Від самого початку широкомасштабного вторгнення «Яструби» ефективно й ефектно б’ють окупантів на сході та півдні України, застосовуючи широкий спектр безпілотних літальних апаратів — від…
Уже понад десять років минуло відтоді… А перед очима й досі постає та зворушлива картина: біля лісосмуги заплакана старенька жінка, ставши на коліна, вперше в житті обійняла руками могилку свого батька, який загинув навесні 1944 року під час визволення Одещини від нацистських загарбників. Багато про що замислився я в ту мить. Від побаченого защеміло серце. А потім я перевів подих і подивився на них — пошуковців Воєнно-історичного центру «Пам’ять і слава» — та вкотре переконався, яку важливу місію виконують ці люди, знаходячи тіла загиблих героїв та з почестями ховаючи їх за понад сімдесят років після війни.
Так, іншої — жахливої і кривавої Другої світової війни. Та й сам центр створений заради того, щоб відшукувати в землі та повертати із забуття в безсмертя полеглих воїнів саме Другої світової. І, звісно, ніхто з пошуковців тоді навіть не міг припустити, що мине ще якихось понад десять років і вони витягуватимуть з-під землі вже тіла онуків і правнуків бійців 40-х років минулого століття: українців, які б’ються за рідну землю, та росіян, які стали загарбниками й принесли в нашу країну смерть і страждання.
Відшукали та з почестями поховали понад 400 солдатів Другої світової війни
— А хіба можна було таке передбачити?.. Особисто я став займатися розкопками тіл загиблих воїнів ще за радянських часів, будучи 12-річним школярем. Тоді відвідував міський туристичний клуб. І ось одного разу мій добрий та, на жаль, нині покійний наставник і відомий одеський краєзнавець Леонід Наумович Суховей взяв мене в експедицію саме з цією метою. Після цього життя без відшукування тіл безіменних героїв Другої світової я собі вже не уявляв. Спочатку займався цим, відвідуючи туристичний клуб. А згодом, у 2007 році, ми разом усе з тим же Леонідом Наумовичем вирішили перевести цю благородну справу на більш професійне русло та на громадських засадах створили пошуковий Воєнно-історичний центр «Пам’ять і слава», який з першого дня його існування я й очолюю, — розповів голова центру Леонід Ігнатьєв.
За його словами, відтоді на теренах Одещини та інших регіонів України активісти цієї громадської організації відшукали понад 400 солдатів Другої світової війни, тіла яких згодом були з почестями віддані землі. Багатьох із них вдалося ідентифікувати, а багатьох через певні обставини, пов’язані з часовими показниками після загибелі, на жаль, — ні.
Нині вгризаються в землю лопатами, щоб евакуювати з поля бою полеглих захисників України
Але настав 2014 рік, і за 70 років після перемоги над нацистами на українську землю знов прийшла війна, викликана віроломним вторгненням уже не німецьких, а російських загарбників, які спочатку анексували Крим, а згодом розв’язали криваву бійню на Донеччині й Луганщині. І знов від ворожої зброї почали гинути українські сини й доньки. Знов на нашу землю полилася кров. А на її поверхні залишалися лежати тіла десятків нерозпізнаних захисників, яких обов’язково треба розпізнати, евакуювати, передати рідним і з почестями поховати.
Саме з цією метою тоді під егідою Управління цивільно-військового співробітництва (СІМІС) і було започатковано гуманітарний проєкт «Евакуація 200», до якого одразу долучилися і професійні пошуковці Воєнно-історичного центру «Пам’ять і слава». А за кілька місяців після початку широкомасштабного російського вторгнення проєкт перейменували на «На щиті», в якому важливу роль відіграють і вони — небайдужі активісти Центру «Пам’ять і слава».
Вони — це 16 сміливих, вольових, об’єднаних спільною благородною ідеєю людей, які не пасують перед небезпекою та готові шукати полеглих за будь-яких умов та в будь-яку пору року.
— Загалом до нашої команди може приєднатися кожний охочий. У нас не існує якихось дуже серйозних критеріїв відбору. Але перед тим, як прийти до нас, людина передусім має перепитати в самої себе, чи здатна вона займатися такою, м’яко кажучи, специфічною діяльністю, як пошук і ексгумація тіл загиблих? Тому з кожним, хто поповнює наші лави, ми обов’язково проводимо бесіду, ретельно пояснюємо всі нюанси нашої роботи та, аналізуючи морально-психологічні якості людини, вже розуміємо, чи витримає вона таке фізичне й психологічне навантаження, — пояснює голова Воєнно-історичного центру Леонід Ігнатьєв.
Розповідаючи про коло та географію робіт пошуковців після початку російського широкомасштабного вторгнення, він, зокрема, зазначив, що за цей час вони були залучені на розкопках у Київській, Донецькій, Харківській, Миколаївській та Херсонській областях. І в середньому такі ротації тривають упродовж десяти — чотирнадцяти днів щомісяця.
Усі роботи щодо пошуку та упізнання тіл загиблих воїнів відбуваються під безпосереднім керівництвом офіцерів Генштабу ЗС України. Саме військові і займаються збором та обробкою інформації про ведення бойових дій та надають пошуковцям відповідні координати, після чого вони разом із представниками СІМІС вирушають у визначені місця, де ще нещодавно велися бойові дії, та беруться до виконання покладених на них завдань. А головне завдання пошуковців полягає в пошуку, ексгумації та евакуації тіл полеглих воїнів до відповідних органів з метою проведення упізнання та медичної експертизи.
Загалом, за рік після початку широкомасштабного російського вторгнення активісти Центру «Пам’ять і слава» вже відшукали не одну сотню тіл загиблих на цій кровопролитній і безжальній війні. Причому не лише українських героїв, а й російських загарбників, які підлягають обміну відповідно до норм Женевської конвенції.
Переважно пошуковці працюють уже на деокупованих територіях, але трапляється й таке, що піднімати й евакуювати тіла доводиться у прифронтовій смузі. Якщо є така можливість, то одразу після знаходження загиблого прямо на місці триває його первинне упізнання: огляд, опис, фотографування тіла та вилучення документів і іменних жетонів з подальшою передачею їх до відповідних органів і родичам з метою ідентифікації. А вранці наступного дня пошуковці знову повертаються на місця нещодавніх боїв і, вгризаючись лопатами в мерзлу або випалену сонцем землю, роблять усе можливе, щоб загиблі українські воїни повернулися додому «на щиті».
Нехай береже Вас Бог…
— Багато хто, напевно, знає про це стародавнє висловлювання «повертайся зі щитом або на щиті», що означає повернутися додому живим або мертвим. Згадуючи про нього, влітку волонтери вирішили звернутися до Генерального штабу ЗС України з пропозицією про перейменування гуманітарного проєкту з «Евакуація 200» саме на «На щиті». Адже загиблі наші воїни — це не якісь цифри та статистика. І, на мій погляд, ця назва більш відображає сутність і значення подвигу, який ціною власного життя щодня здійснюють українські захисники й захисниці, прокладаючи нам шлях до мирного життя, а собі — до безсмертя, — розмірковує волонтерка Воєнно-історичного центру «Пам’ять і слава» Катерина.
До речі, вона — єдина жінка в цій громадській організації. За фахом ветеринарний лікар, Катерина вже встигла попрацювати в багатьох сферах: була й продавчинею в магазині, й співробітницею контактного зоопарку. Певний час працювала і менеджеркою у Міжнародній асоціації «Євростратегія», опікуючись реалізацією низки соціальних, економічних, історико-культурних, освітніх та екологічних проєктів, спрямованих на підвищення якості життя наших громадян. А коли розпочалася широкомасштабна війна, вона вирішила випробувати себе на іншій і важливій у ці часи ниві, ставши невіддільною складовою Воєнно-історичного центру.
— Спочатку я займалася суто офісною роботою. Тобто виконувала організаційно-планові завдання. Але задля того, щоб краще усвідомлювати потреби хлопців під час ротацій, вирішила й сама поїхати з ними на розкопки загиблих солдатів. Поїхала й вирішила працювати з ними в полях і надалі, — поділилася думками волонтерка.
Вона й досі трепетно зберігає клаптик обгорілої матерії зі словами «Нехай береже Вас Бог», який знайшла під час першої своєї експедиції з пошуку полеглих у боях із ворогом воїнів.
— Це було восени на Київщині. Ми тоді прочісували місцевість, де навесні тривали запеклі бої, шукаючи залишки українських воїнів. Тривалий час ми обстежували певну ділянку й, уявляєте собі, чомусь саме я знайшла в густій-густій траві цей шкіряний клаптик матерії з дуже символічним написом. Відтоді він є моїм оберегом і я завжди його ношу із собою. Вважаю, що це знак долі, — розповіла Катерина.
А ще вона згадала, як під час другої своєї ротації холоділо серце від побаченого на Харківщині.
— Їдеш автівкою, а навколо тебе — вщент зруйновані будинки, порожні села й селища. Десь призупиняєшся, і до тебе одразу біжать голодні тварини — собаки, кицьки, які пережили це жахіття. У перший день ми нічого із собою не взяли. А згодом уже стали запасатися всілякою консервацією. Під’їдемо, відкриємо банки та лишаємо нашим чотириногим друзям, — поділилася враженнями волонтерка.
Так, вважається, що жінка більш чутлива, ніж чоловік. Але Катерина з честю витримала і першу, і другу ротацію. Працювала, як усі. А в перервах між пошуком і ексгумацією загиблих ще й швидесенько діставала блокнот та, спираючись на досвід цієї експедиції, накидала список інструменту, речей, майна та іншого спеціального обладнання, які потрібно придбати вже на наступну поїздку. А вже на місці, в Одесі, робила офіційні запити до представників великих торгових мереж та благодійних фондів, які за можливості завжди готові піти назустріч пошуковцям щодо задоволення їхніх потреб.
За словами Катерини, після першої її ротації перед нею постало питання — чи буде вона й надалі вирушати в пошукові експедиції або зосередиться виключно на офісній роботі? І вона вирішила і надалі працювати в полях. Зрозуміла, що морально здатна на це. Тим більш, що тепер у неї є свій оберіг, який, як сказали чоловіки-пошуковці, символізує те, що вона обов’язково має бути поруч із ними на передовій їхнього гуманітарного фронту.
Від романтики подорожей не залишилося ані сліду
Вони працюють із ризиком для власного життя. Це ж гектари й гектари землі: поля, лісосмуги, заміновані протиборчими сторонами… Туди й дістатися дуже важко. А якщо й можна, то лише за допомогою високопрохідних позашляховиків.
Але надходить наказ із Генштабу, і пошуковці швидко збираються в дорогу, завантажуючи у свої міцні автівки продукти та інше необхідне для роботи в польових умовах майно.
Один із таких пошуковців — заступник голови Воєнно-історичного центру «Пам’ять і слава» Сергій Суднік. Він почав займатися пошуковою діяльністю ще e 2010 році, будучи студентом. Жартома колеги й нині кличуть його «студентом». Але насправді він уже давно зріла людина, яка звикла ставити інтереси інших вище за свої.
— Водночас із бажанням робити щось корисне я вступив до нашого центру й через романтику подорожей і пригод. Уявіть собі: ти постійно перебуваєш серед людей, об’єднаних спільною ідеєю, під час пошукових експедицій ночуєш просто неба, зустрічаєш захід і схід сонця, готуєш їжу на вогнищі. А разом із тим ще й повертаєш із небуття полеглих безіменних героїв Другої світової війни та в такий спосіб повертаєш пам’ять про них нинішньому поколінню. Хіба не романтично та не корисно?.. — поділився думками Сергій.
За його власним внутрішнім відчуттям, займаючись розкопками загиблих радянських солдатів 40-х років минулого століття, він почувався лише маленькою частинкою тієї історії, нині ж сам пише новітню історію. Щоправда, від колишньої романтики не залишилось і сліду.
Та й про яку романтику можна казати, якщо часто-густо доводиться працювати на нашпигованій мінами місцевості. Щомісяця вирушати з Одеси на півтора-два тижні, заселятись у якесь виділене місцевою владою приміщення та впродовж усього цього часу просинатися рано-вранці, сідати на свій позашляховик «Ленд Крузер» або «Пікап» і групами вирушати до місць імовірного знаходження залишків українських воїнів, вказаних офіцерами цивільно-військового співробітництва.
Такі роботи тривають зранку до вечора. Завжди поруч із пошуковцями перебувають і військові сапери, які йдуть попереду, проколюючи спеціальним щупом землю з метою виявлення мін.
— Ми ніколи заздалегідь не знаємо, скільки загиблих перебуває в тому чи іншому місці. Представники Генштабу надають нам координати певних ділянок, які необхідно обстежити. Зазвичай приїжджаємо на місця рано-вранці. Працюємо в полях під керівництвом Управління цивільно-військового співробітництва, офіцери й солдати якого займаються пошуком загиблих разом із нами. А наше перебування в тому чи іншому місці залежить як від наявності там тіл полеглих військових, так і від пори року, в яку доводиться працювати. Приміром, узимку темніє рано. Тож ми повинні впоратися десь до 15-ї години та вирушити на місце нашої дислокації. Влітку, навпаки, день триває довго, і ми маємо можливість перебувати на об’єктах десь до 7-ї вечора. Але може трапитися різне. І ми завжди добре розуміємо, що через певні обставини можемо залишитися в полі й на нічліг. Тому в нас із собою завжди є необхідне для цього майно та відповідний запас продуктів, — розповідає Сергій.
Пошуковець каже, що передбачити, скільки й чиї тіла — наших героїв чи російських загарбників — вони відшукують на місці, неможливо. Адже здебільшого доводиться займатися пошуковими роботами там, де велися ближні бої й лінія фронту була «плаваючою». У будь-якому разі на місці за допомогою наявних документів, жетонів та інших предметів загиблих триває їхнє первинне упізнання. А згодом залишки укладають у спеціальні пакети та передають на медичну експертизу.
Із собою пошуковці, звісно, мають лопати та інше більш технологічне обладнання. Зокрема й квадрокоптери, за допомогою яких триває огляд місцевості щодо виявлення тіл на густо рослинній території.
Звичайно, що пошуковці завжди забезпечені й спеціальними засобами захисту — комбінезонами, гумовими чоботами, рукавицями, респіраторами, марлевими пов’язками. А їхні автомобілі оснащені відповідними навігаційними системами.
Щодо класифікації загиблих, то вони розподіляються на так звані верхові тіла, що лежать на поверхні землі, та ті, що віддані землі.
У пошуковця бите око
За словами Сергія Судніка, задля того, щоб відшукати тіла загиблих має бути певний досвід та бите око. Так, іноді на місці стихійних поховань солдати залишають певні позначки, написи. Але це трапляється не завжди. І на відміну від професійного пошуковця, звичайна людина може кілька разів пройти й проїхати вздовж певного периметра місцевості, але навіть з дуже близької відстані не розгледіти те, що відразу побачить пошуковець.
— Приміром, йдеться про горбики. Ми одразу розпізнаємо, де піднімалася земля, враховуючи те, що на цьому місці суглинок перемішаний із чорноземом, а верхній шар ґрунту нижче. Та й навіть загиблого, що залишився лежати на землі, далеко не завжди можна легко помітити. Часто-густо його тіло зливається з місцевістю через той же одяг та інші обставини, — поділився деякими нюансами своєї роботи заступник голови Воєнно-історичного центру «Пам’ять і слава».
Він також розповів, що, крім активістів їхнього центру, важливу роль щодо пошуку загиблих воїнів у рамках гуманітарної місії «На щиті» відіграють їхні колеги-пошуковці із Сумщини та представники Павлоградського пошуково-рятувального кінологічного загону «Антарєс», які працюють зі спеціально навченими службово-пошуковими собаками. А єдиною перешкодою щодо здійснення ними своїх конче важливих робіт може бути холодна пора року, коли від міцних морозів кам’яніє ґрунт та через сніг значно ускладнюється робота саперів.
Українські загиблі воїни мають бути якнайшвидше знайдені та з почестями поховані
На цій жахливій війні і їм, пошуковцям, доводилося потрапляти під ворожий вогонь. Приміром, торік на Миколаївщині, коли під час однієї з експедицій на відстані близько кілометра від них було завдано авіаудару російським літаком. Але найнеприємніше в їхній повсякденній діяльності — це міни, що лежать на їхньому шляху скрізь. І треба бути дуже пильними та постійно виконувати вказівки саперів, аби не потрапити в цю досить небезпечну пастку.
За словами керівника громадської організації Леоніда Ігнатьєва, наразі вирішується питання щодо призову на військову службу деяких активістів центру. На його думку, це має піти на користь щодо продовження пошуковцями виконання завдань у рамках гуманітарної місії «На щиті». Адже це дасть їм можливість надалі працювати ближче до лінії зіткнення, де робота цивільних нині заборонена.
Загалом, пошуковці налаштовані на досить довготривалу роботу та добре усвідомлюють, що, на жаль, після перемоги над російськими агресорами, справ у них щодо пошуку українських воїнів ще буде багато. Але загиблі українські захисники не мають повторити долю солдатів-переможців Другої світової й не повинні зі статусом «безвісти зниклих» десятиліттями лежати в полях і лісосмугах. Такого, на їхнє глибоке переконання, більше ніколи не має статися. І активісти центру роблять і надалі робитимуть усе для того, щоб кожний полеглий у боях за Україну герой був якнайшвидше знайдений, ідентифікований, переданий рідним та з почестями похований!
На знімках: пошуковці Воєнно-історичного центру «Пам’ять і слава».
Фото Євгена Тристана та з власного архіву Центру
Відео Євгена Тристана
