жінки бути частиною Збройних Сил України.
— Одного прекрасного дня я вирішила докорінно внести зміни у своє життя. Батькам нічого не сказала, лише коли підписала контракт із ЗСУ, розповіла. Родина була шокована, але з підтримкою та повагою поставились до мого рішення. Подарували хрестик, який зі мною п’ятий рік. Ніколи не знімаю його, — ділиться військова.
Починала службу з ВМС, але прагнула зростати та отримати офіцерське звання, то ж вирішила вступити у Військову академію (м. Одеса).
— Коли я готувалась до вступу, дізналась що триває набір на курси лідерства офіцерського складу цього навчального закладу. Це означало, що військові рядового складу, але з вищою освітою, мали можливість отримати первинне офіцерське звання, тож скористалася нагодою, — розповідає офіцер.
Після закінчення курсів новоспечений офіцер стала начальником продовольчої та речової служби логістики однієї з військових частин повітряного командування «Південь».
— Зазвичай у військових частинах такі посади як начальник речової та продовольчої служби є окремими. А тут довелося поєднувати. Звісно, було значно більше обов’язків. Оскільки я навчалась на «речовика», то завдання з продовольчої служби здавалися спочатку складними. Щодня я сиділа до одинадцятої-дванадцятої ночі, читала та вивчала документи. Але начальник продовольчої служби повітряного командування «Південь» завжди підказував, допомагав, за що я йому дуже вдячна. Нині, маючи досвід, я вже не відчуваю жодних труднощів, — говорить Уляна.
Пригадуючи події у період до широкомасштабного вторгнення російської федерації, жінка розповідає, що не вірила в те, що таке може статися у 21 столітті.
— Я стояла в наряді з 23 на 24 лютого. Вночі викликали командира. Він сказав, що почалась війна. Я стояла в заціпенінні й не могла повірити навіть після першого ракетного удару на світанку. Як війна? Яка ракета? Що це було? Куди ховатись? Наша військова частина пережила не один прильот ворожих ракет. І поки я переживала усі стадії прийняття неминучого, людей треба було годувати і одягати, — розповідає військова.
Крім речового та продовольчого забезпечення, особовий склад треба було розміщати в більш безпечні місця.
— Ми тиждень спали в укритті на підлозі, не милися, думали що от-от закінчиться, завтра підем додому і приведемо себе до ладу. А воно не закінчувалось. Командир запропонував облаштувати укриття розкладними ліжками. Цивільні кухарі нас покинули, і ми стали готували самостійно в підвалах, — пригадує офіцер. — Навіть тоді ті, хто мав можливість відпочити, не дозволяли собі такої розкоші, тому що по черзі готували для тих, хто стояв у наряді. Ми робили бутерброди і чай. Місця там було небагато, то ж спали по черзі.
З часом ми облаштували безпечні місця більш-менш комфортними умовами. Навіть вдалося організувати лазню та кімнату для прання.
Минав час, до військової частини приходили мобілізовані. То ж роботи в Уляни побільшало, та й помічників додалося, і штат розширився в цілому.
— Раніше ми співпрацювали з фірмою, яка готувала їжу. Моїм завданням було простежити, щоб вони зробили все правильно. З весни 2022 року ми перейшли на свій штат кухарів, які до мобілізації мали професійний досвід. Нині вони можуть змінювати меню, готувати те, що подобається військовим нашої частини. Вигадують всілякі брізолі, біфштекси, бургери. Ми складаємо меню з того, що в нас є в каталозі та технологічній картці. Кухарі готують з душею. Я, як начальник продовольчої служби, радію, що людям подобається меню, а як начальник речової служби думаю, як би їх командири більше «ганяли», щоб не довелось давати їм форму на розмір більшу, — усміхається жінка.
Уляна розповідає, що почувається на своєму місці. Навіть попри те, що доводиться працювати в напруженому режимі, іноді без відпочинку. Адже бувають випадки, коли люди прибувають вночі, їх треба розселити та нагодувати.
Незважаючи на всі негаразди, військова знаходить час і на емоційне розвантаження, яке виливає у творчість — жінка пише вірші та малює, спілкується з рідними, які живуть на Тернопільщині. Родина для Уляни має велике значення. До слова, батько військової також робить свій важливий вклад у цій війні. Чоловік возить в інший кінець України гуманітарну допомогу для військових. Додому з таких поїздок він повертається з воїнами на щиті, щоб земляки могли достойно попрощатися з захисниками.
Вірш Уляни
…Ми не здамось
За нами неодмінно перемога!
По венах в нас тече дух козака,
А перед нами захист — меч Сварога.
І незважаючи на злого гнома,
Чиї ракети безупинно б’ють,
Ми збережемо славу України,
Покажем оркам свою міць та лють.
Усі ми вільні сини й дочки великого народу,
Нас не зламає неосвічена орда.
Ми служимо вітчизні, усім серцем, й Богу,
А ви у собі носите чорта.
Ми знаємо, за що йде боротьба:
за мирне небо, рідну неньку Україну,
за кожного полеглого бійця
і вбитих матір, батька чи дитину.
За кожну крихту рідної землі,
що толочила ваша купка зброду,
а ваша боротьба за унітаз достойна аморального народу.
Фото автора
