Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
Декілька днів тому під Бахмутом у районі села Кліщіївка українські військові збили російський фронтовий бомбардувальник Су-24М. «Влучним пострілом розрахунок переносного зенітно-ракетного комплексу приземлив „пташку“ окупантів, як тільки та з’явилась поряд із позиціями військовослужбовців ДПСУ», — повідомили в Держприкордонслужбі.
Збита російська «СУшка»
Згодом у вечірньому зведенні Генштаб ЗС України підтвердив, що в районі населеного пункту Підгородне Донецької області було збито ворожий літак. У соціальних мережах військові опублікували фото і відео його залишків. Тоді й підтвердилась інформація про тип літального апарату — фронтовий бомбардувальник Су-24М.
На уламках його хвостової частини залишився напис із бортовим номером 48 «Синій», а на залишках вертикального оперення також помітний реєстраційний номер RF-93798 повітряно-космічних сил рф.
Як повідомив у своєму Telegram-каналі воєнний кореспондент Андрій Цаплієнко, борт RF 93798 належав до 11-го змішаного авіаційного полку з місцем базування на аеродромі Мариновка біля Волгограда. Поруч із уламками літака знайшли шолом одного з льотчиків. На ньому прізвище «Редькін».
«Але цікаво, що майор Редькін Олексій Олександрович є військовослужбовцем 23-го винищувального полку, який розташований у Східному військовому окрузі, а це Далекий Схід. І на озброєнні в полку інші типи літаків, аніж збитий Су-24М», — зазначив Цаплієнко.
Інформації про якийсь інший, збитий в тому ж районі російський літак, не оприлюднювала жодна зі сторін, тим більше про те, що українці «приземлили» ще один подібний бомбардувальник Су-24. Але вже за кілька днів російська пропаганда почала активно розповідати про «героїзм вагнерівців» і «подвиг льотчиків», який порівняла з «вогняним тараном Гастелло».
У ЗМІ з’явились імена членів екіпажу, а також «подробиці» їхньої загибелі. Російські медіа заявили, що бомбардувальник належав не ВКС рф, а ПВК «Вагнер». Його пілотували не військовослужбовці, а найманці, до того ж імена командира екіпажу — Антонов Олександр Сергійович, а штурмана — Нікишин Володимир Миколайович. Тобто, звідки в уламках збитого літака з’явився авіаційний шолом із написом «Редькін» — невідомо.
Роспропаганда їхню загибель робить героїчною і легендарною. «2 грудня під час виконання екіпажем бойового завдання в районі Клещеєвки почала різко змінюватись наземна обстановка. Противник (тобто ЗСУ. — Авт.) спробував бронетанковий прорив, через що виникла серйозна загроза втрати зайнятих „вагнерівцями“ позицій. Екіпаж Су-24 мав завдавати удару по бронетанковій колоні українців. Для цього потрібно було залетіти на декілька кілометрів за лінію зіткнення. При розвороті на бойовий курс по літаку було завдано удару з ПЗРК. Спостерігачі побачили, що він запалав у повітрі та почав зниження в район колони противника. З палаючого Су-24М у радіоефірі пролунала фраза „Зустрічайте, суки, Папу…“ і через 5-7 секунд літак врізався у скупчення бронетехніки ЗСУ»…
Роспропаганда почала масово тиражувати «подробиці» загибелі своїх нових сучасних героїв, якими сьогодні в росії роблять найманців-«вагнерівців». Втрату цього бомбардувальника описують як подвиг: «Унаслідок героїчних дій екіпажу бронетанковий прорив у противника (ЗСУ. — Авт.) не вийшов, позиції передових штурмових груп були збережені».
А також пропагандисти зразу ж ототожнили такі дії своїх найманців із відомим подвигом Гастелло в роки Другої Світової війни: «… у червні 1941 року Микола Гастелло направив свій літак на механізовану колону противника на дорозі Молодечно-Радошковичі. На початку грудня 2022 року літак ЧВК „вагнер“, який теж горів, врізався у скупчення бронетехніки супротивника під Бахмутом… Ось вам і зв’язок поколінь».
Але насправді, в яке «скупчення бронетехніки ЗСУ» врізався Су-24, видно по фото і відео з місця його падіння. На них, по-перше, немає жодної дороги, по якій йшла б колона бронетехніки, немає жодної згорілої машини і взагалі слідів займання чогось на землі. По-друге, на місці падіння є чимало уламків самого літака і різних інших предметів (авіашоломи, рація, аптечка. — Авт.), яких після потужного вибуху не мало там бути, по-третє, де вирва від того ж вибуху? Чи після «врізання в колону» вибуху не було? Дуже підозріло…
А ось щодо порівняння з «подвигом Гастелло», то тут є багато спільного, починаючи з того, як про збиття одного і іншого літаків повідомила пропаганда — за кілька днів після подій, коли «подробиці й деталі» були «прописані» так і «приписані» тим, як потрібно діючій владі.
Зокрема, «вогняний таран», коли пілот спрямував у колону ворожої техніки свій підбитий літак, дійсно був, і вперше його здійснив не капітан Микола Гастелло, а інший радянський льотчик — старший лейтенант Ісаак Пресайзен.
Вигаданий подвиг?
Інші факти щодо подвига Миколи Гастелло свідчать таке: «5 липня 1941-го у вечірньому зведенні Совінформбюро повідомлялося, що командир ескадрильї капітан Гастело здійснив героїчний подвиг. Снаряд ворожої зенітки влучив у бензиновий бак його літака. Безстрашний командир спрямував охоплений полум’ям літак на скупчення автомашин та бензинових цистерн противника. Десятки німецьких машин та цистерн вибухнули разом із літаком героя»…
Як бачимо, подробиць подвигу дуже мало, не вказано, що за літак — винищувач чи бомбардувальник, немає навіть дати події і імені льотчика. Але 10 липня у «Правді» з’являється нарис П.Павленка та П.Крилова «Капітан Гастелло». Тут уже є ім’я і по-батькові — Микола Францович. Що ж до самого тарана — то інформації про нього теж дуже мало, дату події позначено 3 липня. Незабаром дата офіційно зміниться: літак капітана Миколи Гастелло не повернувся з бойового завдання 26 червня 41-го.
«Але на дати не варто звертати уваги, коли мова йде про героїчні подвиги, саме так вважали тоді в Радянському Союзі», — пише у своєму журналістському розслідуванні, яке стосується подвига Гастелло, колишній військовий журналіст Михайло Нордштейн. Він вивчив велику кількість документів і знайшов цікаві факти і «нестиковочки».
Зокрема, у нагородному листі, підписаному командиром 207-го далеко-бомбардувального авіаційного полку капітаном Лобановим та полковим комісаром Кузнєцовим зазначається, що «26 июня капитан Гастелло с экипажем: Бурденюк, Скоробогатый и Калинин — повёл звено ДБ-3 бомбить зарвавшихся фашистов по дороге Молодечно — Радошковичи. У Радошковичи показалась вереница танков противника. Звено Гастелло, сбросив бомбы на груду скопившихся на заправку горючим танков и расстреливая из пулемётов экипажи фашистских машин, стало уходить от цели. В это время фашистский снаряд догнал машину капитана Гастелло. Получив прямое попадание, объятый пламенем, самолёт не мог уйти на свою базу, но в этот тяжёлый момент капитан Гастелло и его мужественный экипаж были заняты мыслью не допустить врага на родную землю.
По наблюдению старшего лейтенанта Воробьёва и лейтенанта Рыбаса, они видели, как как капитан Гастелло развернулся на горящем самолёте и повёл его в самую гущу танков. Столб огня объял пламенем танки и фашистские экипажи…».
У згаданому зведенні Совінформбюро від 5 липня та нарисі П.Павленка — П.Крилова сказано, що Гастелло атакував «скупчення автомашин та бензинових цистерн противника», то в нагородному листі — вже танки. Якщо вже названі очевидці події, які нібито бачили, як все це сталося, то цілком слушні запитання: чому є неспівпадіння у їхніх свідченнях? То все-таки метою тарана були автомашини з цистернами чи танки? Взявши курс на свій аеродром, чи досить добре бачили свідки, що охоплений полум’ям літак Гастелло врізався саме у скупчення ворожої техніки?
Засумніватися в цьому спонукав «Список безповоротних втрат начальницького та рядового складу 42-ї авіадивізії з 22.06. до 28.06. 41 р.» за підписом начальника відділу стройової частини старшини Бокія. Там перераховано поіменно екіпаж Гастелло. У рядку «Примітки» значиться: «Одна людина з цього екіпажу вистрибнула з парашутом, хто невідомо».
«Тож звідки узявся цей запис, який зробили за свіжими слідами подій? Чи не зі слів тих же Воробйова та Рибаса? Побачити в небі парашут вони цілком могли. Але тоді чому в документі цей факт є, а ось про найголовніше — про „вогненний таран“ — жодного слова?» — запитує у своєму розслідуванні журналіст Нордштейн.
Мешканці білоруського села Мацьки, біля якого 26 червня 41-го впав палаючий радянський бомбардувальник, цю «примітку» в архівному документі підтвердять, доповнивши подробицями: літак упав на краю болота (приблизно за два кілометри від шосе Молодечно — Радошковичі). З крила літака вистрибнув із парашутом льотчик. Коли приземлився, до нього на машині під’їхали німці та взяли його в полон.
З крила ДБ-3 міг вистрибнути лише пілот. То це був Гастелло? А як же екіпаж? Подальша їхня доля невідома. Найімовірніше, пілота розстріляли, так зазвичай чинили гітлерівці в перші тижні війни зі взятими в полон радянськими льотчиками.
Михайло Нордштейн розповідає далі, що на місці загибелі бомбардувальника місцеві жителі знайшли напівзотлілу гімнастерку, а в ній — не відправлений лист на ім’я Скоробогатової (мабуть, дружина лейтенанта Скоробогатова — М.Н.), а також медальйон з ініціалами «А.А.К» (сержант Олексій Олександрович Калінін — М.Н.) І нарешті, ще одне підтвердження, що це літак Гастелло: уламок із біркою від двигуна із серійним номером 87844 — саме такий номер був на його літаку. Що ж до самого пілота — жодних його слідів. Найімовірніше, він в останній момент вистрибнув із парашютом.
Щодо свідків і доказів тарана — лише рапорти Воробйова і Рибаса, які, повертаючись після бомбардування, бачили стовп диму від літака Гастелло, який падав. У ті дні радянська авіація зазнавала величезних втрат від ворога і не мала жодних перемог й здобутків. Цілком вірогідно, що випадком із Гастелло командування скористалось, щоб показати його загибель як легендарний подвиг — вогняний таран. (зовсім як сучасна російська пропаганда. — Авт.). А далі інформація у зведенні про «героїчний подвиг», нарис у «Правді»… І пішло-поїхало. «Не виключено, що Воробйова та Рибаса змусили переробити рапорти», — вважає військовий журналіст Нордштейн.
Воробйов і Рибас загинули того ж 41-го. Рапорти зникли. Залишилися лише згадки про них. Незабаром через великі втрати 207-й ДБАП було розформовано, більшість його документів втрачено. А слава про «героїчний подвиг» тепер уже Героя Радянського Союзу Миколи Гастелло продовжувала гриміти країною.
У своєму розслідуванні автор розповідає і про інший екіпаж, який разом з екіпажем капітана Гастелло брав участь у тому ж нальоті, але пропав безвісти. Мова про четвірку командира ескадрильї капітана Олександра Маслова, у складі штурмана лейтенанта Володимира Балашова, основного стрільця-радиста молодшого сержанта Григорія Реутова та нижнього (люкового) стрільця Бахтураса Бейскбаєва.
У 1951 році, напередодні 10-річчя «вогняного тарана», було вирішено урочисто перепоховати можливі останки екіпажу Гастелло. Мешканці села Декшняни тоді ще добре пам’ятали, куди впав літак і показали те місце — за 170-180 метрів від шосе. Про те, що це справді був «вогненний таран» німецької бронетехніки, ніхто з селян не говорив, бо 26 червня 1941 вони нічого подібного не бачили. Але згадувати про це в той час було небезпечно.
Вважаючи, що в зазначеному місці похований екіпаж «героя Гастелло», була проведена ексгумація. Під час неї виявили напівзотлілу планшетку з паперами… командира ескадрильї капітана Олександра Маслова і в пластмасовому патроні — медальйон стрільця-радиста молодшого сержанта Григорія Реутова. Екіпаж Маслова вилетів на бомбардування разом із Гастелло і вважався безвісти зниклим.
«Проте йти проти пропагандистської машини, яка розповідала про „легендарний подвиг Гастелло“, ніхто тоді не наважився», — розповідає Михайло Нордштейн. «Останки екіпажу Маслова без розголосу перепоховали спочатку у сквері Радошковичів, а потім на місцевому цвинтарі. Фрагменти бомбардувальника відправили до музеїв країни — приписавши їх до літака Гастелло. У центрі Радошковичів йому поставили бронзовий пам’ятник, а потім на місці загибелі літака Маслова — стеллу заввишки 9 метрів із бюстом нагорі… бюстом Гастелло»
Щодо доказів здійснення «вогняного тарана» скупчення ворожої техніки хоч одним із названих екіпажів, то їх ніхто й досі не знайшов. А ось щодо подібного подвигу, який наступного дня 27 червня 1941 року здійснив екіпаж старшого лейтенанта Ісаака Пресайзена (уродженця міста Проскурів. — Авт.), є більш ніж достатньо.
Цей таран (дійсний, а не уявний!) Ісаак Пресайзен здійснив у тому ж районі недалеко від Радошковичів біля села Рогове, саме на шосе, яким рухалися танкові та механізовані колони гітлерівців, за 6 кілометрів на північ від місця падіння Гастелло.
Перш ніж підписати подання на Пресайзена до нагородження Зіркою Героя, наступного дня після тарана до місця його здійснення вилетів заступник командира полку В. А. Сандалов, щоб переконатися в тому, що все це було насправді. Він побачив на шосе довгу чорну смугу та велику кількість розбитої і спаленої ворожої бронетехніки. Рух противника на цій ділянці шосе на тривалий час припинився. Сандалов сфотографував побачене. Знімок, як документ, що підтверджує подію, був доданий до нагородного подання. Але Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння Ісааку Пресайзену звання Герой Радянського Союзу так і не з’явився. Його навпаки віднесли до числа зниклих безвісти, що означало для родини льотчика певні проблеми (підозра про здачу в полон. — Авт.) і відсутність пільг та допомоги.
На той час для радянської пропаганди було набагато вигідніше, щоб легендарний подвиг здійснив представник російського чи білоруського народу (яким був Гастелло. — Авт.), а не етнічний єврей Ісаак Пресайзен. Аерофотознімок його тарана йшов додатком до нагородного листа на Гастелло. Хоча всі в 128-му авіаполку знали, хто насправді здійснив цей легендарний подвиг.
Відтоді минуло понад вісімдесят років, а російська пропаганда не змінила своїх методів — брехати і привласнювати чужу історію.
