Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Тактика російського командування у війні з Україною влітку 2022 року дещо змінилась на окремих напрямках. Росіяни почали використовувати як головний засіб вирішення завдань на полі бою штурмові загони (ШтЗ) замість традиційних для їхньої армії батальйонних тактичних груп (БТГр). У штурмових загонах зазвичай менша кількість бронетехніки (замість танкової роти в БТГр — танковий взвод у ШтЗ. — Авт.). Це відбулось з цілої низки причин, проте дозволяє їм на окремих напрямках й надалі вести наступальні дії.
Крім того, у ШтЗ була значно збільшена кількість штурмової піхоти, а основним елементом бойового порядку такого загону став штурмовий взвод. Бронетехніка в наявній російській тактиці перестала бути засобом прориву, як це було в попередніх стадіях війни. Основне навантаження зараз лягло на штурмову піхоту, яка діє самостійно малими групами.
На Соледарському та Бахмутському напрямках як штурмову піхоту командування російських військ у переважній більшості використовує представників приватної військової компанії ПВК «вагнер», так званих музиків.
З липня 2022 року до складу підрозділів цієї компанії для участі у війні в Україні почали відкрито вербувати осіб, які відбували покарання у виправних закладах рф. За даними британської розвідки, чисельність особового складу цієї ПВК на території Донецької та Луганської областей становила близько 50 тисяч осіб. російське командування, використовуючи в якості штурмовиків колишніх ув`язнених, не рахується з їхніми втратами.
Хоч практика застосування «вагнерівців» є доволі кривавою, але на окремих напрямках вона дає росіянам хоч і невеликий, та все ж успіх. Щоб ефективно цьому протидіяти — ворога потрібно досконало вивчити. Українські офіцери Групи узагальнення досвіду бойових дій ОТУ «Соледар» ретельно переглянули участь ПВК «вагнера» у воєнних операціях на території України, зокрема під час боїв за Соледар й Бахмут. Деякі узагальнення, зроблені ними, будуть цікаві не лише військовим фахівцям і експертам. Вони розкривають певні тонкощі воєнної діяльності «вагнерів», показують, як ті воюють і чому російське командування їх застосовує у штурмових операціях.
На початку грудня 2022 року на Соледарському і Бахмутському напрямках відмічалися спільні дії малих штурмових груп по 5–15 осіб, які формувалися як з регулярних підрозділів збройних сил російської федерації, передусім повітряно-десантних військ, так і з ПВК «вагнера». Щодо останніх, то вони нараховували непідготовлених до бойових дій завербованих ув’язнених і професійних бойовиків, які мали практичний бойовий досвід. Між цими групами існує сувора ієрархія.
Під час штурмових дій засудженими командує професійний вагнерівець-контрактник. Тактика дій цього загону була наступною: штурм відбувався трьома хвилями. У першій наступали групи колишніх засуджених. І навіть вони поділялися на дві категорії: перша — штурмові групи, завданням яких було ведення виключно наступальних дій та захоплення позицій; друга група — групи закріплення (так звані копачі), які мали завдання напередодні наступальних дій прибути у визначений район, підготувати в інженерному відношенні вихідні позиції (вихідний рубіж, він же район евакуації. — Авт.) для дій штурмових груп, доставити туди боєприпаси та відійти в тил.
Доставка боєприпасів до штурмових груп здійснюється двома способами: перший і основний — вручну та на будь-яких підручних засобах — господарських тачках, мотоблоках, мопедах тощо; другий, якщо дозволяли місцевість та обстановка — автомобільною чи броньованою технікою.
Напередодні наступу підготовлені раніше вихідні позиції займали декілька груп. Одна з них (штурмова) мала головне завдання — приховано наблизитись до українських позицій (на відстань кидка ручної гранати. — Авт.), увійти у вогневий контакт із противником, оволодіти об’єктом атаки та закріпитися там. Інша група (закріплення) слідом за першою пересувалась до захоплених окопів, проводила остаточне закріплення на об’єкті атаки та очікувала подальших вказівок командирів. Штурмові дії розпочинались у чітко визначений час.
Як тільки група закріплення заходила на захоплені позиції, вона миттєво починала їх облаштовувати в інженерному відношенні: відновлювати зруйновані бліндажі, траншеї, ходи сполучення, встановлювати мінно-вибухові пристрої. Таким чином досить швидко забезпечувалася стійкість захопленої позиції і захист особового складу.
Ще приклад подібної тактики: під час штурму перша група бойовиків відволікала на себе увагу, кидала гранати у сторону позицій українських підрозділів, завдавала вогневого ураження з РПГ, вела неприцільний вогонь. Інша група стрімко, незважаючи на втрати, заходила на ворожу позицію і вела ближній бій вже безпосередньо у траншеях.
До речі: просування у траншеї противника відбувалось у такому порядку: граната — просунулись — граната — просунулись. Ділянка траншеї, яка не проглядалася, обов’язково закидалася гранатою. Це забезпечувало кращий результат штурмових дій і зберігало життя особовому складу групи.
У «вагнерівців» існує розповсюджена практика, коли ще до початку штурмових дій групу «ведуть» попереду два бойовики. Це зазвичай особи, які мають найнижчий соціальний статус у військовому колективі. Переважно це ВІЛ-інфіковані, хворі на гепатит або мають наркотичну залежність. Їх навіть серед своїх вважають гарматним м’ясом, тому що загалом для групи втрата цих осіб не матиме значного впливу на боєздатність підрозділу.
Як правило, таких бойовиків насамперед знищують захисники позицій, або вони підриваються на протипіхотних мінах. Інколи штурмові підрозділи супроводжують провідники з місцевих, які погодилися співпрацювати з окупаційною владою.
Коли рельєф і умови місцевості дозволяли наблизитись на необхідну відстань та зосередитись, штурмові групи могли діяти навіть без артилерійської підтримки, розраховуючи лише на прихованість та підготовку особового складу груп. У разі невдачі штурмовики повертались на попередні позиції і займали оборону.
Професійні бойовики-вагнерівці, у разі успіху штурмових дій підрозділів з числа засуджених, поступово просувалися за ними на захоплені позиції. А за тими вже йшли підрозділи регулярних російських військ.
Зазначена тактика дій не передбачала відхід засуджених із займаних позицій, тому що попередні вихідні позиції вже були зайняті іншими підрозділами, які наступали слідом за ними. Штурмові групи не могли без команди відійти навіть потрапивши під прицільний стрілецький чи артилерійський вогонь: за будь-яке невиконання наказу або залишення позицій передбачені тілесні покарання, зокрема розстріл. Самостійний відхід дозволявся тільки для поранених.
Бойовики штурмових груп мають чіткий наказ: «за будь-яку ціну захопити українські позиції», усяке боягузтво розцінюється як невиконання наказу, що передує ліквідації бойовика. «вагнерівці» ведуть бойові дії до тих пір, поки не захоплять визначений об’єкт.
У випадку загрози захоплення в полон найманці можуть «самоліквідуватися» за допомогою особистої стрілецької зброї або ручної гранати. Були випадки, коли «вагнерівці» з числа ув’язнених з двома гранатами кидалися в окопи і підривалися разом з оборонцями. Саме тому досить часто траплялись випадки «полного обнуления» (повного знищення) підрозділів із найманців. Крім того, на напрямках застосування підрозділів із колишніх зеків досить розповсюджена практика так званих загороджувальних загонів і ліквідації (добивання) поранених прямо на полі бою.
У разі повної ліквідації підрозділів засуджених досить швидко відбувалося їхнє «відновлення» за рахунок новоприбулих з місць ув’язнення. Українські захисники розповідають про «нескінченні хвилі „зеків“, які не закінчуються, вони встають після влучання в них куль, як зомбі, і знову йдуть в атаку». Українська аеророзвідка спостерігала «море трупів», які валяються поблизу деяких українських позицій на полях і в лісосмугах. Їх не евакуюють свої, а російські штурмові підрозділи нерідко використовують як укриття від куль під час атак.
Як показав досвід протидії штурмовим підрозділам ПВК «вагнера», найбільш ефективним є їхнє знищення засобами дальнього вогневого ураження (передусім 82-мм і 120-мм мінометами, гранатометами АГС, які забезпечують велику скорострільність і кучність стрільби), з метою недопущення ближнього бою. А також ефективним є створення оборони в декілька ешелонів, адже прорив «одноешелонованої» оборони досить часто призводить до швидкого просування противника вглиб території і охоплення/оточення сусідніх позицій.
Ось ще приклад дій на Соледарському напрямку, коли штурмова група противника з 15 осіб поділялася на три підгрупи по 5 осіб. Зазвичай до складу першої групи входили засуджені, а в інші — професійні бойовики (засуджені, які вижили після 2–3 атак, могли в подальшому змінити свій статус і увійти до складу другої чи третьої групи. — Авт). Під час штурму група, яка рухалася позаду, прикривала вогнем передню групу. Відстань між ними становила близько 25 м. Наближаючись до українських позицій, штурмові групи поступово буквально «відгризали» територію. А вже безпосередньо перед позицією здійснювався миттєвий ривок першої групи, яка мала завдання заскочити у траншеї і зав’язати там бій до приходу другої і третьої груп. У разі загибелі першої групи її функції виконувала наступна — друга група, за нею — третя. З досвіду таких штурмів, перша група майже завжди повністю «втрачалася».
Для евакуації поранених існує окремий підрозділ — група евакуації. Професійні бойовики йдуть у бій з впевненістю, що в разі поранення їх обов’язково евакуюють у тил. У разі втрати зорового контакту з пораненим його пошук на полі бою відбувається «по равлику». Щодо евакуації пораненого особового складу з числа засуджених, то це не є пріоритетним завданням, і воно зазвичай може не виконуватися. Досить часто бойовики-ув`язнені прямо на полі бою гинуть від втрати крові або переохолодження.
На захоплену позицію заходила група закріплення, яка її відновлює, та виривала для захисту особового складу так звані нори. Штурмові групи могли відійти в тил для відпочинку тільки після заходу на позицію групи закріплення. Зі свого боку група закріплення мала право відійти в тил лише після підготовки в інженерному відношенні позиції і передачі її підрозділам, які мають потужніше озброєння. Ці підрозділи вже повинні будуть її обороняти. На кожній захопленій позиції залишалися зазвичай 6–8 осіб, включаючи кулеметника.
Зустрічається і така тактика наступу, коли штурмові дії відбуваються одночасно з правого та лівого флангів під прикриттям засобів вогневого ураження: з далекої відстані наші позиції обстрілює артилерія, з ближчої — міномети, ще ближчої — щільний обстріл позицій з гранатометів — АГСів. Це не дозволяло українським оборонцям навіть «висунути голову» і водночас забезпечувало підхід штурмових підрозділів майже впритул до українських позицій.
У цьому контексті цікавим є досвід масованого застосування противником автоматичних станкових гранатометів (АГС-17). Стрільба з них велася із закритих позицій по раніше розвіданих цілях. Такими цілями переважно був особовий склад українських підрозділів, який перебуває на укріпленнях. Група АГСів із 5–7 одиниць працює, як єдиний організм у взаємодії з дроном-безпілотником (оператор входить до складу групи вогневого ураження). БПЛА веде розвідку українських позицій та передає їхні координати. З метою дорозвідки і «прицілювання» спочатку починає працювати перший АГС. Після коригування координат починають працювати по черзі інші АГСи, водночас триває перезаряджання тих, які вже відстрілялися. Таким чином досягається безперервність і щільність вогню.
Для підтримки штурмових груп міг застосовуватися танк, який діяв зазвичай із закритих позицій, або ж пересувався приховано лісосмугами. Тут варто зазначити, що в таких випадках танки виїжджають на позицію зазвичай з відкритими люками та з неповним боєкомплектом: тільки «конвеєр» під ногами” (22 снаряди. — Авт.). Як зазначають російські танкісти, «бо якщо „заптурять“ українці, то при відкритих люках і порожній боєукладці є шанси відбутися контузією, а от якщо в немеханізовану боєукладку влучать, а вона стоїть по колу башти, то… хана! Детонація і башту одразу відриває…».
Спостерігалась тактика, коли танк противника, який пересувався у лісосмузі під прикриттям дерев, виходив на визначену позицію, робив 10 пострілів і повертався назад. Через певний час, поповнивши боєзапас, він знову висувався на ту ж позицію і робив чергові 10 пострілів. І так декілька разів, поки тривав активний наступ.
У штурмових діях міг застосовуватися окремий снайпер або снайперські групи (група нараховує снайпера та одного-двох бійців, які його прикривають). Снайпер діє зазвичай вночі, використовуючи тепловізор для пошуку цілі та планшет для орієнтування на місцевості. До місця виконання завдання снайперські групи пересуваються приховано в пішому порядку. Був випадок, коли снайперська група повзла до своєї позиції понад 500 метрів. Обстановку навколо них у цей час контролювали дрони. Завдання снайпера полягало у виявленні місць розташування українських позицій та вогневих засобів, а також знищенні вогнем найважливіших цілей, чим забезпечувався успіх штурмових дій свого підрозділу.
Варто зазначити, що важливим елементом штурмових дій підрозділів ПВК «вагнер», так само як і більшості інших російських військових формувань, є безпілотні літальні апарати (БПЛА), GPS-навігатори (є в розпорядженні лише командирів груп), сучасні засоби зв’язку (радіостанції) та прилади нічного бачення, які дозволяють керувати особовим складом, організовувати взаємодію та ефективно вести штурмові дії в нічний час.
Управління боєм противник здійснює за допомогою засобів радіозв’язку, зокрема радіостанцій з ретрансляторами стандарту DMR, які використовуються у цивільному середовищі службами таксі та охоронними організаціями, а також кодованих сигналів управління без втрати зв’язку та управління (у кожного старшого групи в наявності радіостанція).
Досвід дій штурмових підрозділів ПВК «вагнер» на Соледарському і Бахмутському напрямках засвідчив, що постійні цілодобові атаки малих груп легкої піхоти можуть бути ефективним способом «продавлювання» щільної оборони та захоплення позицій передусім там, де є певні проблеми в організації цієї оборони, зокрема під час ведення бою вночі. Ця тактика почала активно застосовуватися противником на інших напрямках, зокрема на Запорізькому.
На фоні погано навчених мобілізованих військ — «чмобіків» (призваних під час часткової мобілізації. — Авт.), які становлять значну частину російських сухопутних військ, найманців-«вагнерівців» відрізняє організованість, мотивація, впевненість у своїх діях, сувора дисципліна, професіоналізм і наявний бойовий досвід.
Перевагою бойовиків ПВК «вагнера» над більшістю російської армії є те, що їхнє командування планує бойові дії, виходячи з реальних спроможностей свого наявного особового складу. Завдання «вагнерівцям» ставляться максимально прості й примітивні. Для їхнього виконання формуються багато штурмових груп. Їхні дії, незважаючи на великі втрати, могли тривати довго.
Щодо слабких сторін підрозділів ПВК «вагнера», то це слабкий рівень індивідуальної і групової підготовки бійців з числа засуджених. Крім того, рівень управління у штурмових групах під вогнем одразу втрачається, і це призводить до значних втрат під час штурмових дій. «вагнерівці» не рахуються з великими втратами перемінного складу з числа засуджених. Ці втрати не знижують боєздатності підрозділів, оскільки основні фахівці, постійний склад (командири, штаби загонів, оператори озброєння, розвідки та управління) фактично не зазнають втрат під час штурмових дій і лише вдосконалюють свої професійні навички.
Зазвичай професійні бойовики уникають можливості самим стати «м’ясом», діючи під час штурмових дій у перших хвилях. Атаки «вагнерівців» мають характер постійної «розвідки боєм» малих груп легкої піхоти. Це дозволяє їм зосереджувати сили там, де українські підрозділи мають слабкішу розвідку, менше засобів ураження, меншу стійкість та, відповідно, «прогризати» оборону на певних вузьких ділянках крок за кроком.
Крім того, «вагнерівці» загалом діють достатньо передбачувано. Маршрути просування можливо прорахувати, прикрити мінуванням або пристріляти заздалегідь, розгорнути засоби спостереження, підготувати групи для контратаки з застосуванням бронетехніки. Проти них потрібен маневр в обороні, тобто наявність позицій на флангах, які можуть взяти під вогневий контроль напрямок атаки і наявність підготовленого для контратаки підрозділу.
Українські підрозділи в обороні повинні мати можливість для відходу на резервні позиції, а на маршрутах атаки противника треба посилювати спостереження. На флангах треба відсікти підхід значних сил противника, а становище можна відновлювати контратакою тактичного резерву з бронетехнікою і потужним озброєнням.
Українські офіцери Групи узагальнення досвіду бойових дій ОТУ «Соледар» зазначають, що ця узагальнена інформація про ведення штурмових дій малими групами піхоти ПВК «вагнера» потребує доведення до 100 % особового складу української армії з метою підвищення готовності його до ефективної протидії загарбникам.
