«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Пролунав сигнал тривоги. Є лічені секунди, щоб зайняти свої позиції. Але попри це Микола, перш ніж вимкнути телефон, з ніжністю вдивляється в екран. У нього є лише мить, щоб вкотре закарбувати у пам’яті кохану дружину, яка усміхається йому з фото і немов світиться з середини. А як інакше? Вона ж носить під серцем його донечку. Здається, ця світлина була зроблена у минулому житті, коли подружжя було поруч і вірило: ніщо в світі їх ніколи не розлучить. Проте доля підготувала для них непрості випробування…
Перший контракт підписав у 2014-му, коли почалася війна
30-річний старший солдат Микола, який обіймає посаду оператора у групі відділення бойового управління Херсонської зенітної ракетної бригади Повітряного командування «Південь», доволі часто згадує своє життя до широкомасштабного вторгнення. Швидким калейдоскопом проносяться у спогадах пейзажі рідної Херсонщини, де він провів все своє дитинство і юність. Після школи молодий і амбітний юнак вступив до медичного училища, яке закінчив, отримавши спеціальність «лікувальна справа». А там і прийшов час йти до війська на строкову службу. Коли у 2013 році Микола вперше потрапив до своєї бригади, він навіть уявити не міг, що залишиться тут на довгі роки.
— Я прослужив лише пів року, як почалася війна. Тоді вирішив підписати контракт із ЗСУ. Залишився у своєму підрозділі на посаді дизеліста-електрика. Служба не здавалася мені важкою, бо не цурався запитувати у досвідченіших побратимів порад, де чогось не розумів, та й у вільний час постійно намагався щось вивчати, — пригадує Микола.
На початку 2015 року його підрозділ був відряджений до Мелітополя, де охороняв повітряний простір над військовим аеродромом. Потім кмітливого та відповідального солдата відправили на курси підвищення кваліфікації. А ще через рік його перевели в радіотехнічну батарею на посаду оператора відділення бойового управління.
— У 2018 році я мусив за сімейними обставинами звільнитися. Але вже через рік повернувся до свого підрозділу. Мене одразу відправили до навчального центру, де протягом нетривалого часу опанував посаду старшого оператора відділення бойового управління. Військові будні були наповнені постійними тренуваннями, навчаннями, бойовими стрільбами, — розповідає військовий.
«Наша частина однією з перших була обстріляна росіянами»
Про те, що така підготовка виявилася немарною, стало зрозуміло 24 лютого 2022 року, коли перші російські ракети прорвали мирне небо над Україною.
— Тоді мій підрозділ з бойовою технікою був на виїзді на навчаннях. Я ж з 23-го на 24-те якраз заступив в добовий наряд. О 3-й ночі почалося… Наша частина однією з перших була обстріляна росіянами — ракетний удар по ППД мав на меті вивести надовго нас зі строю, однак не вийшло. Ми зайняли оборону і можу впевнено сказати, що завчасно облаштовані позиції у результаті врятували нам життя. На щастя, обійшлося без жертв. Щойно обстріл припинився, почали евакуювати всю техніку, яка залишалася в ППД. Хоча намагалися робити все максимально швидко, проте поки евакуювалася основна частина нашого підрозділу, всі виїзди з лівого берега міста вже були перекриті росіянами і ми потрапили в окупацію, — ділиться спогадами Микола.
Виїзд з окупації: кілометри людського болю і страждань
То був неймовірно важкий період для військового. Не треба пояснювати, як поводилися росіяни з чоловіками на блокпостах, тому близько місяця тривали його спроби виїхати з контрольованої ворогом території.
— У мене було щонайменше шість спроб виїхати. Під час останньої їхня спецслужба причепилася до моєї зовнішності, бо маю певні татуювання та й зачіска з бородою стали для них аргументом стверджувати ніби я «азовець». Тоді єдине, що врятувало — це вагітна дружина, яка була поруч. Можливо, янгол-охоронець оберігав її, а я потрапив під його крило, а може вона з донечкою самі є моїми янголятами. Та ще й місцеві, які мене знали, переконали ворога, що я звичайний медик (документи відповідні мав при собі). Хай там що, але мене відпустили. І досі перед очима ті кілометри людського болю і страждань. Довжелезні черги і розстріляні колони мирного населення біля Давидового Броду. Зміна маршруту і заплакані очі коханої, — такими короткими фразами воїн розповідає про неймовірно довгі години, певно, найдовші у його житті.
Про перші бойові завдання і полювання на російський Су-35
Щойно Микола подбав, аби дружина була у безпеці, одразу приступив до виконання бойових завдань у своєму підрозділі, основним завданням якого була охорона повітряного простору південних областей нашої держави.
— Спочатку перших пару днів нашими цілями були ворожі безпілотники типу «Форпост» — це ударно-розвідувальні БПЛА, які дуже докучали нашим хлопцям. От ми їх і намагалися «приземляти». Були на нашому рахунку і «Шахеди», і «Орлани». А потім ми вполювали найбільш знакову для нас ціль — російський літак Су-35. Той, який за словами рашистів, не можна збити, — з гордістю говорить воїн-зенітник. — Ми, прикриваючи наших пілотів, постійно чатували на нього. Якщо чесно, до цього ми не працювали по таких цілях, це було реально складно. Можна сказати, на межі можливостей нашого комплексу. Жоден тренажер чи книжка не навчать такого.
За словами Миколи, після приземлення ворожого Су-35 у його підрозділу немов відкрилося друге дихання. Щотижня на їхньому рахунку з’являлися нові збиті ворожі цілі.
— Здебільшого то були безпілотники, бо літаки вже боялися залітати в нашу зону й поводитися так нахабно, відповідно, як результат, ті, кого вони прикривали, теж особливо не вилазили. Тож і нашим хлопцям було трохи легше, а це дорогого коштує, — пояснює військовий.
Підрозділ Миколи збив за раз 10 ракет та «приземлив» 3 ворожі Ка-52 за 10 хвилин
За весь цей час підрозділу Миколи вдалося «приземлити» близько 8 літаків, 8 вертольотів, понад 18 БПЛА і більше ніж 23 ракети. Про те, що бойовий розрахунок зенітників Повітряного командування «Південь» — це справжні профі, говорять їхні досягнення. Це вони за 10 хвилин знищили три найкращі вертольоти рф Ка-52. А зовсім нещодавно Микола з побратимами збив 10 ракет за раз. Спостерігаючи за їхньою роботою, підкрадається думка, що техніка не встигає за нашими захисниками.
— Хоча ми працюємо на старих комплексах, але робимо все, щоб результат був максимально ефективним. Поки що нам вдається. Адже техніка — це лише 20 % успіху, решта — за людьми, а вони в нас найкращі — переконаний воїн. — Крім того, важливо постійно набивати руку, тому попри постійну бойову роботу ми тренуємося за будь-якої можливості. Щодня по 2-3 рази, щоб бути в тонусі, проводимо відповідні заняття, перевіряємо функціонування техніки, бо маємо бути на всі 100% впевненими в її справності. Повірте, в нашій справі обсяг як теоретичних, так і практичних знань має значення. А ще важливо розуміти командира з перших секунд, бо від цього залежить наскільки швидко вдасться захопити ціль і знищити її.
Воїнів мотивують не нагороди, а люди, яких вони захищають
Звісно, такі досягнення воїнів-зенітників не залишилися поза увагою керівництва країни. Відтак, 30-річного старшого солдата Миколу було нагороджено орденами «За мужність» ІІ та III ступенів, «Знаком пошани» та нагрудним знаком «Сталевий Хрест».
Однак не нагороди мотивують військового щодня попри втому і негоду виконувати свою непросту роботу, а його рідні жінки. Адже, окрім коханої дружини, на Миколу чекає мати, бабуся, сестра, племінниця. Так сталося, що він зростав без батька і звик бути єдиним чоловіком у родині — опорою і захисником. Саме це надає наснаги навіть тоді, коли здається, що сил уже нема.
— У нас один настрій — націлений на перемогу. Інакше бути не може. Чому? Все дуже просто: більшість з мого розрахунку, як і я, родом з Херсонщини. 90% наших домівок немає, їх зруйнували окупанти, нам немає куди їхати. Єдине що можемо робити — продовжувати нищити ворога і намагатися вберегти домівки інших українців від ворожих ракет. Я бачив в окупації, як вони на нас дивляться, як знущаються з нашого народу, як грабують наші землі, як катують наших людей…Тож, як розумієте, ні про яку втому мови не може бути, поки росіяни сіють смерть на нашій землі, — запевняє Микола.
«Після нашої перемоги передаватиму досвід молоді, щоб бути певним — українське небо під надійним захистом»
Про те, що буде перемога світла над темрявою, України над рф, воїн навіть не сумнівається. Однак навіть після того він не планує залишати військову справу, принаймні допоки не передасть свій бойовий досвід майбутньому поколінню.
— Навіть після нашої перемоги країна-агресор залишатиметься по сусідству. І для того, аби я був певен, що в мою домівку не залетить їхня ракета, я продовжуватиму захищати українське небо. Тим паче досвід потрібно передавати молоді, щоб бути спокійним і твердо знати: Україна під надійним захистом, — ділиться планами Микола.
Але найбільшою мрією чоловіка є якнайшвидше побачити донечку, яка з дня на день має з’явитися на світ. Так, найважче для молодого батька не мати можливості бути поруч з нею у перші хвилини її життя, але лише так він може подарувати їй майбутнє без страху, без звуків сирен і без вибухів. Тому сьогодні Миколі залишається лише вдивлятися у фото, де усміхається його дружина, і уявляти, якою буде його найрідніша крихітка, заради якої йому не шкода і віддати життя.
Фото з особистого архіву Миколи
