Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Його життя було наповнене любов’ю — до родини, до друзів і побратимів, до праці і до рідної землі. Він був безмежно закоханий у небо, літав і відновлював техніку, навчав і навчався, кохав і був коханим… І загинув авіатор Віктор Пеньковий як незламний Герой із вірою в Перемогу, захищаючи Батьківщину від вбивць-окупантів, боронячи спокій рідних, оберігаючи життя нащадків.
…Світлана подумки переконувала себе, що чоловік живий, що ось-ось вийде в мережу. Він же обіцяв бути повсякчас поруч, оберігати і підтримувати. Вони ж родина, вони завжди разом. Ожив телефон — на екрані засвітилась смска «Абонент знову на зв’язку»… Тремтячими руками жінка почала набирати найрідніший номер. У відповідь — відбий дзвінка. «Максиме, папа б так ніколи не зробив. Він знає, як я хвилююся за нього зараз», — розгублено звернулась Світлана до сина. Той почав телефонувати батьку. «Я побратим Віктора, він загинув, мої співчуття», — лунало зі слухавки, і жінка остаточно зрозуміла, що помилки бути не може…
Іще з дитинства Віктор Пеньковий вирішив стати військовим, аби захищати рідних.Окрім нього, у родині було 5 дітей — чотири сестрички і старший брат, який на той момент уже жив окремо. Тож Віті довелось стати «універсальним господарем» і повсякчас допомагати матері. Важке життя в селі у 90-х роках, коли родина виживала завдяки тяжкій праці по господарству, навчило Віктора стійкості та цілеспрямованості. Згодом він розказував дружині, що хотів довести собі та всім навколо, що зможе всього досягнути сам.
Так і сталось. Віктор вступив до Київського інституту Військово-Повітряних Сил, пізніше заочно закінчив Державну льотну академію України. Розпочавши службовий шлях техніком ТЕЧ однієї із бригад транспортної авіації, він дослужився до начальника ТЕЧ, а останні майже 20 років був бортовим авіаційним техніком-інструктором вертолітної ланки.
— Вітя безмежно любив небо, це дійсно була його стихія, — розповідає дружина. — А техніком він був від Бога. Відремонтувати міг буквально все, тож недарма він отримав класну кваліфікацію «майстер».
«Обіцяю, я буду найкращим чоловіком і батьком»
Наполегливим офіцер був не тільки в навчанні та службі. 23 роки тому свою тоді ще майбутню дружину Світлану він підкорив з першого погляду. Молоді люди познайомились завдяки весіллю спільних друзів. Віктор був боярином, Світлана — дружкою.
— Перша наша зустріч відбулась перед весіллям, ми планували, як має тривати свято. Мені було 19, йому — 21. Він поводився дуже впевнено, навіть трохи зухвало. Я подумала: «Нічого собі, хлопець. Це тільки наша перша зустріч, а ти вже там планів собі набудував». Віктор відчув мою холодність і каже: «Бачу, ти проти, щоб я тебе проводив». Я йому у відповідь: «Агов, нічого не проти». Я взяла його під руку, і ми пішли. Напевно, тоді відбувся якийсь хімічний процес, і з того моменту ми не хотіли розлучатися ні на мить.
За три місяці пара побралась. Майже через рік у подружжя народився син.
— Коли я була вагітна, Вітя завжди говорив, що хоче сина Максима. Мені було трохи дивно, що він вже навіть ім’я дитині обрав. У той час нам було доволі скрутно в матеріальному плані. Я змушена була залишити університет, Віктор був у постійних нарядах. Я ще тоді жартувала, що він одружився не на мені, а на армії. А чоловік завжди повторював: «Я обіцяю, що ти ніколи нічого не будеш потребувати і що я буду найкращим чоловіком і батьком, тому що я знаю, як це — бути без батька». І він дотримувався всіх своїх обіцянок. Ми з ним прожили 23 щасливі роки.
А через 10 років Максим випросив собі у батьків сестричку. Хлопчик дуже переймався, що він сам. Донечку назвали на честь тата Вікторією. Він називав її не інакше як принцеса. І якщо син був гордістю та силою Віктора, то донечка — його віддушиною й ніжністю.
— Пам’ятаю, прилітає Віктор із відрядження і передусім йде до магазину, скуповує всі солодощі для своєї принцеси та щасливий біжить додому, — пригадує побратим героя Валентин.
Екіпаж Мі-8 під командуванням полковника Хоміка успішно виконав майже 30 бойових вильотів
Так само щоразу Віктор поспішав додому і після ротацій. Уперше на війну офіцер вирушив у 2015 році.
— Від початку війни в мене навіть і думки не було, що він може загинути, — говорить Світлана. — Я розуміла, що статись може що завгодно, водночас знала, що для чоловіка немає нерозв’язуваних завдань. Вітя провів у небі понад 2 тисячі годин, він ніколи техніку не підводив, а техніка не підводила його.
Із перших хвилин широкомасштабного вторгнення російських окупантів майор Пеньковий став на захист свободи України. У травні, ризикуючи життям, офіцер у складі екіпажу вертольота Мі-8 проявив мужність і героїзм під час польотів на знищення ворожої техніки та живої сили противника на Донеччині. Виконуючи бойове завдання біля Троїцького, вертолітники знищили близько 100 окупантів, 30 одиниць броньованої та спеціальної техніки противника, що дозволило спільно з підрозділами Сухопутних військ зупинити наступ військ противника на цьому напрямку.
Загалом екіпаж під командуванням полковника Хоміка успішно виконав майже 30 бойових вильотів. За особисту мужність і самовіддані дії, вірність Військовій присязі Віктора Пенькового було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
— Ми за нього з дітьми дуже переживали, постійно молились. Нам його страшенно не вистачало. Я настільки звикла, що він ухвалює рішення, керує і дає родині вектор розвитку, що без нього було важко. Я навіть просила, щоб він не літав так багато. На що чоловік відповів: «Якби я ховався під диваном, то ти б мене не любила. Ти мене любиш за те, що я сміливий і відважний».
Останній політ
Остання ротація Віктора Пенькового була особливо важкою. Дружина, ніби передчуваючи трагедію, не хотіла його відпускати. «Ти ж розумієш, що я без тебе не зможу, якщо щось трапиться?» На що чоловік відповів: «Дорогенька, ну ти чого? Зараз не можна так казати. Ти ж знаєш моїх хлопців, знаєш, який у нас сильний екіпаж. Я не можу підвести хлопців».
— Коли він виходив із дому, я попросила, аби він пам’ятав, як я сильно його люблю, як ми сильно його чекаємо.
11 листопада Віктор телефонував дружині й побратимам. Усі говорять, що його голос звучав украй стомлено. Попри шалену втому, за кілька годин до трагедії офіцер встиг ще раз сказати Світлані, що Бог подарував йому найкращу дружину і найкращих дітей, які тримають його в цьому світі й роблять його незламним.
О 12:14 український Мі-8 був підбитий із ПЗРК противника. Фельдшер-рятувальник екіпажу Віталій Голда, якого під час падіння викинуло з вертольота, ще встиг витягнути командира екіпажу та борттехніка із машини, що палала. На жаль, усі троє загинули.
«Мамо, ми — сім’я офіцера, тому маємо всі татові плани і мужність нести далі!»
— Ви знаєте, та ракета влучила не тільки в їхній борт, але й у мене, залишивши назавжди велику діру всередині. Одного разу я сиділа заплакана перед фотографією Віті й попросила дати мені хоч якийсь знак, як нам жити далі. Потім лягла, а в мене так сильно почало калатати серце, наче воно в мене в руках. Тоді я відчула, що чоловік оселився в моєму серці. А через кілька днів він мені наснився: спокійний і гарний. Попросив пробачення, що так сталось, і пообіцяв, що ніколи нас не покине. Взагалі я щаслива жінка поруч із ним. Я дуже рада, що не боялася зізнаватись йому в коханні, адже у відповідь завжди чула: «Ти в мене найкраща».
Світлану сьогодні дуже підтримують син і донечка. Двадцятидворічний Максим дуже схожий на Віктора за характером і ставленням до життя. Хоч хлопець і не захотів стати військовим, чим спочатку засмутив батька, ховатись від армії він не збирається. Коли Світлана лише заїкнулась, щоб щось вигадати і вберегти сина, Максим сказав: «Мамо, ми діти своєї держави. Тато нас усіх боронив і за нас загинув. Якщо мене покличуть, то я піду і за короткий термін навчуся всього, але я ніколи не зраджу батька. Ми — сім’я офіцера, тому маємо всі татові плани і мужність нести далі».
Можливо, одного дня у Вінниці відкриється нова СТО, якою керуватиме красива молода жінка — удова українського захисника. У такий спосіб вона із дітьми втілить мрію загиблого чоловіка. Перед своїм останнім вильотом він показав їй власноруч облаштований і відремонтований гараж із підйомником та кімнатою відпочинку.
читайте також:
А можливо, Світлана Пенькова відкриє громадську спілку, яка підтримуватиме сім’ї загиблих воїнів. Уже сьогодні жінка думає про це, адже бачить, що не в усіх є така підтримка від рідних і друзів, як у неї, і вважає це питання надзвичайно важливим.
Сьогодні зрозуміло одне, що родина Віктора Пенькового — сильна, могутня і незламна. Як і сам офіцер, який ціною власного життя не раз доводив, що Перемога українського народу над ненависним ворогом не за горами.
