Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
На Укрзалізниці нині триває «Залізна українізація», у межах якої найбільш помітними для громадськості ініціативами стали перейменування Південно-Західної та Південної залізниць. У голосуванні щодо вибору нової назви для Південно-Західної залізниці в додатку «Дія» взяли участь понад один мільйон українців. Відтепер її назва — Центральна залізниця. Голосування щодо нової назви для Південної філії, яка охоплює території Харківської, Полтавської, Сумської, окремі райони Чернігівської, Луганської областей, голосування триватиме в застосунку до 17 березня.
Довідково: «Залізна українізація» — це розрахована на 2023–2025 роки комплексна програма, покликана фундаментально змінити Українську залізницю. Її мета — повністю позбутися радянських та російських назв, позначок, зображень на будь-яких об’єктах залізничного транспорту.
Сучасна «Залізна українізація» не перша в історії України. Понад століття тому уряд гетьмана Павла Скоропадського здійснив власну спробу повністю українізувати залізницю Української Держави.
Провідником українізації залізниці став міністр шляхів сполучення Борис Бутенко, який обіймав посаду з 3 травня до 14 листопада 1918 року. До того, як стати міністром, він керував справами Подільської залізниці та був членом Української народної громади, що ініціювала і здійснила гетьманський переворот наприкінці квітня 1918 року.
Чи не найпершим кроком Бориса Бутенка з українізації залізниці стало саме перейменування Південно-Західної, Південної та Катерининської залізниць на відповідно Правобережну, Слобідську та Запорізьку. Тоді жодних опитувань у «Дії» для цього не знадобилось — 15 травня 1918 року міністр видав «Наказ про зміну назвиськ залізничних шляхів України» «через невідповідність», зобов’язавши «начальників вищезазначених залізниць дати розпорядження про заміну старих назв новими».
Вже за два дні, 17 травня 1918 року, міністр видав «Наказ про українізацію Міністерства Шляхів». У ньому зазначалось, що Міністерство отримує відомості про тиск частини службовців залізниці на підлеглих з вимогою «балакати з ними на московській мові», а також про випадки відмови частини залізничників від «навчання державної мови на курсах». З огляду на це в наказі твердо наголошувалось, «що в Українській Державі державна мова є українська», тому все діловодство на українській залізниці мусить провадитись виключно українською мовою.
Особливу увагу наказ звертав на вивчення української мови телеграфістами. Міністерство вимагало негайно перекласти на державну мову всі печатки і штампи залізниці, видавати всі оголошення та розпорядження виключно українською мовою, а також надрукувати україномовні службові бланки та книжки. Для цього в друкарнях слід було завести шрифти літературної української мови, додавши в наявні набори російськомовних шрифтів відсутні в них українські літери.
Невдовзі з метою практичного втілення «залізної українізації» Міністерство Шляхів видало наказ про заснування на залізницях курсів з українознавства, метою яких було насамперед поглиблене вивчення залізничниками української мови. За основу рекомендувалося брати шкільний посібник з української граматики Григорія Шерстюка, дозволялось також використання граматик Івана Огієнка та Олени Курило.
Додатком до цього міністерського наказу була «Програма навчання української мови і діловодства на шляхах України». У додатку зазначалось, що завданням курсів є «навчити слухачів практично користуватись українською мовою при канцелярських роботах» і наводився перелік творів письменників, які слід було використовувати під час навчання. Під час занять викладачі мали просити слухачів курсів «балакати тільки по-українськи, а також радити читати українські книжки і газети, пояснивши, що це дасть гарні наслідки щодо знання мови».
Надалі Міністерство Шляхів ще кілька разів поверталось до питання організації курсів української мови для залізничників, вважаючи його надзвичайно важливим. Міністр Шляхів Борис Бутенко вимагав надсилати йому особисто списки тих співробітників залізниці, які не будуть вивчати української мови, зазначаючи при цьому, «по яких причинах кожен співробітник її не вчив».
Важливим питанням стало впорядкування вживаної на залізниці термінології українською мовою. Документи свідчать, що вже у травні 1918 року при Міністерстві Шляхів існувала спеціальна Термінологічна Комісія. Зокрема, 18 травня 1918 року до неї було переслано витяг з листа пана Коваленка з проханням перекласти на українську мову всі написи, потрібні для вокзалу та вагонів.
Про створення особливої «Термінологічної комісії», яка прирівнювалася до статусу відділу на правах департаменту Міністерства Шляхів, говориться у Наказі міністра від 26/30 липня 1918 року. Завдання комісії полягало в тому, щоби «весь фаховий лексікон відносно шляхів та ріжні назви й блянки розробити та перекласти на українську мову». Друкувати свої напрацювання комісія мала в «Термінольогічному збірнику Міністерства Шляхів». Всі опубліковані в ньому пропозиції щодо термінології мали силу міністерських розпоряджень, обов’язкових до виконання.
«З днем одержання термінольогічного збірника всі урядові установи, що підлягають Міністерству Шляхів, повинні вживати тільки поміщену у збірнику термінольогію. Усі вивіски на станціях, залізничних двірцях та взагалі всіх шляхових урядах, а також службові печатки мають бути по одержанню збірника перероблені згідно з відповідними пропозиціями Термінольогічної комісії», — зазначалося в міністерському наказі.
Перший випуск «Термінологічного збірника Міністерства Шляхів» побачив світ у вересні 1918 року й заслужив на високу оцінку з боку фахівців. В уміщеній у щомісячному критико-бібліографічному часописі «Книгарь» рецензії професор-мовознавець Євген Тимченко зазначав: «Комісія Міністерства Шляхів вже почала оголошувати друком свої праці в подобі неперіодичних збірників. В першім числі термінологічного збірника уміщено: накази, що дотичать до термінологичної справи, назви станцій, зупинок та розминок Лівобережної, Правобережної і Подільської залізниці, виказ скорочених телеграфних адрес залізничної служби, відділів та посад, зразки печаток, перелік написів та таблиць стації „Київ пасажировий“ і типові написи залізничних помешкань. До збірника додано два словнички: московсько-український і українсько-московський. Важка праця Комісії заслугує на повне признання і, взагалі кажучи, виконана щасливо. Невеличкі хиби цеї роботи в жоднім разі не позбавляють її високих прикмет і не зменшують великої заслуги Комісії в її відповідальній перед українським народом праці» (Книгарь. Літопис українського письменства. 1918. Листопад. № 15. Ствп. 913).
читайте також:
Робота Термінологічної комісії Міністерства Шляхів тривала й надалі, про що свідчать документи про підготовку другого числа «Термінологічного збірника». У них, зокрема, йшлося про переклад винятків з правил технічної експлуатації одного з параграфів нормативних документів залізниці.
-
- Лист Термінологічної комісії Міністерства шляхів Української Держави Технічно-експлуатаційному департаменту міністерства про переклад українською мовою технічних термінів залізниці зі зразками перекладу. 26 жовтня 1918 р. (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 2200. Оп. 1. Спр. 220. Арк. 4, 5, 6)
-
- Лист Термінологічної комісії Міністерства шляхів Української Держави Технічно-експлуатаційному департаменту міністерства про переклад українською мовою технічних термінів залізниці зі зразками перекладу. 26 жовтня 1918 р. (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 2200. Оп. 1. Спр. 220. Арк. 4, 5, 6)
Міністерська українізація залізниці згори знаходила підтримку на місцях, де службовці не лише виконували накази, але й проявляли ініціативу. Газета «Нова Рада» повідомляє, що саме залізничники наприкінці червня 1918 року відкрили в Одесі «Просвіту». Розміщена у просторому приміщенні, вона організувала продаж українських книг.
Про результати виконання міністерських наказів яскраво свідчить також український письменник Борис Антоненко-Давидович, якому довелось їхати потягом з Харкова до Києва наприкінці серпня 1918 року. У нарисі «Київ гетьманський» з автобіографічної трилогії чи тетралогії «Що коштує чорний хліб» він згадує: «…на всіх вагонах впадають в очі свіжі написи білою фарбою: на товарних — Україна (Ukraine), на пасажирських — Лівобережна залізниця. Ці написи мають надати вагонам новітнього вигляду, а пасажирам дати відчути, що вони їдуть у „рідному“ поїзді, чи так — у рідній валці, як перейменувала дотеперішній поїзд-потяг термінологічна комісія гетьманського міністерства шляхів. Ці написи українською мовою на залізниці, де панувала досі тільки російська мова, справляють … враження».
«Як ото приємно, коли читаєш: „Слобідська залізниця“ або, наприклад, „Чата Волинська“!..»
Утім, далеко не все вдавалось реалізувати так, як було задумано, й міністерству раз у раз доводилось нагадувати про видані раніше накази. Наприклад, у «Наказі про надсилку всіма інституціями Міністерства Шляхів листувань на Українській мові» від 15 липня 1918 року зазначалось: «Нагадую, щоб всі папери, які виходять із Міністерства, а також ті, що надходять до нього, писались виключно на державній мові. В випадках одержання паперів від інституцій Міністерству Шляхів не на українській мові, такі повертати назад, при чім порушення цього буде розглядатись як невиконання розпоряджень міністра».
А той-таки Борис Антоненко-Давидович зберіг таку яскраву замальовку про сценку, свідком якої йому випало бути на харківському вокзалі:
«…за українськими написами часто криється далеко не український зміст. На харківському вокзалі, де скрізь тільки українські написи, я бачив таку сценку. До квиткової каси, карбуючи крок, підійшов сотник — галичанин з усусів (Українських Січових Стрільців. — Авт.).
— Прошу дати квиток другої кляси до станції Київ.
Манірна пані з пишною зачіскою і тонкими мармуровими пальцями, яка, не знати чому, взялась працювати касиркою, скривившись, відповідає:
— Я не понимаю по-украински.
Та в сотника душа не з лопуцька, щоб він так ото потурав „кацапці“, яка, без сумніву, стоїть за „єдиную, неделимую“ і проти всяких там „украинских глупостей“. Сотник щільніше тулиться до віконця й роздільно проказує:
— Прошу… дати… квиток… другої кляси… до станції Київ.
— Я же сказала: не понимаю по-украински, — не піддається й пані касирка. Недбалим рухом вона поправляє зачіску, і на пещеній руці поблискує діамант. Сотник, як не перерветься з люті, але ще стримує себе і, скрегочучи зубами, проказує знову, пояснюючи на мигах:
— Прошу… один квиток… один… другої кляси… до Києва.
— Странно! Сказала же: не понимаю! — і собі вже обурюється касирка, аж одвернулась сердито набік.
— Ну так поцілуйте мене в… — сотник закінчує крутим, недрукованим слівцем, запозиченим з відомого листа запорожців до турецького султана, і, всунувши голову у віконце, питає густо зашарілу, зніяковілу касирку:
— Тепер зрозуміли, прошу вас? — Після цього сотник одразу ж, немов перевтілюючись, чітко прикладає долоню до дашка мазепинки й елегантно віддає шану:
— Кланяюсь! — хвацько клацає закаблуками й зникає метеликом, так і не взявши квитка».
Зі співробітниками залізниці, які затято не бажали опановувати українську мову для виконання своїх посадових обов’язків, розмова у міністерстві була коротка — їх звільняли з посад без права поновлення. Як повідомляє історик Павло Гай-Нижник, станом на жовтень 1918 року за відмову вивчати українську мову зі штату колишньої Південно-Західної залізниці були звільнені 42 службовці.
Дослідник наводить також цікаву історію про те, як Борис Бутенко кепкував з колег, які дозволяли собі надсилати до Міністерства Шляхів офіційні документи, укладені російською мовою: «…у відповіді (досить іронічній) на отриманий від Міністерства торгу і промисловості папір російською мовою, Міністерство шляхів (безумовно з розпорядження Б. Бутенка) відповіло французькою. У відповіді зазначалося, що Міністерством шляхів «було отримано з Міністерства Торгу і Промисловості папір, який було написано маловживаною у нашій країні (тобто в Україні) мовою. До цього додавалося: оскільки у складі Міністерства шляхів маються урядовці, які знають всі мови, то й папір від Міністерства торгу і промисловості було прочитано. Однак, зазначалося у відповіді, Міністерство шляхів просить Міністерство торгу і промисловості, у випадкові, якщо у його складі немає службовців, що достатньо знайомі з державною українською мовою, писати папери мовою загальноприйнятою серед цивілізованих народів, а саме французькою, а не маловживаною й мало кому знайомою (тобто російською) в Україні».
читайте також:
Такою була перша «Залізна українізація» в Україні за часів гетьманату Павла Скоропадського, заповзятим натхненником якої виступив міністр шляхів Борис Бутенко. Саме завдяки його наполегливості Міністерство Шляхів гетьманського уряду всього лише за якихось неповні сім місяців встигло реалізувати колосальної ваги реформи, значення яких виходить далеко за межі 1918 року і сягає сучасної України.
