Це далеко не вичерпний перелік вимог до наземних роботизованих комплексів, спроможних виконувати найрізноманітніші завдання на сучасному полі бою. Про завдання та різновиди НРК, визначальні характеристики…
Авіаційний рятувальник Віталій Голда боровся в лікарні за власне життя шість діб. Шість довгих діб, сповнених неймовірної жаги до життя… Тисячі молитов за одужання захисника здіймались у небо… Рідні, побратими та друзі до останнього сподівались, що військовий здолає смерть і побачить Перемогу України. На жаль, не судилось. Незламний авіатор вирушив у свій останній політ — услід за своїм командиром, життя якого Віталій Дмитрович самовіддано намагався врятувати, витягуючи його із вертольота, що палав…
11 листопада екіпаж ведучого Мі-8 під командуванням полковника Хоміка виконував бойове завдання із вогневого ураження позицій російських військ на Донеччині. Під час польоту авіаційний рятувальник штаб-сержант Голда як стрілець забезпечував прикриття машини від наземного ураження. Адже пілоти Мі-8 не бачать, що робиться з боків і позаду борту, тож стрільці є додатковими очима та вухами екіпажу.
О 12 годині 14 хвилин український Мі-8 був підбитий із ПЗРК противника. У перші хвилини після падіння гелікоптера, попри ризик, Віталій Голда кинувся витягувати із гелікоптера, що палав, своїх побратимів.
Про події того трагічного дня згадує Олександр, побратим Віталія, стрілець, який летів на ведучому вертольоті, бачив на власні очі, як сталась трагедія, і який зміг поговорити із Віталієм Голдою після авіатрощі.
— За день до вильоту з’явилось знайоме відчуття небезпеки. Усі в бойовому настрої вирушили виконувати завдання. Мить — спалах, і я побачив, як ведучий борт падає. Мені вдалося поговорити з Віталиком майже одразу після катастрофи. Він розповів, як його викинуло з борту в останню мить, як він заскочив до вертольота, що палав, та витягнув борттехніка Вітю Пенькового, вдруге забіг і відстібнув командира екіпажу Сергія Хоміка, який боровся зі смертю аж до самої лікарні. Віталій же опинився в опіковому відділенні шпиталю в одному із прифронтових міст. Жартував, сміявся, коли ще кілька разів говорили телефоном. Казав, що хоче додому, до сім’ї, що вдома багато роботи… Я мав велику надію, що він виживе і далі буде з нами, повернеться на службу, буде радіти і жити.
Того фатального дня Віталій Голда дістав серйозні травми, унаслідок чого ввечері 17 листопада помер у лікарні.
Життя українського захисника Віталія Голди стало справжнім прикладом жертовності та патріотизму, загартованості та відваги, мудрості та бойового досвіду.
Фельдшер-рятувальник рятувальної парашутно-десантної групи вертолітної ескадрильї, він постійно готувався та виконував бойові завдання.
Народився Віталій Дмитрович у містечку Тульчин на Вінниччині. Після здобуття фаху фельдшера вирішив, що хоче стати військовослужбовцем. Військову кар’єру розпочав в одній із частин Вінницького гарнізону.
Костянтин, близький друг і колега українського героя, розповів, що Віталій постійно навчався, набував нових навичок, в усьому прагнув бути першим, водночас залишався відданим товаришем.
— Ми майже 20 років разом проходили службу. Я такий самий фельдшер-рятувальник. Під час виконання завдань усі наші дії були підпорядковані трьом словам: «Знайти, врятувати, допомогти». Ми працювали з льотчиками і постійно готувалися. Облітали всю Україну: Миколаїв, Одеса, Чугуїв, Херсон — де ми тільки не були. Проходили поглиблені курси як із водної, так і з парашутної підготовки. Ми мали вміти рятувати будь-де і будь-коли. Часто проводили підготовчі заняття з курсантами, а в підрозділі — підготовку військовослужбовців з виживання в екстремальних умовах. І ніколи Віталій не зупинявся перед складнощами! Хто першим на воду методом безпарашутного десантування? Хто першим на завдання в гірській місцевості? Бойові завдання виконував самовіддано та наполегливо, ніколи не задумуючись, що з ним може щось статися. Завжди казав: ми не працюємо, ми служимо — 24/7. А коли до нього зверталися по допомогу, то завжди допомагав: чи то день, чи то ніч. А ще — безмежно любив своїх дітей — двох синів і донечку, постійно розповідав про них і часто за ними сумував, казав: «Треба додому, допомогти малим». Тож і в свій останній подвиг Віталій залишився вірним клятві Гіппократа, Військовій присязі та заповіді Божої «Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх».
Завдяки сумлінній праці та природному хисту Віталій Голда отримав класну кваліфікацію «Авіаційний рятувальник 1 класу». З 2015 року брав участь у бойових діях на сході держави. Має великий досвід і в миротворчій діяльності, зокрема в складі окремого вертолітного загону виконував завдання у місії ООН у Демократичній Республіці Конго.
А з початком широкомасштабної агресії рф у складі екіпажів вертольотів Мі-8 Віталій Дмитрович постійно ризикував власним життям під час проведення пошуково-рятувальних заходів у районі бойових дій. За проявлені під час бойових вильотів мужність і героїзм, незламність духу та високий професіоналізм улітку цього року штаб-сержант Голда був відзначений медаллю «За зразкову службу». Чергове військове звання — «майстер-сержант», на жаль, захисник отримав посмертно.
Віталій Голда боровся за рідну Україну та її майбутнє, він був одним із тих, хто готовий на все заради Перемоги українського народу в цій війні. Добрим і чуйним, турботливим та ніжним назавжди залишиться Віталій Дмитрович у серцях коханої дружини Людмили, синів Богдана і Валентина, донечки Ольги, тата та матері.
читайте також:
Незламним і безстрашним, непохитним і стійким він залишиться в пам’яті друзів, які обіцяють помститись за побратима: «Ми завжди згадуватимемо твій героїчний подвиг, твою безкорисливість та жагу рятувати життя. Ми обов’язково помстимося за тебе і за кожного загиблого у цій кривавій війні проти російських нелюдів. Ми відновимо всі наші кордони, повернемо кожен клаптик рідної України в пам’ять про загиблих героїв».
