Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Російськомовний «запеклий бандерівець» із незвичним позивним «Камаз» брав участь у боях на Херсонщині, двічі пройшов пекло під Бахмутом, нищив ворога під Соледаром. Був поранений, але повернувся до строю. Вправний піхотинець, він безліч разів зазирав у вічі смерті, знищуючи росіян у ближніх боях. Безстрашний комвзводу, він біг уперед, ведучи своїх побратимів на штурм ворожих окопів. Він не спав по кілька діб поспіль, відбиваючи наступи окупантів на українські позиції.
Наразі Денис «Камаз» тимчасово виконує обов’язки командира роти однієї із окремих гірсько-штурмових бригад та щоденно тренує своїх людей, аби ті вміли професійно бити ворога, не губились у бою та були готовими до будь-яких ситуацій. Адже знає, що не сьогодні-завтра його підрозділ знову вирушить на найнебезпечніші ділянки фронту…
«Нащо нам той «КамАЗ?!»
Киянин Денис хоч і має вищу військову освіту, проте із армії звільнився ще до початку російсько-української війни. Попри те, що із дитинства мріяв бути офіцером, чоловік не зміг носити погони у війську, що не розвивалось. Маючи фах інженера, влаштувався в ІТ-компанію. Але і про військову справу не забував — постійно вдосконалював навички, зокрема зі стрільби.
На початку широкомасштабного вторгнення Денис кілька днів ніс чергування на блокпостах під Києвом. Згодом, коли відвіз дитину на навчання за кордон, прибув до Берегівського ТЦК та СП і вже у перших числах березня потрапив до однієї з огшбр.
— Так почалася моя епопея справжнього піхотинця. Спочатку була резервна рота, де я став першим офіцером. Після цього формували наш батальйон, потрапив у чисто свалявський підрозділ. Там цікаво було, — усміхається комроти. — Я то народився в росії і розмовляю російською, тож поки навчився розуміти своїх побратимів… До речі, тоді ж і «Камазом» став. Якось ввечері хлопці взялись вигадувати собі позивні. Там цікаві дуже були, всі на закарпатський манір. А я один російськомовний — «камандір взвода», відтоді й повелось. Багато було смішного з моїм псевдо… Хтось комусь каже: «Зараз „Камаз“ приїде», а у відповідь: «То нащо нам той „КамАЗ?!“»
Після формування підрозділ „Камаза“ кілька місяців облаштовував укріплення в одній із областей України, також піхотинці постійно навчались і тренувались. На початку серпня воїни вирушили на Херсонщину. Звідти вийшли майже без втрат, адже у серйозні контакти з противником не вступали.
«Косив» окупантів, поки не закінчився БК
А потім були бої на Бахмутському напрямку… З кінця листопада піхотинці тримали ділянку дороги між Бахмутом і Соледаром. Ворог, який не зміг взяти місто «у лоб», намагався обійти його з півночі та кинув проти українських захисників величезні сили. Підрозділ зазнав втрат, проте паніки не було, адже закарпатці — хлопці міцні й витривалі.
Перші пару днів на позиціях було більш-менш спокійно, піхотинці ще тоді подумали: «Ну так воювати можна». Але потім якось вночі помітили через тепловізор у сусідній посадці незрозумілий рух… Це був перший бій підрозділу на тому напрямку.
— Я якраз ішов до бліндажа будити чергову зміну, побачив якісь незрозумілі контури. Подумав, «пальну» туди. І тут бачу, як у 15 метрах у мій бік починає працювати кулемет. Дивом не влучив. Пірнаю в окоп, в одній руці тримаю автомат, другою на адреналіні хапаю «покемон» і з двох рук відкриваю вогонь у бік ворога. «Косив» окупантів, поки не закінчився БК. Три дні вони нас тероризували, ми тоді майже не спали і не їли. Потім ворог побачив, що ми тримаємося, і трохи послабив натиск. Згодом ми вирахували їхню тактику: спочатку йшли специ, які намагалися увірватися на наші позиції, а за ними наганяли «масу», щоб закріпитися. Відповідно, і ми працювали по-різному. Коли йшли «м’ясні» хвилі, то в нас навіть була можливість перепочити. Коли ж працювали фахівці, ми практично не спали по кілька діб, їли буквально на ходу, постійно перебували на сторожі. Ворог штурмував позиції вдень і вночі. Звісно, відбивати штурм уночі складніше. Хоча, коли чекаєш на ранок, а тобі говорять, що в «теплак» бачать, що вся посадка навпроти вже кишить ворогами, розумієш, чого очікувати на світанку…
Були моменти, коли вцілілі заздрили пораненим
Відтоді піхотинці практично не знали спокою. Постійні контакти, ближні бої, штурми. Під час серйозних зіткнень були моменти, коли вцілілі заздрили пораненим: ті залишилися живими. Але у контактних боях головне — не дозволити, щоб тебе поглинув страх.
— Хоча сприятливих моментів, щоб впасти в ступор, було безліч. Одного разу нас майже оточили, шквал вогню сипався з усіх боків. Тоді, буквально на секунду, мене охопив невимовний страх. Але я зрозумів, що якщо піддамся — побіжу, тому подавив його, далі керував боєм. І лише коли зрозумів, що не втримаємося, розпочав організований відхід. Не можна дати страху заволодіти тобою. Особливо, якщо ти командир, на якого рівняються підлеглі. Якщо почнеш боятися, втратиш контроль над ситуацією, все посиплеться. Адже у всіх нерви на межі, особливо коли ти тижнями на позиціях, зморений, виснажений. Ти маєш зібратись сам і переконати своїх людей триматись.
Поранення, як «подарунок» на Новий рік
Після Бахмута піхотинці сподівались, що перепочинуть. Але потрапили під Соледар — на позиції, що були розташовані в обхід міста і на які, як і під Бахмутом, противник зосередив потужний удар.
— Під Соледаром теж було дуже важко. Здебільшого відбивали піхотні штурми. Водночас і ворожа арта гатила влучно і багато, удень і вночі. Окрім того, по нас періодично працювали ворожі вертольоти. Коли було зовсім важко, просили допомоги сусідніх підрозділів. То час від часу нас підтримували танки і «бехи».
Там, під Соледаром, 29 грудня «Камаз» дістав поранення. Дружина Дениса, дізнавшись, що чоловік у шпиталі, дякувала долі за такий «подарунок» на Новий рік. І було за що… Не всі хлопці змогли вийти із того пекла.
— Нас якраз міняла інша бригада, ми чекали, що от-от тих, хто залишився з нашого підрозділу, виведуть на відновлення. Уночі я вводив новоприбулих командирів у курс справ, показував позиції. Під ранок знайшов годинку, щоб поспати. Десь о 5-й ранку почув у рації крики, що наші позиції зайняв ворог. Швидко почав збирати бійців. Але великий недолік був у тому, що залишилось мало тих, на кого я міг покластися, більшість злякані, розгублені, кудись біжать. Зібрав, кого зміг, швидко розказав план дій, підбіг до окопів, відкрив вогонь по противнику… Обертаюсь — а позаду нікого, хлопці лише підтягувались. Дочекався, ми зайшли на позиції, почали відтісняти ворога. В окопах лежали наші загиблі. Дехто з бійців, що йшли за мною, запанікували. Але треба було переступати мертвих і далі вибивати окупантів. Закидували траншеї та бліндажі противника гранатами. З того боку на нас теж полетіли гранати. Позицію ми відбили, і її потрібно було зайняти. І тут я якось проґавив ворожу гранату, хоча зазвичай встигав побачити, як і куди вони летять, і залягав вчасно. Позаду пролунав вибух… Мені пощастило, що то була РГДшка, а я був у броніку, тож лише ноги посікло. Скільки міг, ще лишався на позиції, потім сам дістався до машини, передав все майно, БК — і в госпіталь.
Одне із завдань командира — зробити так, щоб його підлеглі залишились живими
Майже одразу після завершення лікування «Камаз» знову потрапив під Бахмут. Як справжній командир, він ніколи не ховається за спинами своїх підлеглих, завжди на позиціях разом із побратимами. Говорить, що найголовніше для нього — його хлопці. І його завдання — зробити так, щоб вони повернулися додому живими. Хоча «Камаз» чудово розуміє, що на війні без втрат не буває. Тож намагається діяти таким чином, аби ці втрати були мінімальними.
— Був випадок, коли ми помітили, як окупанти, ховаючись за деревами, підповзали до нашої позиції. Бачу, вони десь за 20 метрів, а я нічого не можу вдіяти: гранатами не дістану, дерева і чагарники заважають. У мене від напруги вже трохи «дах зірвало». Пригнувся, підбігаю — там три чоловіки, у камуфляжі в касках лежать, автомати вгору і кудись стріляють. Випустив по них чергу… Тут зі всіх боків почався перехресний вогонь. Заліг, кричу своїм: «Прикривайте!», відповзаю на позицію, шукаю рацію. А вона залишилась біля чагарників. Видихаю, беру нові магазини, кажу пацанам, щоб прикривали, і — назад. Підповз, а там вже двоє нових, розстріляв їх, схопив рацію і хутко побіг назад. Отакі ситуації дуже напрягають, тому що коли ворог підповзає впритул до наших позицій, а ти розумієш, що зараз стемніє і в тебе полетять гранати… І своїх хлопців підставляти не хочу, починаю діяти сам.
росіяни до самих себе ставляться, як до стада
Нелюдами та виродками називає «Камаз» російських окупантів. Хоч сам воїн і народився в росії, має там родичів, але вважає, що говорити там немає з ким.
— Що я можу про них чи їм сказати? Якось дізнався, що дехто з моїх двоюрідних і троюрідних братів воювали проти мене. Але як вони можуть почути нас, якщо вони до самих себе ставляться, як до стада? Людей не шкодують зовсім, женуть їх табунами під кулі, кидають поранених. А ті йдуть, нариваючись на кулі, навіть попри те, що бачать, скільки їх гине.
Проте, зазначає комроти, недооцінювати ворога теж не можна. За потреби, окупанти з розумом підходять до виконання завдань та діють професійно.
— Звісно, ворог має перевагу в кількості й людей, і техніки та озброєння. Стріляють непогано, тактика в них хороша, фахівців вистачає, на це треба зважати. Окупанти часто експериментують, пробують виявити наші слабкі місця. Ми маємо це враховувати і діяти відповідно.
Сьогодні комроти разом із побратимами захищають свій дім, свою Батьківщину, свою землю, свою країну. І мріє «Камаз» про те, як разом із дружиною вони вдягнуть власноруч створені нею вишиванки і святкуватимуть беззаперечну остаточну Перемогу України над споконвічним ворогом!
Фото авторів
