Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
У 2014 році, коли росія розпочала збройну агресію проти України, уродженцю Херсонщини Олександру було всього 16 років. Але він ще в школі вирішив стати професійним військовим і пов’язати своє життя з армією.
У 2015 році вступив до Військового коледжу сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Майже три роки опановував військову справу і вчився всім тонкощам армійської науки. У 2018 році, після закінчення навчального закладу, отримав звання молодшого сержанта і був направлений для проходження служби в окрему десантно-штурмову бригаду. Головний сержант роти Олександр разом із підрозділом знаходився на ротації в районі проведення ООС на сході країни. Але вже через п’ять місяців повернувся до Військової академії, щоб продовжить навчання. І через 4 роки отримав спеціальність офіцера з морально-психологічного забезпечення. Початок широкомасштабного вторгнення Олександр зустрів разом з іншими курсантами випускного четвертого курсу у Львові. А вже через тиждень відбувся достроковий випуск і молодих лейтенантів відправили на передову.
Олександра призначили заступником командира роти з МПЗ в підрозділ морської піхоти, де він деякий час виконував бойові завдання на південному напрямку фронту. До речі, в той час їх активно готували до висадки на острів Зміїний для звільнення його від окупантів. Але згодом острів було звільнено і їх перекинули на Херсонський напрямок, де йшли запеклі бої. Підрозділ Олександра взяв активну участь в наступальних діях, які закінчилися звільненням обласного центру. Але на початку вересня все ще було не так однозначно. Ворог відчайдушно оборонявся і просування наших підрозділів відбувалося повільно. Окупанти не хотіли полишати захоплених міст, але морпіхам ціною неймовірних зусиль, завдяки мужності та професійній майстерності вдавалося просуватися вперед.
– Тоді ми раділи будь-якій перемозі, – згадує офіцер. – У ворога була значна перевага в артилерії, танках і вогневих засобах. Вони не жалкували боєприпасів, обстрілюючи нас. Але ми намагалися досягти успіхів завдяки кращій підготовці і ретельного планування операцій. Мені, як офіцеру з МПЗ, було важливо, щоб люди були впевненні в своїх силах і вірили в нашу Перемогу. Тому намагався постійно підтримувати їх морально і давати поради, які могли допомогти на полі бою.
Саме під час виконання одного з бойових завдань на початку вересня відзначився і підрозділ Олександра. Морським піхотинцям було визначено завдання захопити важливий плацдарм навколо населеного пункту Брускинське. Сформовану штурмову групу чисельністю 20 осіб очолив Олександр. На шляху просування групи знаходився укріплений опорний пункт загарбників. Щоб не потрапити під вогонь окупантів, треба було діяти якомога швидко і максимально приховано. Маршрут руху проходив практично по відкритій місцевості. Навкруги тільки степ та поодинокі лісосмуги. Для того, щоб не бути поміченими ворожими спостерігачами, вони розділилися на дві групи під командуванням досвідчених сержантів. Після щільної артилерійської підготовки морські піхотинці почали швидко просуватися вперед.
– Так сталося, що ворог проґавив наш рух, – згадує події того дня Олександр. – Завдяки щільному вогню нашої артилерії рашисти повтікали з позиції, що була розташована в посадці, і нам вдалося туди непомітно зайти. Коли вони зрозуміли, що трапилося – було вже запізно, ми встигли облаштуватися і міцно тримали оборону на новому рубежі. Навіть дещо покращили інженерне обладнання позиції. І це виявилося дуже своєчасним. Тому що наступні чотири дні стали справжнім іспитом на фізичну та психологічну витривалість. Ворог обрушив по нас шквал вогню зі всіх вогневих засобів. Особливо дошкуляв мінометний вогонь. Били дуже влучно, бо добре знали розташування своїх укріплень. Сховатися від лавини вогню було не просто. Пощастило, що опорник був розташований в лісосмузі і дерева хоч трішки захищали нас від уламків і мін. На четвертий день нашої оборони від неї залишилися тільки поодинокі подряпані стовбури, – розповідає лейтенант.
Їжу, воду і боєкомплект морпіхам підвозили вночі, але і в сутінках вогонь не припинявся. Поранених вивозили під обстрілами на машині. Щоб хоч якось придушити ворога, надавали координати нашим артилеристам і вони на деякий час змушували окупантів замовкнути. До речі, в складі штурмової групи було багато мобілізованих воїнів, але поводилися вони в складній обстановці мужньо і впевнено. Чимала заслуга в цьому була також і Олександра.
– Особисто для мене як офіцера МПЗ цей бойовий досвід став дуже корисним. Я на власні очі побачив, як поводяться люди в екстремальній ситуації, як впливає на них психологічне навантаження і що необхідно робити, щоб допомогти їм подолати стан стресу і пригнічення. Скажу відверто, всі воїни поводилися гідно. Пишаюся, що був з ними разом і ми змогли виконати бойове завдання! – говорить офіцер.
Фото з особистого архіву лейтенанта Олександра
