Сьогодні — він командир 431-й окремого батальйону безпілотних систем: зграї, яка воює за принципом «не числом, а інтелектом». АрміяInform він розповів про те, як народжується культура, в якій ніхто…
Воїн, на ім’я Максим, свою службу у війську розпочинав як солдат строковик Національної гвардії України. Після звільнення близько пів року допомагав рятувати життя наших захисників як водій-парамедик в українському добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри», а згодом став «білим комірцем» — працівником банку. Життя начебто поступово налагоджувалося, але війна, що тривала в країні, та відчуття неминучого загострення на фронті привели хлопця у військкомат, а згодом і в окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду.
— У жовтні 2021 року я прийшов у ДШВ звичайним стрільцем, бо розумів, що потрібно заздалегідь набути необхідних навичок для захисту Батьківщини. Мені було цікаво досконало опанувати усі види стрілецької зброї, — починає розмову військовий. — Я не хотів бути медиком, але коли за два тижні поїхав на першу ротацію на Авдіївську промку, зі мною був медичний рюкзак, який допомогли зібрати друзі-волонтери.
Загострення ситуації на промці наші хлопці відчули за тиждень до початку широкомасштабного вторгнення рф.
— У нас все розпочалося десь 15-17 лютого. Мінометні та артилерійські обстріли ставали все потужнішими, — розповідає Максим. — Перший серйозний штурм на Авдіївську промку росіяни здійснили 14 березня — на День українського добровольця. Я з ще кількома побратимами знаходився трохи попереду, в окремій будівлі, коли нам повідомили, що до нас прямує танк. Ми не чули звук мотора, але раптом танк зробив постріл по другому поверху нашої будівлі. Наша група зібралася, ми вибігли на вулицю й побачили, як танк проїжджає повз нас. Мій командир взяв РПГ, вистрілив та поцілив у нього. Так збіглося, що у цей момент танк ще й підірвався на протитанковій міні. Картинка була дуже вражаюча. Було відчуття, що ти перебуваєш у якійсь комп’ютерній грі.
Цей бій та артилерійський обстріл тривав ще кілька годин. Згодом хлопцям повідомили, що на їхній ділянці була спроба прориву колони російської бронетехніки.
— Після того, як нас перевели на напрямок Троїцького, «промка» здавалася «дитячим садком». Тоді я зрозумів, що таке справжнє пекло. Коли ми пересувалися на свої позиції групою з чотирьох людей, вони почали насипати з мінометів та арти. Одного разу ми йшли 650 метрів до нашого спостережного пункту близько півтори години, — розповідає Максим. — Також щодня відбувалися штурми за підтримки авіації, артилерії та бронетехніки. Там я встиг пробути близько тижня, а потім мій підрозділ пішов на ротацію.
На війні, навіть якщо ти маєш медичні навички, дуже добре, коли сидиш без роботи
Попри невеличкий проміжок часу, у Троїцькому Максим встиг потоваришувати з хлопцем зі свого підрозділу, на ім’я Роман.
—Того вечора я з Романом мав заступати на чергування, тож була нагода продовжити наші бесіди, бо він був цікавим співрозмовником. Ми вже збиралися, коли він сказав, що йому треба поговорити по телефону. А вже за кілька хвилин будинок, де ми мешкали, накрили «Гради». Ми усі миттєво спустилися у підвал і вже там я почув, що у нас поранений. Я терміново піднявся наверх й побачив, що пораненим виявився Роман, — пригадує військовий. — Осколок поцілив йому у спину, трохи вище попереку. Чоловік сказав, що не відчуває ніг. Наші побратими миттєво принесли двері, щоб покласти Романа та зафіксувати його тіло нерухомо. Також дуже гарно спрацювала наша медична евакуація і його вивезли в тил. Це був перший поранений у цьому підрозділі, якому я надавав допомогу.
Згодом хлопець трохи змінив кваліфікацію та почав займатися аеророзвідкою. Новий фах — оператор БПЛА, виявився дуже цікавим, але, окрім цього, у своїй групі Максим так і залишився бойовим медиком.
— Робота оператора аеророзвідника дуже цікава та важлива. Вона дозволяє зберегти життя побратимів і бойову техніку. Моє завдання вчасно виявити ворога на визначеній ділянці місцевості та повідомити командиру, — наголошує хлопець. Наприклад, на початку вересня, під час звільнення Ізюма, ми виявили на шляху нашої колони, яка йшла у наступ, ворожу засідку з восьми танків. Я зв’язався з командиром, наша колона змінила маршрут висування, а по ворожий засідці я скоригував вогонь артилерії. Внаслідок вогневого ураження чотири танки було знищено та два пошкоджено. Залишки рашистів втікали на броні двох вцілілих машин.
Під час операції зі звільнення Харківщини Максим серед перших заходив у звільнені міста і села.
— Мені дуже запам’яталося, як нас зустрічали у Слабунівці. Люди підходили до нас, віталися, дякували, пропонували гарячу їжу. Ми розуміли, що вони тривалий час були в окупації, але все одно готові поділитися останнім. Це дуже мотивує бити ворога ще сильніше та швидше звільняти свою землю, — акцентує хлопець.
Схожа ситуація, коли люди махали нашим військовим, обіймали їх, плакали та дякували, була у кожному звільненому населеному пункті, де під час окупації залишилися люди.
Під час боїв Максим зі своїм підрозділом брав участь у засідках, захоплював ворожу техніку та полонених. «Вишенькою на торті» стало звільнення Ізюма, коли він разом з хлопцями з ССО першим увійшов до міста та зробив фото, яке облетіло всю Україну.
— У жовтні 2021 я зрозумів сам для себе, що я не можу не бути на війні. Зараз відбуваються історичні події, які мають змінити життя в моїй країні на краще. Нарешті ми маємо можливість здобути справжню незалежність та зробити усе можливе, щоб її зберегти у майбутньому. Я обов’язково маю брати у цьому участь! А ще я хочу мати можливість розказати своїм дітям й онукам, що насправді відбувалося під час цієї війни. Ми воюємо за свою волю, свою свободу та можливість обирати, як нам взагалі жити і якою мовою розмовляти!
Фото автора
