Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
У перший день широкомасштабного вторгнення Іван на псевдо «Скіф» з якимось відчуженням слухав новини від знайомих, які телефонували чи не щохвилини і, немов змовившись, запевняли його, що треба тікати. У цей час він мовчки збирав тривожну валізу і чекав на брата, з яким збирався до місцевого Центру комплектування. Там чоловіків прийняли, взяли номери телефонів і відправили додому зі словами: «Чекайте, викличемо». Але вже наступного дня ворожі колони зайшли в їхнє місто. Тож брати вирішили воювати по-своєму…
— Так сталося, що нам не вдалося з перших днів потрапити до лав ЗСУ, але то був не привід сидіти і чекати на особливе запрошення, враховуючи, що ворог уже лютував на нашій землі. — Ділиться минулим Іван. — Тому вирішили працювали в тилу ворога. Партизанили, одним словом. Обзавелися зброєю й почали діяти. Іноді ризикуючи життям зупиняли їхні невеличкі колони, зливали з техніки пальне, розвантажували для себе або викидали деінде боєприпаси, які «неправильно» лежали, вивозили людей із окупації і, за можливості, волонтерили. А також за допомогою нашого з братом дрона намагались розвідати їхні позиції, потім відео пакували та відправляли нашим. Часом доводилося тікати і відсиджуватися в лісах чи ярах, щоби не потрапити до рук рашистів.
Ось так коротко і без зайвих емоцій розповідає про місяці важкої і небезпечної праці чоловік, який ще донедавна вважав, що має дві батьківщини.
— Справа в тому, що я народився в росії. Там прожив недовго, лише до 3 років, а потім родина переїхала в Україну. Тут я зростав, навчався і сформувався як особистість. За весь час я завжди говорив, що маю дві батьківщини: одну, де народився, іншу — де живу. Гордився цим. Аж до 2014 року. Тоді, певно, вперше до кінця усвідомив — я українець до кісток, попри всі відмітки в документах, — каже чоловік.
Він пам’ятає, який потік химерної брехні російська пропаганда вливала в вуха звичайним людям. І ті вірили. Вірили, що потрібно «рятувати» українців у Херсоні, Миколаєві, Одесі, Запоріжжі і навіть у Львові, де начебто відбулись референдуми, на яких більшість висловили бажання приєднатися до росії, тікаючи від «натівських обіймів». Маячня? Безумовно, але такі безперервні інформаційні потоки проросли у їхній свідомості бронею до правди. Іван уже тоді розумів, до чого то призведе. Всі його здогади стали реальністю у лютому 2022 року.
— З першими вибухами прийшло розуміння невідворотної біди, але страху не було. Я знав, що робитиму і як. Так було під час періоду партизанщини, так є і зараз, коли я вже офіційно у війську, — говорить «Скіф».
До слова, у своєму підрозділі бригади територіальної оборони на Херсонщині чоловік виконує надважливе завдання — він за допомогою антидронової рушниці перешкоджає окупантам виявляти передові позиції наших військ, вести ближню розвідку та коригувати артилерійський вогонь.
— З цією «дивозброєю» я розібрався досить швидко. Насправді тут не потрібно знати вищу математику, адже пристрій має простий інтерфейс, все автоматизоване. Тож почергував з рушницею перші декілька днів і почав «приземляти» ворожі дрони, — з гордістю розповідає Іван. — Що цікаво, де я тільки не відпрацьовував по дронах успішно, одразу починав бити ворожий автоматичний гранатомет. Вони не розуміли, що відбувається, тому просто безперервно «крили» квадратами нашу територію, — говорить «Скіф».
Військовий зазначає, що йому не звикати до обстрілів, адже ворог регулярно працює по наших захисниках із різних видів зброї. Бувало таке, що й години за день не було тихо. Нерідко йому доводиться виконувати й інші завдання в ролі піхотинця.
— Якось під час штурму в одному з населених пунктів дистанція між нами й ворогом була максимум 100 метрів. Поки ми вели вогонь, вони закидали нас термобаричним снарядами. Сподівалися, що буде для нас вбивчим у всіх сенсах ефектом. На щастя, у цій війні нас уже важко чимось «здивувати», — кепкує Іван. — І варто відмітити, ми воюємо далеко не проти чмобіків. Деякі «знахідки» вказували на те, що проти нас вони відправляли «спецуру».
Попри щоденні інтенсивні бої і постійне навантаження «Скіф» вірить, що незабаром матиме змогу відпочити і відсвяткувати разом з друзями Перемогу. Особливо йому це хотілось би зробити в українському Криму.
Фото Дмитра Завтонова
