Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
80 років тому, 2 лютого 1943 року, у день свого 25-ліття, фронтовий кінооператор Ізраїль Гольдштейн отримав найцінніший подарунок — перемогу в битві за Сталінград. Згодом відзняті ним кадри кінохроніки увійшли до знаменитого документального фільму режисера Леоніда Варламова «Сталінград», унікального тим, що за ним можна простежити весь перебіг Сталінградської битви від її початку в середині липня 1942 року до переможного завершення наприкінці січня — на початку лютого 1943 року. У присвяченому Ізраїлю Гольдштейну документальному фільмі Віктора Олендера «Пасажири з минулого століття» фронтовий оператор згадував: «…звичайно ж, пам’ятаю переможне завершення цієї кампанії — 2 лютого 1943 року, яке день в день збіглось із моїм днем народження. Випили, повеселились і знову за діло!».
Пов’язати своє життя зі світом кіно юний киянин Ізраїль Гольдштейн вирішив уже на початку 1930-х років, відразу після закінчення семирічної школи. Тоді юнак став учнем токаря і йому на очі часто траплялась назва однієї з київських токарних майстерень — «Кіноман». Її власник на прізвище Ман виготовляв обладнання для кінопроєкторів. «Можливо, цей „Кіноман“, — згадував Ізраїль Гольдштейн на схилі літ, — а може, ще щось підштовхнуло мене — я вступив до Київського кіноінституту». Коли ж у Києві залишили лише технічні факультети, а всі творчі перенесли до столиці срср, другокурсника Гольдштейна також перевели до всесоюзного державного інституту кінематографії.
Після закінчення навчання молодий фахівець прагнув повернутись до рідного Києва, однак за розподілом його направили до Вірменії — піднімати національний вірменський кінематограф. Перебування там він згадував як жахливий час неробства, коли знімати кіно не було жодної змоги. Не дивно, що за першої ж нагоди Ізраїль Гольдштейн втік до Києва, який за його спогадами був у той час мало не столицею світового кіно, де працював геніальний кінорежисер Олександр Довженко: «Коли підійшов час відпустки, я, сідаючи у потяг, вже точно знав, що до Вірменії не повернуся. Приїхав до Києва. Оглядівся і рушив на художню студію: „Візьмете?“ Куди там! Потрібен я їм дуже! Київ у той час став мало не столицею світового кіно. Тут вже десять років творив свої кіношедеври Довженко. Ну добре, вирішив піти на кінохроніку…».
Так з 1940 року Ізраїль Гольдштейн став оператором Української студії хронікально-документальних фільмів («Укркінохроніка»). Тут він безперервно пропрацює згодом аж до 1997 року, ставши оператором, режисером і сценаристом десятків талановитих документальних фільмів.
З першого дня війни радянського союзу проти нацистського третього рейху Ізраїль Гольдштейн пішов на фронт, перебував у складі групи фронтових кінооператорів Центральної студії документальних фільмів. «Робота будувалася так, — згадував він. — Приїжджаємо до полку. Обов’язково щонайменше два кінооператори — якщо одного вб’ють, другий збереже плівку та камеру. Там нам відкривають таємницю: мовляв, завтра братимемо таку висоту. І ми вже всі разом думаємо, де нам бути, щоб бачити все і знімати, але при цьому, наскільки це можливо, і свою голову, і свою кінокамеру зберегти».
Головне завдання фронтових кінооператорів полягало в тому, щоб добути для воєнних кіножурналів матеріал, який відображав події, що відбувалися на фронті. За роки війни талановитий кінооператор працював у кіногрупах Південно-Західного, Донського, Сталінградського та Першого Українського фронтів, знімав матеріали, які увійшли згодом до знаменитих фільмів «Сталінград», «Орловсько-Курська дуга», «Битва за нашу Радянську Україну» (всі три 1943 рік), «Перемога на Правобережній Україні» і «Київ» (обидва 1944 рік), «Перемога» (1945 рік). З особливим пієтетом згадував він роботу з Олександром Довженком:
Мені пощастило брати участь у створенні грандіозної документальної епопеї «Битва за радянську Україну» та «Звільнення правобережної України». Керував нами Олександр Довженко. Всесвітня слава прийшла до Довженка задовго до війни, і ми, звісно, обожнювали цю людину. Потрібно, наприклад, зняти залп «Катюш». «Без проблем», — кажемо. «Ні, — каже Олександр Петрович, — все має виглядати так, як Зевс-громовержець зводить рахунки з ворогами!». … Валя Орлянкін зняв кілька кадрів про те, як загинув майор Рудик та як товариші проводжали його в останню путь. Подібних кадрів знімали на війні безліч. Але ось торкнувся цього матеріалу Довженко, і з’явився шедевр — незабутня епічна картина загибелі українського воїна. Це був великий режисер, велика людина та великий українець! Як співчував він своєму народові, як любив його, як захоплювався і пишався подвигами його героїв!
Особливо важкими, за спогадами Ізраїля Гольдштейна, були зйомки в зимовому Сталінграді, де не було жодного прихистку чи укриття, і неможливо було ні укритися від ворожого вогню, ні зігрітися. Однак і за таких надскладних умов фронтові кінооператори продовжували фіксувати хроніку війни. Попри пекло Сталінградської битви, під час неї не загинув жоден із 15 кінооператорів, які працювали на тій ділянці фронту. Кадри ж, що їх тоді відзняли, облетіли увесь світ.
