Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Дерусифікація викликає в московитів страшенну лють, і вони, безсилі завадити цьому, скаженіють дедалі більше й більше, розуміючи, що «рускій мір» йде з-під їхніх ніг…
Під час проведення декомунізації в Україні були перейменовані тисячі населених пунктів, вулиць і скверів, демонтовані сотні пам’ятників «визначним діячам комуністичної партії і радянської держави». Цей процес супроводжувався гавкотом російських політиків і штатних пропагандистів. Зокрема один досить одіозний депутат державної думи заявив: «Те, що сьогодні відбувається в Україні, інакше як витиранням ніг об самих себе важко назвати. Хіба можна так паплюжити нашу історію, наших героїв?».
В Україні не звертали уваги на заклики московитів і все відбувалося за східним прислів’ям, яке стверджує: собака гавкає — караван іде. Після широкомасштабного вторгнення на українську землю московської орди українці вирішили, що негоже вулицям, паркам наших міст мати імена росіян, які ніколи не були в Україні й славили своєю творчістю російську імперію, яка за понад 300 років принесла українському народу стільки горя та страждань, знищивши мільйони наших дідів і прадідів. Не побажали ми й ходити повз пам’ятники «видатним діячам російської культури, полководцям, які вкрили себе нев’янучою славою».
Словом, після 24 лютого почався процес дерусифікації. За словами міністра культури Олександра Ткаченка, за рік демонтували 28 пам’ятників лише Олександру Пушкіну! Ми також позбулися 9 пам’ятників «пролетарському письменнику» Максиму Горькому, 4 пам’ятників Олександру Суворову.
Демонтували пам’ятник імператриці Катерині II. Боротьба за його знесення тривала понад 10 років. Дерусифікація зачепила сотні, якщо не тисячі вулиць наших міст і сіл: практично немає населеного пункту, де до недавнього часу вони б не називалися іменами росіян. Чи не найбільше було перейменовано в столиці. Зокрема вулиця генерала Жмаченка стала вулицею Князя Романа Мстиславича, маршала Малиновського — Героїв полку «Азов», площа Тульська — площею Героїв УПА, вулиця Бударіна — Українського відродження, Карла Маркса — Гуцульською, Пітерська — Лондонською, Мічуріна — Морських піхотинців, а Ростовська — Луцькою. Відверто кажучи, в Україні теж є противники дерусифікації, вважаючи, що «це питання не є принциповим і не на часі». Такої думки здебільшого дотримуються люди старшого покоління, в голови яких десятиліттями втокмачували радянські міфи, виховували на фальшивих цінностях і неіснуючих героях.
А що сьогодні верзуть на російському ТБ? Наприклад, розповідають, що катерина друга заснувала Одесу, отримала перемогу у війні з Османською імперією тощо. Але «забувають» сказати, що саме ця імператриця остаточно поглинула Україну, знищивши Гетьманщину і Січ, запровадила на українських землях кріпацтво й ліквідувала слобідське козацтво. Це вона видала укази про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії і друкування в Києво-Печерській лаврі букварів і церковних книг українською мовою й без дозволу Синоду.
Тепер щодо суворова й жукова. Війська під командуванням першого дійсно майже не знали поразок. Але чиї інтереси він відстоював? Правильно, російської імперії, від якої Україна зазнавала утисків. Так чому ж в Україні мають стовбичити пам’ятники цьому вірному служаці катерини другої і павла першого?
Ну а про «військовий талант і уміння перемагати» георгія жукова всі знають: цей «маршал перемоги» брав не військовим мистецтвом, а кількістю червоноармійців, яких безжалісно посилав на вірну смерть — навіть німці дивувалися його жорстокості. Як згадував президент США Ейзенхауер, жуков у розмові з ним зізнавався, що заміновані підступи до Берліна він розміновував тілами радянських солдатів! георгія жукова зневажали навіть його колеги — такі ж маршали — командувачі фронтами. На його совісті сотні тисяч солдатських життів і пам’ятникам цьому «маршалу перемоги» теж не місце на українській землі. Фото-4 +ФОТО-5
Скажену лють у московитів, що межує з помутнінням розуму, викликав демонтаж у Дніпрі пам’ятника Олексію Федорову. І не лише на росТБ, а й у регіональних мас-медіа. Ось що вони писали: «Українці зневажають і себе, і своїх героїв, які проливали за них кров у роки війни. Демонтаж пам’ятника прославленому командиру партизанського з’єднання, двічі герою радянського союзу, тричі тяжко пораненому в боях з фашистами Олексію Федорову зайве тому підтвердження».
Але ми, українці, знаємо, що у юному віці Олексій воював у лавах російсько-більшовицького війська проти Армії Української Народної Республіки, свою партійну кар’єру робив на людській крові. Документально доведено, що Федоров безпосередньо причетний до знищення сотень, а то й тисяч людей.
За інформацією Українського інституту національної пам’яті, лише 21 вересня 1938 року він, як перший секретар Чернігівського обкому партії і член так званої трійки, яка виносила вироки без суду і слідства, підписав 11 документів, за якими було засуджено до розстрілу 196 людей, до виправно- трудових таборів — 101 особу. 26 вересня — 7 документів, прирікши понад 80 людей на смерть, а 28 осіб — до виправно-трудових робіт. 30 жовтня поставив свій підпис на 5 аналогічних документах.
Тепер щодо героїчної боротьби з гітлерівцями. Відомо, що Федоров не хотів залишатися на окупованій Чернігівщині й спробував евакуюватися на власній машині. Проте німці вже замкнули кільце оточення і йому довелося повертатися назад. Він потрапив до Чернігівського партизанського загону, який очолював секретар Чернігівського обкому партії Микола Попудренко, й незабаром змінив його на цій посаді.
Не будемо стверджувати, що партизани Федорова лише грали в карти чи доміно. Ні, вони воювали. Це — правда. Але є й інша правда. Наприклад, що їхній командир писав у москву брехливі донесення, перебільшуючи втрати ворога, завдані партизанами.
А ось приклад «великого героїзму й готовності до самопожертви Федорова і його партизанів». Якось вони розгромили німецький гарнізон у містечку Корюківка і відійшли до лісу, сховавшись у його хащах. Після цього до містечка «завітали» німці й спалили Корюківку разом з її жителями до тла: у вогні згоріли понад 7 тисяч людей, серед яких було чимало і дітей. Кількість фашистів становила близько 500 осіб, а партизанів більш як 3 тисячі. Але вони не прийшли на допомогу цим нещасним людям.
Ну а щодо трьох поранень Федорова. Достеменно відомо, що жодного оранення він не дістав. Навіть подряпини, але кацапським пропагандистам брехати не звикати.
На початку допису процитував російського депутата, який вважає дерусифікацію паплюженням пам’яті «наших героїв». Для росіян — так. Для них і катерина друга, яка нищила все українське, «наша героїня», і засновник більшовицького терору дзержинський, у якого руки по лікті в людській крові, в тому числі й росіян, теж герой. Інакше б не відновили йому вже знесений пам’ятник перед головним офісом вірних послідовників вчк-гпу-нквс-мдб-кдб — фсб. Й інші чекісти, оскільки останнім часом вони є головними героями російських кінокартин.
А у нас, українців, інші герої. Ті, хто боровся і склав свої голови за рідну землю, за право називатися українцями, розмовляти, думати українською, а не «на вєліком і могучєм». І височітимуть на найвищих пагорбах України пам’ятники їм, а не «великим росіянам». А ще ми увіковічимо пам’ять сьогоднішніх захисників України, полеглих у боротьбі з московитами-окупантами.
