На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Ганебні явища сепаратизму й колабораціонізму з російськими загарбниками, з якими Україна стикнулася від початку російської агресії 2014 року, не були новиною в українській історії. Понад століття тому, так само як і нині, політичні авантюристи й екстремісти, а часом і відверті міські божевільні та фрики, намагалися прийди до влади, прислужуючи іноземним агресорам і спираючись на багнети окупаційних військ.
У середині грудня 1917 року спроби більшовиків захопити владу в Києві зазнали двох нищівних поразок. Перша з них — придушений українськими військовими збройний заколот — засвідчила неспроможність здобути владу збройним шляхом. Друга ж, здійснена під час організації і проведення Всеукраїнського з’їзду представників робітництва, вояцтва та селянства України, стала ще болючішою, оскільки переконливо засвідчила, що більшовики не мають жодної суттєвої підтримки українського народу. На боці політичних аутсайдерів, які прагнули повалити Центральну Раду, виступили менш ніж півтори сотні делегатів, тоді як понад 2,5 тисячі рішуче підтримали легітимну українську владу.
Опинившись у тотальній меншості, 124 більшовицьких делегати покинули з’їзд у Києві й переїхали до Харкова, де саме відбувався регіональний з’їзд рад Донбасу та Криворіжжя. Одночасно з цим до цього міста на сході України увійшли війська російських загарбників — надіслані урядом радянської росії червоногвардійські загони на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком.
Збройна підтримка окупаційних військ дозволила більшовикам провести сепаратистське зібрання, яке не виражало справжню волю українського народу. Згодом, продовж всього часу існування в Україні радянської влади (чи, краще б сказати, перебування України під радянською окупацією), пропаганда видавала це проведене під (і за) дулами гвинтівок російських більшовиків зібрання за справжнє волевиявлення українців.
В офіційній радянській історіографії за більшовицьким збіговиськом у Харкові закріпилася облудна назва «Перший Всеукраїнський з’їзд рад», в якій усі чотири слова були фальшивими. Насамперед очевидно, харківське зібрання не було першим — перед тим вже відбувся справжній з’їзд у Києві. Саме звідти більшовики були змушені забратися через свою нечисленність і неспроможність нав’язати українцям свій порядок денний.
Також не було зібрання у Харкові всеукраїнським, оскільки його учасники не представляли весь український народ ні за географічною, ні, тим більше, за політичною й особливо соціальною ознаками. У з’їзді взяли участь 77 делегатів від 46 рад Донецько-Криворізького басейну і ті 124 делегати від 49 рад, що прибули з Києва. Отже, на з’їзді були представлені далеко не всі ради, бо навіть від Донбасу і Криворіжжя, де було 140 рад, прибули представники лише близько третини цих виборних органів.
Делегати не представляли всього спектру революційної демократії — абсолютна більшість присутніх були більшовиками, представництво інших політичних сил, навіть лівого спектру (соціал-демократів, есерів, меншовиків), було вкрай незначним. Тобто зібрання було суто більшовицьким за своєю політичною скерованістю і, за великим рахунком, не приховувало цього.
Нарешті (і це, мабуть, найголовніше!), у роботі з’їзду в Харкові практично не взяли участі українські селяни, які становили левову частку населення тогочасної України. Прикметно, що фактичну відсутність селянських делегатів визнали самі учасники зібрання, назвавшись «з’їздом рад робітничих і солдатських депутатів за участю частини селянських депутатів».
Проведене 24–25 грудня 1917 року в приміщенні Дворянського зібрання відмовилось визнавати Центральну Раду законним урядом України й узяло курс на створення так званої Української Народної Республіки Рад. Вона, по суті, була штучним більшовицьким утворенням, повністю залежним від радянської росії. Спираючись на російські багнети, воно повело війну проти законної української влади у Києві.
Існування маріонеткового українського радянського уряду — так званого народного секретаріату — мало зняти з більшовицької росії звинувачення в агресії проти України. Це дозволяло виставити події таким чином, немов би йдеться не про зовнішню агресію, а про внутрішньоукраїнський конфлікт, громадянську війну, до якої росія буцімто не має жодного прямого стосунку.
Сучасники, звичайно, прекрасно бачили реальну сутність цієї картонної декорації. Володимир Винниченко влучно зауважив, що, створивши уряд у Харкові, росія намагалася приховати власну агресію проти України: «Не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а харківський український уряд боровся проти київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу. Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд усі директиви одержував з петрограда й вів військові операції силами руського уряду».
І навіть самі члени цього «маскувального» уряду відверто визнавали власну неповносправність. Так, Володимир Затонський, який був на той час «народним секретарем освіти», іронічно зауважував: «Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного… Секретаріат був у кишені».
А «народний секретар військових справ» Василь Шахрай, за спогадами одного з сучасників, скаржився: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за „український військовий міністр“, коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що скерував на Україну з росії Антонов і що на все українське дивиться як на вороже, контрреволюційне».
Як бачимо, навіть «народний секретар військових справ» військового відомства «харківського українського уряду» визнавав відсутність підтримки більшовицького правління місцевими українцями і його повну залежність від російської більшовицької армії вторгнення. Тож про яку громадянську війну може у такому разі йтися? Харківський більшовицький уряд дійсно нічого реально не вирішував і був суто формальним додатком до військового штабу російського більшовицького війська на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком.
Важко не помітити історичні паралелі з сучасністю — квазідержавні сепаратистські утворення «днр» та «лнр» на українському Донбасі, так звані військові адміністрації на інших тимчасово окупованих територіях України є такими само російськими маріонетками кремля, яким був український радянський уряд, створений у грудні 1917 року. Вони так само не мають жодної легітимності й тримаються винятково на багнетах російських загарбників. Історія вкотре засвідчила, що єдиним шляхом тих, хто не має справжньої народної підтримки, є сепаратизм та колабораціонізм з іноземними агресорами.
Ілюстрації з відкритих джерел
