Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
Діти військового на позивний «Ігрок» знають про війну вкрай мало, і це неабияк радує чоловіка. 24 лютого минулого року він евакуював свою родину і пішов до війська, ставши воїном бригади тероборони Київщини. Коли на кілька днів «Ігрок» навідується додому, донька запитує його «Тато, ти їдеш на війну?». А син одного разу запитав: «Ти бачив ворога зблизька?».
До широкомасштабного вторгнення росіян на територію України «Ігрок» був професійним охоронцем. Його цивільне життя стало на паузу 24 лютого. А після виконання певних завдань з оборони Київщини чоловік потрапив на схід країни. Там здобув свій справжній бойовий досвід. Про рішення відправитись у зону бойових дій згадує так:
— Від батальйону формували роту. Мені запропонували поїхати, і я сказав: звичайно, так. І жоден з нас, кому пропонували, не відмовився.
Так «Ігрок» разом із побратимами потрапив на Луганщину. На другий день перебування там групою з 12-ти осіб вони вирушили на завдання: треба було зайти в тил росіян та знищити ворожу техніку.
— Але все пішло не так, як гадалось. Я думаю, вони побачили нас через якийсь спостережний пункт і відправили за нами групу зачистки. Стався близький контактний бій, який тривав лише хвилин п’ять. Я витратив десь три магазини зі свого ручного кулемета. Ліс там дуже щільний, і я росіян там майже не бачив. Просто розумів, з якої сторони вони стріляють, та відповідав вогнем. Після припинення вогню я озирнувся на хлопців, всі вони лежали на землі, і жоден з них не ворушився, жоден не подавав ознак, що живий, — згадує військовий.
«Ігрок» переповз від місця зіткнення на два десятки метрів. Так чоловік опинився біля стежки.
— Розумію, що, ну це явно не звірі натоптали. І як тільки я це зрозумів, поруч постало якесь тіло з білою пов’язкою. А в мене, слава Богу, патрон у патроннику. Дав чергу, був трошки швидший, ніж росіянин, ну і саме тому я зараз тут усе це розповідаю.
— Десь хвилин за 30 пройшла ще одна росгрупа зачистки, трішки вище. Вони теж були з пов’язками, а на шоломах у них були стрічки георгіївські нашиті. Але вони йшли вище, а я був за кущем. Стріляти було необачливо. Я зрозумів, що місце схованки в мене таке собі, треба йти, і тут знову іде якесь рашистське тіло по цій стежці. Це був десантник, у нього було написано «ДШБ-1». Він був дуже близько, але не побачив мене, а я роздивися навіть колір його очей.
Військовий повернувся ближче до місця, де лежали тіла його побратимів, і дочекався ночі. У темряві чоловік почав свій шлях назад до своїх позицій.
— І от в цілковитій темряві йду і чую, як до мене звертаються російською мовою: «ти хто такий?». Я теж відповідаю російською: «ти, не поспішай, я просто трохи заблукав». Ну а сам приготував ніж, щоби по-тихому «розібратись» з цією ситуацією.
Але чоловік виявився один із побратимів «Ігрока». Тяжко поранений, він вийшов з лісу, де відбувся бій, та йти було важко, чоловік лежав і чекав смерті, каже «Ігрок». Йому вдалося переконати побратима, що треба йти далі. Так вони продовжили шлях разом.
Місцевість обидва знали погано, бо тільки другий день були в цій зоні бойових дій. Та ще перебуваючи в тилу «Ігрок» вчився орієнтуватися на місцевості й планувати шлях. Дочекавшись ранку, військові продовжили прямувати до української лінії оборони.
— Мій побратим був поранений і постійно хотів пити, а води не було. І була в нас така ситуація, ми йдемо, і біля дороги просто стоїть пляшка води. Кажу: «блін, ну такого не буває». Пішов, подивився. Дволітрова пляшка, трохи надпита. Понюхав, нічого незвичного. Я кажу: «ну, брате, пощастило тобі».
Чоловіки таки вийшли до позицій українських військових. Після перевірки їх прийняли, але побратиму «Ігрока» ставало все гірше, терміново треба було доправити його в госпіталь. Довезти попросили місцевих.
— От я побратима закидаю в пікап, сам зверху тримаю його, та дивлюсь у сторону водія, він та ще один пасажир між собою щось там спілкуються і тут бачу, що ми їдемо у вирву від прильоту.
Через потрапляння у ту яму в автівці лопнула шина на одному з задніх коліс. Так, уже на трьох колесах, вони доїхали до лікарні. Побратиму «Ігрока» надали всю необхідну меддопомогу, нині його здоров’я в нормі. Та на цьому історія не завершилась.
Через 14 днів, згадує військовий, з тилу ворога вийшли живими ще два його побратими. Армієць на псевдо «Найк» разом з іще одним пораненим чоловіком. Їхню історію ми розповідали раніше. Ви можете прочитати її нижче за посиланням.
На запитання, які навички допомогли вийти з тилу ворога та вижити, «Ігрок» відповідає так:
— По-перше, те, що я ходив у розвідку у своєму батальйоні, тобто я розумію варіанти, напрямки, де свої та де чужі. Розумію, скільки я можу пройти, яку відстань. До того ж допомогла здатність тримати холодний розум. Поки я був на тій стежці, ледь стримував себе, щоб не відкрити вогонь. Але я чітко розумів, що тоді нароблю галасу і не вийду звідти.
Мотивація служити в «Ігрока» проста — він прийшов до армії захищати свою сім’ю.
— Бо якщо росіяни окупують Україну, у двох моїх дітей не буде майбутнього. Не говорячи вже про те, що його не буде ані в мене, ані у дружини, ані в наших батьків.
Після перемоги «Ігрок» планує брати участь у відбудові країни. У поїздці на Донбас, каже чоловік, побачив, що є міста і села, стерті з лиця землі. Окрім відбудови, військовий планує займатися і розмінуванням рідної землі. Для цього нещодавно чоловік пройшов курси інженерно-саперної справи у Польщі.
Фото: Віктор Дехтяр
