Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
23 лютого 2022 року автору, що на той момент виконував обов’язки офіцера пресцентру штабу ООС, було поставлене термінове завдання забезпечити роботу одного з ютуб-блогерів у місті Щастя Луганської області. Напередодні ворог вдарив з реактивної артилерії по розташованій у місті Луганській теплоелектростанції, й через обстріли та пожежу найпотужніша ТЕС Луганщини зупинила свою роботу. Щастя залишилося без електро-, водо- та теплопостачання. По житлових кварталах міста ворог вів вогонь з «Градів» та мінометів.
У саме місто вдалося потрапити лише з третьої спроби — на в’їзді у місто ворог обстрілював трасу з «Градів». Пресофіцер 79-ї бригади Богдан Януш, який нас зустрічав, телефоном керував нашим рухом з окопу на узбіччі.
Офіцер розповів про останні події у місті та на навколо нього — ситуація загострювалася, обстріли не вщухали, все частіше ворог застосовував артилерію, системи життєзабезпечення міста зупинилися. В обласній адміністрації розпочали підготовку до евакуації з Щастя цивільного населення.
Богдан провів нас кварталами з трьох та п’ятиповерхових «хрущів», які напередодні ворог обстріляв з мінометів.
У місті було рясно від представників медіа — біля вуличної колонки, де похмурі місцеві жителі набирають воду, зустрічаємо групу іноземних журналістів, якими опікуються співробітники Нацполіції. Розпочинається черговий обстріл і правоохоронці радять пройти до укриття.
Ютуб-блогер Володимир звертається по коментар до кремезного чоловіка років п’ятдесяти, що несе повні відра додому. Місцевий житель рекомендує не провокувати його і зникає у під’їзді. Доглянутий двір прикрашає скульптурна композиція, що демонструє бій між тачанкою часів громадянської війни та архетипічним уособленням зла — крилатим крокодилом. Привітність чоловіка наводить нас на думку, що кулемета на тачанку змайстрував саме він.
Наш гід говорить, що є інформація про обстріл з «Градів» садового товариства неподалік, однак часу у нас обмаль, оскільки незабаром буде сутеніти. До того ж Богдан не має власного транспорту, щоб дістатися місця свого розташування, якщо зйомка затягнеться.
Обіцяємо привезти колегу додому та рушаємо з’ясувати наслідки обстрілу дачного масиву — там зимують кілька родин.
Минає по-весінньому теплий день. На вулицях Щастя майже нікого, більшість магазинів зачинені, нечисленні місцеві несуть додому воду та поліетиленову плівку, аби закрити побиті уламками вікна. Останній вечір перед великою війною.
Місце влучання ворожих реактивних снарядів знаходимо по зрубаних уламками гілках горіха на дорозі та вирвах на одному з городів.
Почувши голоси, до нас виходить привітна господиня та запрошує на понівечену вирвами ділянку.
Пані Ганна розповідає, що вони з Луганська. У 2014 році разом з чоловіком, дорослим сином, собакою та комплектом котів були вимушені залишити захоплене ворогом рідне місто. Жити в атмосфері страху, беззаконня та нових порядків, що встановила окупаційна «народна влада», було нестерпно, а з огляду на проукраїнську позицію родини — ще й небезпечно. Житло також постраждало внаслідок бойових дій. З того часу мешкають на дачі.
Жінка показує нам наслідки артилерійського удару по дачному масиву. Декілька навколишніх будинків згоріли, в її будинок реактивний снаряд влучив у другий поверх, коли вони з чоловіком перебували на першому.
Лише дивом ніхто не загинув, оскільки невістка, яка приходила у гості, вже поїхала, а син, що живе на другому поверсі, ще не повернувся.
Її важкохворого чоловіка у ліжку травмувало уламками цегли. Довелося їхати до лікарні та провести там ніч.
Пані Ганна пенсіонер, працювала проєктувальником, інженером, потім разом з чоловіком займалися будівництвом та ремонтними роботами — «шабашками».
Біля будинку стоїть посічений уламками автомобіль подружжя — дбайливо збережена і доглянута стара Волга «ГАЗ-21».
Жінка розповідає, що багато подорожували на цій машині, часто бували на природі. Нещодавно представники ОБСЄ пропонували придбати ретроавтомобіль, але їм було відмовлено.
Говорить, що напередодні обстрілу чоловік зібрався замовити деякі деталі для двигуна, але тепер доведеться здати автомобіль на металобрухт…
Додому повертається з роботи син — Олексій, знайомимось. З останніх новин — електрики і тепла не буде у Щасті невідомо скільки довго. Усі чотири трансформатори ТЕС знищені, а про демонтаж, заміну і введення в експлуатацію нового обладнання, без припинення вогню, мова не йде. По всій лінії розмежування району проведення ООС противник веде інтенсивні артилерійські обстріли.
Ми маємо повертатися. Раджу Олексію вивозити батьків у безпечне місце: електроенергії не буде, фронт близько, вже другий дім розбитий, загроза вторгнення — війна полює на їхню родину.
Чоловік погоджується з цим, але батьки не хочуть покидати рідну Луганщину, у батька онкологія і він залежить від місцевих лікарів. Та й заощаджень на пошук нового місця та переїзд у родини немає.
Обмінюємось номерами телефонів та прощаємось.
Дорога до селища Войтове, де розташувалися десантники й куди ми маємо завезти Богдана, веде нас повз зупинену ТЕС і спускається до широкої долини, що розкинулася праворуч від траси Щастя —Новий Айдар.
Майже у темряві ми на місці, з Щастя на пагорбі лунають вибухи, прощаємось та дякуємо Богданові. З водієм вирішуємо не повертатися під обстріл, а спробувати піднятися на трасу однією з ґрунтових доріг. Нам радять уникати залитих водою колій і рухатися по траві.
Ще 20 хвилин у стилі офф-роуд і заляпаний по дах чорноземом повнопривідний «Богдан» вишкрябується на нічну трасу. Прямуємо до Костянтинівки, куди ми маємо повернути блогера Володимира, це близько двох годин у дорозі.
На зустріч нам своїм ходом ідуть колони танків, БМП, БТР, САУ, паливозаправники, тентовані вантажівки, вантажівки, вантажівки.
Переглядаючи зроблені за день фотографії, на думку спадає, що флагман радянського автопрому шістдесятих років —”Волга” з оленем «Газ-21» та розроблена у тих самих роках РСЗВ БМ-21 «Град» мають однакові індекси.
Такий собі історичний парадокс — найбільш упізнаний символ радянської войовничості знищує інший символ заможності й стабільності розвиненого соціалізму в українському місті Щастя у 21 столітті, під час війни за повернення до минулого. Це точно музейний експонат — ідеального стану і ушкоджень.
Телефоную волонтерам, знаходжу для родини Олексія кілька пропозицій тимчасового житла — доглядати за домом, знаходжу контакт і пропоную керівнику приватного музею ретро автомобілів цікавий експонат з цікавою історією. Потрібні лише евакуатор і мікроавтобус, щоб умовити пані Ганну з чоловіком покинути розбитий дачний будиночок під гідним приводом рятування улюбленої машини для історії. Олексій з обережністю пристав на пропозицію спробувати.
Пізно ввечері доставляємо додому блогера Володимира, у Бахмуті миємо машину від пригод бездоріжжя. Офіцери з пресцентру повідомляють, що ночувати сьогодні нам всім доведеться в іншому місці.
Щойно туди рушаємо, як з-під капота виривається біла хмара диму із запахом дизельного пального. З ладу вийшла паливна форсунка. Переглядаємося з водієм — добре що тут, а не у бездоріжжі під Щастям.
Евакуйовуємо машину та влаштовуємось на ніч у бомбосховищі. Так завершується довгий день 23 лютого.
О п’ятій годині ранку 24 лютого російська авіація завдала ракетно-бомбового удару по місцю розташування об’єднаного командного пункту Операції об’єднаних сил.
Почалась велика війна.
У наступні кілька днів 80% Щастя згоріло внаслідок обстрілів, під які також потрапили евакуаційні колони з місцевими жителями. Пані Ганні з чоловіком та сином вдалося виїхати з міста.
Історія дня 23 лютого пролежала у «шухляді» рік і має бути розказана. Діставши її, автор зателефонував Олексію. Він зараз з мамою живе у Києві, батько помер після тривалої боротьби з онкологічним захворюванням.
Чоловік говорить, що спілкувався зі своєю колегою, яка виїхала пізніше і розповідала, що у перші дні окупації Щастя деякі працівники — водії, охоронці, зустріли окупантів триколорами. Були й такі, хто доповідав окупантам про проукраїнську позицію колег.
«Почалося стукачество — того забрали, того на підвал, когось побили, хтось зник — ви ж розумієте, хто такі орки… Зв’язувався зі знайомими з Новоайдару — всі всього бояться, нікуди не виходять. Хто розумний — не лізе нікуди, без потреби з дому не виходить. Люди перелякані, чекають на наших.
Нормальних людей там багато, але багато з тих, кого ми вважали нормальними— виявилися придурками. Я не уявляю скільки років піде на розборки — хто співпрацював, хто наводив, доповідав… Я не уявляю, як ми будемо жити поруч з ними, якщо вони не постануть перед судом після звільнення окупованих територій. Якщо їх не притягнути до відповідальності, то це буде повторюватися знову і знову. Ми сподіваємось повернутися, відбудувати розбомблене— ми ж не можемо залишитися тут назавжди. Віримо й допомагаємо Збройним Силам чим можемо.
Можливо, я не правий, але мені здається, що це історично так склалося. Луганськ — це промислове місто, яке було засноване посеред степу — туди нерідко з’їжджався для роботи на заводах та шахтах усілякий маргінес. Навмисно плекали культ сили, культ зони, блатних понять, співпраці аби з ким — ось така мішанина. Я не буду говорити, що там всі ідіоти, але більшості вбили у голови, що Луганськ є центром Світу, не кажучи вже про Донецьк — там вважали себе ще крутішими. Все це підживлювалося з „запорєбріка“. Я половину життя прожив у півмільйонному Луганську, але з тих знайомих, хто там залишився, я хочу побачити чоловік десять. Решта — той воював, той ідіот, той взагалі всіх ненавидить просто так. Луганськ це центр Світу і ми всіх годуємо— така ідеологія культивувалася штучно.
Потрібним людям заносили гроші, підбурювали ідіотів до захоплення адмінбудівель і решти подібного. Вони зараз бояться визнати, до чого це призвело, але пізно. Когось вбили, когось забрали на фронт, хтось зараз ховається. Але як з ними жити у майбутньому — це велике питання», — говорить вимушений переселенець Олексій.
Рік війни в Україні докорінно змінив порядок у системах, які існували і вибудовувалися десятиріччями у сучасному світі.
Сьогодні, у річницю вторгнення загарбника, ми, українці, знову не знаємо, яким буде завтрашній день, не знаємо, яким стане світ через рік, але сподіваємось і робимо все можливе для того, щоб він став кращим.
