У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Прямуємо до Бахмута, оборонці якого, перебуваючи під цілодобовим ворожим вогнем, впевнено відбивають всі атаки загарбника. У передмісті є (вже — була…) будівля, яка слугувала «перевалочною базою», де військовослужбовці окремого батальйону спеціального призначення могли трохи перепочити від боїв та поповнити запаси їжі, боєприпасів, ліків і води.
Під звуки вибухів повертаємо на вулицю, що закурена димом — потрібна нам будівля зруйнована, горить медична «таблетка» й декілька інших машин. Також палають кілька приватних будинків поруч, на дорозі розкидані зірвані вибухами ворота, понівечені хвіртки та цегла — розуміємо, що ворог зараз б’є саме сюди, тому спускаємось трохи нижче — до інших хлопців.
Біжимо з’ясувати, кому потрібна допомога, а водій ховає автівку в балці, бо транспорт — це життя.
Ми — це автор та двоє дівчат-військовослужбовців: заступник командира окремого батальйону та офіцер-психолог. У крихітному дворі однієї із садиб нарешті знаходимо тих, до кого прямували. Щойно заходимо у двір — за літньою кухнею розривається реактивний снаряд від «Граду», ще декілька — на вулиці. Добре, що за літньою кухнею зберігалися дрова, які розлітаються городом навколо.
Повземо в невеличку стару, але добре доглянуту цегляну хату — ще цілі її металопластикові вікна та сучасна побутова техніка, на стінах — картини мирного життя та фотографії господарів, дбайливо розставлений посуд… Знову лунають розриви снарядів поруч, опісля яких з’являється водій нашого екіпажу — заступник командира батальйону з тилу. Доповідає, що в розваленій будівлі всі живі, оскільки встигли сховатися в підвалі, але вільного простору в ньому не лишилося. Там — уже повно людей.
Підвалу в нас немає, а обстріл не припиняється — до «Градів» долучається ствольна артилерія — вочевидь, її корегують з БПЛА, оскільки приходить щільно, поруч і довго. У режимі лежачи на підлозі старої хати — розпочинається робоча нарада. Аби не заважати процесу, ми з військовослужбовцем на ім’я Роман прямуємо ближче до виходу і розпочинаємо інтерв’ю.
Він із Києва, вдома на нього чекають дружина, двоє дітей і вірний пес. Чоловік має досвід строкової служби в артилерії — навідник протитанкової гармати, у цивільному житті працював менеджером з продажів. Мріяв стати радіоведучим, пройшов відповідне навчання і стажування в одній із провідних українських радіокомпаній. Але війна завадила планам. У перші дні широкомасштабної агресії добровольцем став на захист Батьківщини.
«Вивчився на радіо-DJ, дипломований радіоведучий, легко знаходжу спільну мову з людьми. Веселий, позитивний… Але дуже не люблю війну і ненавиджу русню… Як до війни можна звикнути — я не розумію. Кожного дня втрати, кожного дня поранені…» — не встигає договорити Роман, як разом із черговою вибуховою хвилею до хати влітають двійко собак, які одразу туляться до людей на підлозі.
Але ніхто не проти — їх обнімають, втішають, пропонують їжу, проте перелякані тварини лише п’ють воду. У хаті-Рукавичці також десь ховаються троє котів, але їх навіть не чутно.
Роман показує відео з телефону, як ворог днями застосовував фосфорні боєприпаси по позиціях його побратимів. На екрані з’являються кадри з пекла.
Коли імпровізована нарада закінчилася, а кава ще не заварилася, але артобстріл, здається, вже припинився — двоє хлопців, що нас зустріли, повертаються до справи, яку перервав ворог і ми своєю появою. Вони вантажать до мікроавтобуса наплічники і баули своїх побратимів, аби передати їхні речі їм у шпиталі або вже родичам — як пам’ять про загиблих…
Чергова порція осколків знову січе шиферний дах.
Військовослужбовці забігають у рятівний простір між хатою, клунею і вже пошкоджено літньою кухнею — однак, не самі, а вже втрьох — із пораненою і контуженою мишею в долонях.
Красива товста польова миша тремтить та хапає лапками палець Романа, що гладить її, втішаючи. Осколком «Граду» їй зрізало частину носа, з мордочки тече кров. Дезорієнтована мала з другої спроби таки встрибує у стару хату до решти живих, хто протистоїть смерті. Наливаємо води і їй — сірий клубочок п’є із синьої пластикової кришки та губиться в Рукавичці, яку охоплюють холодні сутінки.
Співрозмовник закурює цигарку, зітхає і продовжує:
«Бачите, навіть миші страждають. У мене теж кров пішла носом після контузії. Ми тоді відстояли важку ніч, а на ранок нас почали накривати 120-ми мінометами, позиція була дуже близько до противника, потім авіація. Кілька днів був у шпиталі, повернувся не на позиції, а сюди — у район відведення… Прагнув чимось допомагати, поки відновлюся, — думав хоч їсти буду допомагати готувати. А вивозив загиблих — бачив хлопців, у яких не було голови, в яких розірвані черева, загиблих від втрати крові. Це дуже страшно. Я навіть не знаю, що страшніше — щодня бачити загиблих чи перебувати в окопах під вогнем.
Перемога буде за нами, але ж якою ціною… Одна справа — коли гинуть солдати — це ще якось можна зрозуміти, але коли гинуть малі діти, жінки, літні люди. Чим ми так завинили… Але якщо ми не здолаємо ворога зараз — нас просто не стане, у нас немає іншого варіанту, ніж перемогти», — говорить Роман.
Ми обидва знаємо, що наразі не можемо говорити по кількість скалічених та загиблих у війні. Але й не згадувати про це неможливо. Роман мовчки веде у дальню кімнату приреченої сільської хати, у світлі ліхтарика — ряди чорних стволів автоматів, кулеметів та гранатометів його побратимів, які вже не візьмуть цієї зброї до рук. Не обнімуть обома руками своїх дітей, дружин, чоловіків та батьків, не зможуть побачити їхніх очей чи почути їхнього сміху. Або вже ніколи не дізнаються про їхні щорічні новорічні сльози.
До Рукавички привозили загиблих.
Віділлються загарбникові всі наші сльози і кров… Повною мірою — аж по вінця.
І сірої малої теж.
Ми ніколи не пробачимо й не забудемо цього підступного та жахливого злочину, і лють нашої помсти ніщо не зупинить.
