Він чітко усвідомлював характер та наслідки своїх дій, скерованих на підрив боєздатності частин та підрозділів Сил оборони України. Суд засудив громадянина України до 5 років…
Микита народився десятого травня 2022 року. Кровинка відчула благання мами й з’явилася на світ на день пізніше. Для його матері це був важливий момент, адже коханий чоловік не міг бути поруч, бо перебував у російському полоні. Відтак, аби свято народження сина не було затьмарене пропагандисткою датою, Анастасія весь день говорила ще з ненародженим сином. Цю розмову вона запам’ятала на все життя, як і 24 лютого – день, у який востаннє спілкувалася зі своїм Михайлом Кружковим, оборонцем острова Зміїний.
– Розкажіть про останні розмови із чоловіком напередодні 24 лютого.
– Четвертого березня Михайло мав повернутися зі Зміїного й ми планували разом готуватися до народження сина. Тож обговорювали здебільшого наші майбутні приготування: коли купувати візочок, ліжечко, одяг, перші речі. Говорили про навчання старшої дитини, бо в неї виявили проблеми із зором і він дуже переживав із цього приводу. Такими здебільшого були наші розмови. 24 лютого зателефонував о 6.30, сказав, що розпочалася війна й попросив, аби я не впадала в паніку, була обережна й сильно не переймалася. Наголосив, що все буде добре. Це була коротка розмова. Я тоді ще здивувалася, чому він так рано телефонує, думала, що хоче привітати доньку, у якої тоді був день народження. Потім ще телефонував, але це теж була коротка розмова. Казав, що їм пропонували здатися в полон і що вони відстрілювалися. Він дзвонив, аби заспокоїти мене.
– Упродовж того дня, скільки раз спілкувалися і якою була остання розмова?
– Говорили тричі, а в останній розмові просив мене, аби я не плакала, не переживала й переконував, що все буде добре. Це було майже о 16.00 і більше я до нього не змогла додзвонитися.
– Це було востаннє, коли його чули?
– В особистій розмові востаннє, а потім за кілька днів я почула та побачила його в ролику, який поширили, коли наших хлопців узяли в полон.
– Якими були ці три дні?
– Я була в тумані, не знала, що мені думати та робити, куди бігти. Я навіть не зрозуміла, що пройшло три дні. Я ще жила 24-м і все намагалася дотелефонуватися до чоловіка. Я сподівалася, що вони досі перебувають на Зміїному й що зв’язок відновиться. На той момент це була моя мрія, що з ними все добре. Ці години, ці хвилини, вони здавалися вічністю.
– Якою була ваша реакція на негативні новини про долю оборонців Зміїного, які з’явилися в перші дні?
– Істерика! Я намагалася зв’язатися, хоч з кимось, хто володів більшою інформацією про Зміїний. Знайшла контакти його товариша, який теж військовий, то він мені сказав – кріпись! Це була коротка розмова, але я вперто не вірила й переконувала себе, що з ним все добре, він живий.
– Потім був російський ролик, у якому ви почули й побачили чоловіка. Скажіть, яка емоція переважала в цю мить: радість, бо зрозуміли, що він живий? Чи смуток, оскільки він в полоні?
– Я тоді дуже й дуже зраділа. Нарешті, я побачила його. Він ще в тому ролику сказав, щоб не переживали, що вони скоро будуть дома. Я повірила й після цього просила всіх, кого могла, повідомити мене, як тільки вони повернуться в Одесу чи інше місце (російська сторона тоді заявила, що українців обміняють та перевезуть до Одеси. – Авт.) Я хотіла його бачити, щоб він був поруч і я знала, що з ним усе добре. У ті хвилини була надія, що дійсно їх посадять в автобуси і відпустять до дому. Так, це було наївно з мого боку, але таким було моє бажання.
– Десятого травня ви народили сина. Як у таких умовах було його виношувати?
– Було дуже важко. Бо так, як Михайло чекав на цю дитину, мабуть, ніхто із чоловіків так не чекає. Він марив ним. Син мав народитися у двадцятих числах травня, але через стреси пологи відбулися раніше. Було навіть таке, що дев’ятого травня я благала дитину, говорила з нею – потерпи, не народжуйся сьогодні, давай завтра, маленький, почекай, – настільки я не хотіла народжувати Микиту того дня.
– Ви не спілкувалися з чоловіком понад дев’ять місяців Що дає сили жити й боротися такий тривалий термін?
– Мої сили – це мої діти. Їм потрібен батько і його потрібно повертати!
– Чи маєте, хоч якусь інформацію про чоловіка?
– У полоні він розповідав про мене, тож хлопці, яких вдалося звільнити, казали мені, що він живий і що тримається. Під час останнього обміну повернули його товариша, то ж він телефонував і розповів, що чоловік чекає повернення до дому. Що вони знають, що є обміни і що їх обміняють. Що про них не забули. Дуже переживає за дитину, чи народилася, як ми живемо, чи все в нас добре. Не дивлячись на те, що він у полоні, він більше переймається долею дітей.
– Ви не боїтеся, що полон змінить його?
– Ні!
– Були моменти, коли опускалися руки?
– Так, були! Такий період був із початку травня до жовтня. Нікого зі Зміїного не міняли, сказали, що росіяни не хочуть цього робити, бо вони на особливому статусі, що їх не повернуть до кінця війни. Тоді так, руки опускалися, але дивишся на дітей і розумієш, щоб там не було, потрібно боротися і визволити його з полону, чого б це не вартувало. Ми постійно ведемо діалог із людьми, причетними до обмінів. Постійно комунікуємо, їздимо на зустрічі. Розпочався десятий місяць і кожен хлопець зі Зміїного став рідним. Ми тішимося кожному поверненню, навіть, якщо це не наш чоловік, чи син, бо кожен із нас знає, що таке чекати рідного. Тому тримаємося, боремося, ми незламні!
