Але на кону стоїть мобілізація, поповнення війська, стримування агресора та наша державність. Інформаційні атаки на територіальні центри комплектування напряму працюють на інтереси…
Беззаперечно, українське волонтерство стало світовим феноменом, взірцем єдності та сили нашого народу. Ще з 2014 року і до сьогодні ці люди виконують титанічну роботу, наближаючи нашу перемогу. Ігор Талалай —один з них. 25-річний волонтер з початку повномасштабного вторгнення евакуював людей із прифронтових міст, через що потрапив до російського полону. Його історію адаптував у формат коміксу лауреат Пулітцерівської премії — Ентоні Дель Кол. Проте він адаптував не тільки історію полону, а й історію сили та незламності волонтера Ігоря Талалая.
У дитинстві мріяв стати автогонщиком
Ігор народився та виріс у Дніпрі. Його мати — агент із нерухомості, сестра— майбутня медикиня. Змалечку мріяв стати гонщиком— полюбляв швидкість і ніколи не міг всидіти на місці. Ці звички в нього залишилися досі. Саме тому, діставши 24 лютого відмову у «військкоматі» (через стан здоров’я), Ігор не міг залишитись осторонь— записався до територіальної оборони і активно займався волонтерством. Він із друзями евакуйовував цивільних спочатку з-під обстрілів у Харкові, потім доєднався до нової команди волонтерів, що планували евакуацію людей із Маріуполя.
Свою останню історію перед полоном він виклав о 5-й годині ранку, розповівши підписникам про початок евакуації з Маріуполя
Ігор активно вів свій Instagram: шукав тих, кому потрібна його допомога. Свою останню історію перед полоном він виклав о 5-й ранку, розповівши підписникам про початок евакуації з Маріуполя.
Я мусив забрати з міста бабусю із сином, молоду пару й родину з дітьми. У мене були їхні адреси. Проте місця на всіх не вистачало, тому вирішив забрати перших чотирьох до Мангуша (селище поблизу Маріуполя), а потім одразу повернутися за родиною.
Утім, доля вирішила інакше та підготувала для Ігоря пекельну пастку. На блокпості біля села Червоне машину Талалая спинили «денеерівці».
Втомлені очі та чорні уггі викликали підозру в рашистів
Коли Ігор вийшов із машини, щоб відчинити багажник до огляду, один із російських найманців став чіплятися до його взуття.
— Він подумав, що я військовий. Що надів бозна-що й хочу виїхати «по гражданці». Певно, ніде не бачили такого взуття. Потім питали: «Что у тєбя с глазами?». Я пояснював, що волонтер і багато не спав, але мені не повірили.
Крапкою стала світлина державного прапора в телефоні Талалая. Далі всіх, хто їхав з Ігорем, висадили, авто відібрали, а його повели в якийсь гараж на допит. Так почалися тримісячні безперервні катування, побиття та голод. Далі буде страх, відчай, погрози «посадити» на 20 років, безсонні ночі, постійні переводи між фільтраційними таборами та навіть думки про смерть.
Після допиту, побиття і 5 годин перебування в сирому, холодному підвалі Ігоря з іще сімома полоненими повезли до Мангуша.
— У моїй голові було багато різних думок. Боявся, що розстріляють, не знав, чого чекати. Мене підбадьорювали думки про родину, що ми з ними обов’язково побачимося і я міцно обійму маму із сестричкою.
У Мангуші Талалай майже весь день простояв перед районним управлінням поліції, там усі полонені чекали на допити. Під час нього Ігор був спокійним, хоч як не тиснули на нього, нічого нового «слідчі» не почули:
— Питали про те, хто я, чим займався? Не вірили, що волонтер. Кричали, били. Допомогли відео з телефону, де я знімав наші евакуаційні колони. Потім сказали, що відправлять на фільтрацію, на 20 років.
Після Мангуша Талалая повезли в Докучаєвськ. Ігорю важко про все це пригадувати. Але він точно не може забути, як простояв там весь день на вулиці із зав’язаними позаду скотчем руками, через це не міг їх сховати від холоду. Потім завели в нову камеру, там було приблизно 15осіб. На вечерю принесли одну тарілку супу на всіх.
Завели в нову камеру, там було приблизно 15осіб. На вечерю принесли одну тарілку супу на всіх
«Про себе співав гімн України, щоб не чути погроз та принижень»
Уже наступного ранку знову перевезли, й це не востаннє. Перед кінцевою колонією в Оленівці Волноваського району на Ігоря чекав Донецький УБОЗ (управління боротьби з організованою злочинністю). Про «теплий прийом» наших полонених тими виродками, напишу таке: «якщо вас не настигнуть кулі та снаряди українських захисників, то ви ще скуштуєте свого дьогтю у пеклі, за все те, що зробили»…
Після незліченних допитів і тортур Ігоря вночі змусили підписати документи про відмову від адвоката. І вже вранці повезли в дисциплінарний ізолятор в Оленівці.
— Я бачив прихильників «русского міра», розумів, що так на них діє ця пропаганда— брехня росії. І чесно боявся сам не помітити, як вона змінить мене. Тому я нікого з рашистів не слухав. Коли мені ставало тяжко, чи коли вони пробували принижувати мене, намагалися «перевзувати» — співав про себе гімн України. Чим більше було їхніх голосів і чим гучніші вони були, тим сильніше співав мій внутрішній голос.
В Оленівці Ігоря декілька разів переводили з одного барака в інший. Спали всі на дерев’яних піддонах, годували нікчемно, порція вміщувалась у долоню, а іноді просто забували погодувати.
Спали всі на дерев’яних піддонах, годували нікчемно, порція вміщувалась у долоню, а іноді просто забували погодувати
Ігор пригадує, як потоваришував з двома військовими, і вони постійно разом мріяли, хто що з’їсть на свободі.
— Я мріяв про згущене молоко та «снікерс». А хлопці завжди казали, що і в армії його наїлися, і для них краще «шавухи» (шаурми. — Авт.) нічого не буде. Нам на кожну вечерю давали якусь рибу—бички, кільку.Вона була жахливою на смак, а вони постійно сміялися і казали, що йдуть «шавуху» їсти.
«Я боявся, що все це може повторитися знову»
Полон відняв в Ігоря 88 днів життя… Визволення нагадувало злий жарт—його просто виставили за територію колонії, без жодних довідок та паперів. Сказали самому їхати в донецький УБОЗ по «документи про фільтрацію». Туди Ігор дістався лише ввечері, коли нікого з «керівництва» вже не було. Його знову замкнули в камері, та цього разу сказали, що випустять зранку.
— Звісно, перша думка була, що все пропало — знову полон. Але я її ледь не силою вибивав із голови. Обманював себе, намагався думати про щось інше. Така боротьба із собою тривала до ранку. Я заснув приблизно о восьмій, а вже о десятій був на волі із довідкою про фільтрацію на руках.
Будучи вже вільним українцем на невільній (тимчасово окупованій) землі, Ігор не відразу рушив до рідного Дніпра. Він, як і в перший день широкомасштабного вторгнення, знайшов тих, кому потрібна допомога.
Його колега, волонтер зі Львова, попросила розшукати та вивезти свого знайомого, який так само, як Ігор, «пройшов фільтрацію»:
— Ми знайшли де він, і я мусив знайти таксиста, який по фото з паспорта забрав би його і вивіз. Звучить казково, але по території тимчасово окупованої території можна їздити тільки зі спеціальними перепустками. Тому це був єдиний варіант, і я з ним впорався. Заплатив за це чималі гроші, але хлопець потрапив додому.
27 червня Ігор Талалай повернувся в рідне Дніпро і виконав свою обіцянку, яку дав собі ще на початку: міцно обійняв свою маму та сестричку.
Нині він активно привертає увагу суспільства до проблем людей, що потрапили в російський полон, допомагає з їхнім розшуком та продовжує шукати свій шлях та пізнавати власне «Я».
P.S: Полон, безсумнівно, змінив його, але не зламав. В його Instagram і досі статус: «волонтер». Він вижив у пеклі і залишився вірним своїй справі та Україні.
Фото з особистого архіву Ігоря
