Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Аби дістатися до цієї позиції Харківської окремої бригади територіальної оборони, рухаємося в об’їзд через найближче селище, прямий автодорожній шлях перекритий підірваними мостами: окупанти, тікаючи у вересні до своєї московії під тиском Сил безпеки та оборони Харківщини, намагалися зупинити в такий спосіб українські підрозділи.
Зупиняємо автівку в безпечному місці, а далі рухаємося пішки. Наш супровідник, армієць Костянтин, просить збільшити швидкість, оскільки місцевість добре проглядається: від взводного опорного пункту до лінії кордону з країною-агресором якихось півтора кілометра.
Позиція розташована в лісосмузі — тут ми вже почуваємося у відносній безпеці. Удень і вночі, попри дощ, сніг і морози, тут невпинно несуть службу військовослужбовці-тероборонці. Їхні погляди, вся увага, а також зброя направлені в бік північного сусіда, адже чекати від нього можна лише підступності, провокацій і чергових неприємних сюрпризів у вигляді «прильотів». Та і зараз тут не тихо, час від часу десь на відстані чутно звуки розривів від мінометів та чогось більшого… Командир взводу Олексій гостинно зустрічає нас: хлопці втомилися жити поза цивілізацією, не маючи навіть засобів зв’язку — ворог може встановити місце перебування підрозділу через телефони та «накрити» його. Тому будь-яка особа, яка відвідує їх — це «віконце» у мирний, на скільки це можливо в умовах повномасштабного вторгнення, світ.
Олексій запрошує нас на ВОП. Дорогою розповідає, що раніше це були позиції окупантів. Тепер вони служать на користь українських військових.
— Хоча обладнані вони були, м’яко кажучи, дивно. Навіть бліндажів тут не було, якійсь «нори», викопані в землі. Тому довелося багато чого переробляти.
Тут, як і будь-де на опорниках, панує своє царство — весь особовий склад має свою справу. Хтось чергує на спостережнику, хтось рубає дрова або чистить зброю, облаштовує позиції, хтось вигадав вільну хвилинку та влаштував невеликий перекус…
Ось і Костянтин, військовослужбовець, що нас супроводжує, не гає часу — як старший начальник спілкується з хлопцями, попутно ставить завдання.
На думку спадає, що атмосфера, яка панує тут, нагадує великий мурашник — всі працюють задля загальної мети. В нашому випадку — задля Перемоги над ворогом…
На вулиці мрячно, морози відступили від Харківщини. На зміну їм прийшли дощі та тумани. Розуміючи, що руки від холоду вже не хочуть тримати фотоапарат, спускаюся до бліндажа. Криївка освітлюється окопною свічкою, в буржуйці весело тріщать дрова й панує забутий з дитинства запах дров’яної бані… І тут, і там розвішані речі хлопців, які сохнуть від вологи, яка ввібралася від нічних дощів.
Сідаю на вільне ліжко, руки підставляю ближче до джерела тепла, аби трохи зігрітися. Дивлячись на вогонь від свічки, який налаштовує на філософський лад, ведемо з хлопцями розмови: про війну і мир, життя та смерть. Намагаємося говорити тихіше, адже тут відпочивають після нічної зміни їхні побратими…
На ВОП разом із нами, аби привітати тероборонців із Водохрещем, приїхав і військовий капелан, отець Володимир. Для проведення літургії він розкладає свій церковний скарб на лавці прямо на узбіччі дороги. Каже, що за час повномасштабної навали орків уже звик служити Богові в польових умовах.
— Навіть хрестити бійця приходилося під артилерійськими обстрілами. Не могли перерватися, оскільки таїнство хрещення вже розпочали, — розповідає отець і показує відео з обряду. І дійсно, на запису чутно й видно свист та розрив снаряда, який падає поруч. А отець Володимир стоїть і навіть не здригається, продовжуючи читати слова, які зроблять українського бійця православним християнином.
Та й зараз капелан у повній амуніції. Але на час служби він перевдягається в одяг священнослужителя. Правда, бронежилет залишається під єпитрахиллю.
Хлопці, хто вільний від служби, збираються на місці молитви. Спочатку лунають жарти, але з першими словами отця Володимира запановує повна тиша — на війні немає атеїстів. Кожен військовий намагається вникнути в слова молитви священнослужителя та думками наблизитися до Небесного отця. Обстановка розряджається лише тоді, коли капелан окропляє хлопців святою водою.
За кілька годин покидаємо ВОП, але я обіцяю повернутися. Хочеться розповісти світові про цих відважних Воїнів Світла: про те, як вони покинули буденне мирне життя, аби встати на захист України в скрутну хвилину, про те, як ціною свого здоров’я, а іноді й життя, не дають ворогові жодного шансу, відстоюючи кожен клаптик Української землі…
Фото автора
