За оцінками Reuters, удари вже скоротили її переробні потужності приблизно на 30%. У ніч проти 13 листопада російський Волгоград знову…
Він обіймав свого сина і гарячі чоловічі сльози розтікалися по його зморшках. Уперше за рік вони зустрілися. Обоє наскрізь просякли «ароматами» війни. Бої гриміли спереду, з боків і позаду. А вони стояли в якомусь дивному оціпенінні посеред цього хаосу. Мовчали, але та тиша була гучніша за будь-яку канонаду. І втома відступала перед тим неосяжним щастям, щастям від того, що знову разом, що все ще живі…
Командир міномета однієї з бригад морської піхоти Юрій, якого побратими називають «Батею», звичайний українець, який, попри поважний вік, у складі свого підрозділу стійко пройшов майже усі найгарячіші точки війни.
Чоловік родом із Бессарабії. Після школи опанував професію водія, потім була служба в армії з 1990 по 1992 рік у ЗГВ (Західна група військ), де Юрій набув певного військового досвіду. А повернувшись додому, він влаштувався на один із військових заводів в Одесі. Там пропрацював 14 років, встиг обзавестись родиною та стати батьком двох дітей.
Чи думав Юрій, що йому колись доведеться знову взяти до рук зброю? Звісно, ні. Однак у 2014 році все змінилося: війна, нав’язана росією, стала каталізатором тих подій, які визначили майбутнє чоловіка та сотні тисяч таких, як він.
Уперше Юрій пішов воювати ще у 2015 році — потрапив у механізовану бригаду й зайняв посаду командира міномета. Відвоював рік і після демобілізації повернувся до цивільного життя. А коли в лютому минулого року росія почала широкомасштабне вторгнення, знову прийшов до війська, але не сам, а з дорослим сином.
— 24 лютого 2022 року я був у Києві, працював там на підприємстві «Софіївські Липки». Наша фірма одразу долучилася до волонтерської роботи, зокрема, розвозила продукти та інші необхідні речі військовим та цивільному населенню. Цим і займався понад місяць, а потім вирішив, що цього замало, — пригадує Юрій.
І вже у квітні він потрапив до морської піхоти на вже знайому йому посаду командира міномета. Досвід, здобутий під час участі в антитерористичній операції, значно скоротив чоловіку час необхідний для навчання. А потім почалася бойова робота.
— Оскільки мінометні батареї завжди супроводжують та захищають піхоту, часу на відпочинок у нас практично не було. Але ми швидко «втягнулися» і незабаром такий шалений графік перетворився на звичайні робочі будні, коли ми або відпрацьовували по противнику, або готувалися до наступного завдання, — розповідає морпіх.
Одним із найважчих періодів для підрозділу Юрія був вересень. Тоді задачею батальйону, в якому служить «Батя», була контратака на півдні та форсування річки Інгулець.
— Крім постійних ворожих обстрілів, які, до слова, не припинялися ні вдень, ні вночі, треба було ще подолати водну перешкоду. А понтонні переправи під щільним вогнем не завжди працювали, тому доводилося імпровізувати. Одного разу нам довелося 4 рази долати переправу, яку й один раз проскочити було успіхом. На щастя, у нашому розрахунку всі не лише справжні професіонали, а ще й везунчики, — з гордістю каже Юрій.
Про те, що морпіхам-мінометникам вдається майстерно нищити ворога, «Батя» з усмішкою каже: «Маємо непохитну перевагу — український дух» .
— Ми пережили не один важкий бій. І завжди наш мінометний розрахунок відзначали у кращий бік. Насправді, коли виїжджаєш на позицію і працюєш по координатах, то не завжди знаєш — вразив ціль чи ні. Дізнаємося потім від командира. Зазвичай нам доводиться чути: «Ціль знищена» — і це неабияк мотивує. Кудись одразу дівається втома, залишається лише бажання зробити ще більше, аби нарешті вигнати цих падлюк з нашої землі, — ділиться військовий.
Після вдалого виконання завдань на півдні підрозділ Юрія відбув на схід, де морпіхи-мінометники вкотре доводять, що вміють чітко працювати українськими мінами по російських загарбниках.
— Насправді ми воюємо куди краще за росіян: стріляємо влучніше. Нам би ще техніки побільше, то швидше б їх вибили звідси, — говорить морпіх.
У той час, коли війна перетворилася на бойові будні, звичайну роботу, яку ти щоденно виконуєш, то до розлуки з родиною звикнути було куди важче. Особливо воїн переживає за свого 25-річного сина, який нині боронить Україну під Бахмутом. Коли підрозділ Юрія виконував завдання неподалік, їм вдалося ненадовго зустрітися.
На війні нема часу на лірику. Але вони, батько і син, дозволили собі на мить забути про все і просто обійнятися. По-чоловічому міцно, щоб згодом знову повернутися ні, ще не додому, а кожен до свого підрозділу. Не було сказано зайвих слів, лише в серці затаїлася віра хай там що побачитися знову.
Фото з особистого архіву Юрія
