Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Полковник Петро Потєхін — особистість легендарна. Влітку 2014-го із сімома десантниками він захищав Савур-могилу, протистоячи ворогу, який переважав їх чисельно у 8-10 разів. Але наші хлопці не відступили, допоки не отримали наказу залишити висоту. Там, на Савур-могилі, він дістав важке поранення.
Підлікувавшись, лицар орденів Богдана Хмельницького III ступеня і «За мужність», офіцер-десантник, зважаючи на стан здоров’я, продовжив службу на посаді начальника Боярського навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Із Петром Геннадійовичем ми знайомі з літа 2015-го, тож дізнавшись, що він у військовому госпіталі, я відразу зателефонував йому. Наступного дня і відбулася ця відверта розмова…
«Я пізнав „загадкову душу руского вояка“ ще влітку 2014 року і розумів, що вони не зупиняться ні перед чим»
— Як Ви, обіймаючи не бойову посаду, опинилися на війні?
— В армії взагалі немає бойових і не бойових посад: якщо ти носиш офіцерські погони, то повинен бути готовим будь-якої миті взяти до рук зброю. Це — аксіома.
— Згоден. А де Вас особисто застав ранок 24 лютого 2022 року? Коли і від кого дізналися про напад росіян?
— Вдома, звичайно: зателефонував черговий по ліцею і сповістив, що почалось вторгнення. Незабаром я вже був серед своїх вихованців. «Підтяглися» незабаром й інші офіцери-колеги. Уже була достовірна інформація, що «визволителі» йдуть на Київ з півночі, було чутно вибухи. А я пізнав «загадкову душу руского вояка» ще влітку 2014 року і розумів, що вони не зупиняться ні перед чим: для цих покидьків ще 8 років тому було байдуже, хто перед ними — кремезні воїни-десантники чи беззахисні діти. З останніми їм «воювати» легше… Тому наказав «сховати» хлопчаків і дівчаток, які теж у нас навчаються, у більш-менш безпечних місцях, розконсервувати польові кухні, цистерни для води, «розкидати» і замаскувати техніку.
«Я наказав „сховати“ хлопчаків і дівчаток, які теж у нас навчаються, у більш-менш безпечних місцях, розконсервувати польові кухні, цистерни для води, „розкидати“ і замаскувати техніку».
— Діти довго перебували у схованках?
— Ні. Тих з них, кого в силу різних причин батьки не розібрали по домівках, а таких було понад 100 осіб, ми вирішили евакуювати подалі від театру можливих бойових дій. Спочатку повезли їх у Фастів. Але, зважаючи на обстріли і бомбардування міста, а також високу ймовірність появи в місті росіян, вирішили, що потрібно шукати для них інший прихисток.
Із зятем в одному строю…
— Мені розповідали, що Ви в ті лютневі дні якимось дивом роздобули автомати і готувалися обороняти Боярку…
— Ніякого дива не було: стрілецькою зброєю у кількості 16 автоматів нас забезпечило наприкінці лютого командування. Її, звісно, не вистачало, і я попросив офіцерів-мисливців «прихопити» свою зброю, пожартувавши, що цього разу полюватимемо на двоногих звірів. Після цього ми висунулися на околиці міста, готуючись зустрічати «гостей», яких не запрошували. Там ми провели рекогносцировку місцевості, поставили на самих видних місцях макети танків і БМП, намагаючись таким чином ввести ворога в оману. Адже був наказ: тримати оборону міста, оскільки була достеменна інформація про те, що росіяни рухаються з боку білорусі в напрямку Києва для «визволення» столиці від «нацистів», які там, як завжди писала їхня преса, засіли ще у 2014 році. Знали ми і про ворожі розвідгрупи, що вже нишпорили навколо Боярки.
— Та невже?..
— Справа в тім, що ми випадково знайшли карту, на якій було помічено розташування органів державної влади і місцевого самоврядування, поліції, нашого ліцею, залізниці. Ну і, звісно, шляхи підходу до цих об’єктів. А також вертолітний майданчик. На нашу думку, там мав приземлитися гелікоптер із російською диверсійною групою. Вартові, яких я виставив на даху «висотки», постійно фіксували сигнальні ракети та інші спецсигнали, які подавали диверсанти. На жаль, всі наші спроби їх затримати не увінчалися успіхом.
«Ми випадково знайшли карту, на якій було помічено розташування органів державної влади і місцевого самоврядування, поліції, нашого ліцею, залізниці. Ну і, звісно, шляхи підходу до цих об’єктів».
— Слухаю Вас, Петре Геннадійовичу, і думаю: хіба кілька десятків військовиків із 16 автоматами могли вчинити достойний опір росіянам?
— Окрім нас, там були ще й інші військовослужбовці, поліцейські і представники Правого сектора. Правда, до бойових сутичок справа не дійшла.
— Це правда, що десь там Ви зустріли і свого близького родича?
— Так, Влада — чоловіка своєї молодшої доньки, який ніс службу на одному з наспіх споруджених блокпостів. За моєю порадою він поїхав у «військкомат», після чого прийняв і військову присягу, поступивши в моє розпорядження…
Ми з Вадимом відбули на Слобожанщину. У розпорядження начальника штабу оборони міста Харкова. Там я зустрів колишніх товаришів по службі в десантних військах, які допомогли потрапити у третю бригаду швидкого реагування Національної гвардії України. Мене призначили заступником командира батальйону батальйонно-тактичної групи 3-ї бригади швидкого реагування НГУ. Ми спільно з іншими підрозділами тримали ділянку фронту протяжністю 19 кілометрів. Особового складу для виконання цього відповідального завдання не вистачало, але ті, що перебували в моєму підпорядкуванні, були надзвичайно мужніми хлопцями, які, перепрошую за високопарність, але тут без неї не обійтися, палко любили свою землю і люто ненавиділи тих, хто прийшов нас убивати.
«Нам бракувало зброї, а коли ми її отримали, то нам вдалося зайняти кілька сіл у сірій зоні»
Якщо цікавлять конкретні справи нашого підрозділу, то вони були різноплановими. Ми, наприклад, влаштовували засади в районі міста Золочів, щоб у разі спроби ворожих ДРГ зайти до Харкова і перепинити їм шлях. Нам бракувало зброї, а коли ми її отримали, то нам вдалося зайняти кілька сіл у сірій зоні.
«Рівно 40 чоловік особового складу і 4 бронетранспортери»
— Ми спілкуємося з Вами у госпіталі, де Ви перебуваєте після важкого поранення ось уже 7 місяців!.. Скажіть, де Вас дістала ворожа куля — за яких обставин?
— Поранення я дістав 28 травня минулого року. Наш підрозділ отримав наказ взяти штурмом село Цуповку, яке було всього за кілька кілометрів від українсько-російського кордону, і утримувати його до підходу основних резервів. Це село окупанти перетворили в таку собі міні-фортецю. Зокрема, підірвали міст, без якого підібратись до цього населеного пункту було просто неможливо, а околиці нашпигували протипіхотними і навіть протитанковими мінами. Виконання завдання ускладнювалося ще й тим, що по нас гатила артилерія з території росії.
— Які сили були у Вашому підпорядкуванні?
— Я мав рівно 40 чоловік особового складу і 4 бронетранспортери. Нам повинен був допомогти брати це село ще й підрозділ 10-ї гірсько-штурмової бригади. За даними розвідки ми знали, що основні сили ворог зосередив у школі й церкві. Було зрозуміло, що саме вони повинні стати нашими основними цілями: без блокування даних об’єктів і знищення живої сили, яка там засіла і поливала б нас вогнем, виконати завдання командування щодо звільнення Цуповки було б неможливо.
— Вибачте, що перебиваю, але не можу не поставити Вам цього запитання. Влітку 2014-го Ви, полковник, вишукали бійців і сказали, що дорога на Савур-могилу є квитком в один кінець. І люди пішли за Вами… Подібних слів не говорили перед штурмом Цуповки?
— Про квиток в один кінець не казав (усміхається). А ось про те, що шансів повернутися назад обмаль, казав. І запропонував всім, хто не хоче штурмувати село, вийти зі строю. Після цих слів запала мертва тиша. Нарешті один боєць запитав, чи і я піду разом з ними. Я, звичайно, дав ствердну відповідь. І жоден боєць не вийшов!..
«Запропонував всім, хто не хоче штурмувати село, вийти зі строю. Після цих слів запала мертва тиша. Нарешті один боєць запитав, чи і я піду разом з ними. Я, звичайно, дав ствердну відповідь. І жоден боєць не вийшов!..»
Штурм вирішили розпочати на світанку. Оскільки міст був підірваний, то ми форсували річку. Але сили були надто нерівними, оскільки підрозділ зі складу 10-ї бригади в силу невідомих причин не прибув нам на підмогу.
«Під час атаки мій БТР підірвався на керованому фугасі… Зять евакуював мене з поля бою»
— Чому ж тоді не відмінили атаку?
— Ми сподівалися, що раптовість допоможе нам взяти це село: подібні ситуації траплялися й раніше, і ми успішно виконували відповідні накази. Один наш БТР прорвався у центр села до школи і церкви. Під час атаки мій БТР підірвався на керованому фугасі, ще один був підбитий пізніше. І ми пішли в атаку пішки. У тому бою і був поранений.
— Ваш зять весь час воював у Вашому підрозділі?
— Виконання жодного бойового завдання не обходилося без нього. І не тому, що він був незамінним, ні. Просто така вже він людина. У крайньому бою за Цуповку він перебував зі мною в одному бронетранспортері, а після поранення евакуював мене з поля бою…
— Вам не ставало лячно від думки, що Ваша така ще молода донька може стати вдовою, а онука Варя напівсиротою?
— Ставало. І не раз: я ж жива людина. Але як би я дивився в очі іншим хлопцям, прикриваючи свого зятя?
«Я ж жива людина. Але як би я дивився в очі іншим хлопцям, прикриваючи свого зятя?»
— Ваша старша донька служить у війську?
— Так, Марія закінчила військово-медичну академію і проходить службу в Збройних Силах.
— А Влад?
— Він вже «виріс» до молодшого лейтенанта і теж служить у ЗСУ.
— Яка найзаповітніша Ваша мрія?
— Насамперед перемогти ворога і, вилікувавшись, продовжити службу у війську. Обнадіює той факт, що генерал Валерій Залужний, з яким я спілкувався вже в госпітальній палаті, пообіцяв, що я служитиму! А він уміє слово тримати. А ще я хочу дочекатися онука! (сміється)
— Бажаю Вам, Петре Геннадійовичу, якомога скоріше вилікуватися, міцного здоров’я, повернутися в армійський стрій і дочекатися такого бажаного онука. Такі люди, як Ви, сьогодні конче потрібні і Україні, і Українському війську!
— Дякую.
Фото із архіву Петра Потєхіна
