Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Сергій провів в окупованому Святогірську 101 день. Він бачив героїчний опір наших військових та як росіяни згодом заходили у місто, незважаючи на отримані втрати. До війни тут мешкало більше як 4 тис. осіб, ще близько 10 тис. відпочивали у численних санаторіях та гостьових домах, наразі в місті залишилося близько 500 мешканців.
— Я разом з родиною та батьками жив у п’ятиповерховому будинку на в’їзді у Святогірськ. Саме навпроти нашого дому була позиція, де тримали оборону ЗСУ. Згодом окупанти влаштували там блокпост, — розповідає Сергій. — Коли росіяни зайшли в місто, то сказали, що прийшли нас звільняти та дуже швидко всім стало зрозуміло, що звільнятимуть вони нас від нашого майна, а тих хто чинитиме опір — вбиватимуть.
Окупанти майже знищили курортний Святогірськ. Вони заходили в уцілілі будинки та тягнули звідти все, що могли винести, потім вантажили це у «віджаті» автівки та вивозили у невідомому напрямку.
— Я бачив, як щодня через блокпост проїжджало багато автомобілів із літерами Z та V. Вони відбирали у місцевих автівки та їздили на них п’яними по всьому місту. Багато з них потрапляли у ДТП. Якщо машина була дуже пошкоджена, то її просто кидали серед вулиці, — пригадує Сергій. — Взагалі росіяни багато пиячили. Під час окупації в місті крамниці не працювали. Приїжджали люди на мікроавтобусах та вели торгівлю з коліс. Продавали як за гривні, так і за рублі. Тож рускім горілку привозили навіть не ящиками, а мішками. Одного разу вони зупинили на блокпосту місцевого, за відмову пред’явити документи зав’язалася сварка. рускій дістав пістолет та погрожував хлопця зґвалтувати. Потім я бачив цього хлопця у синцях.
Дружина чоловіка разом із донькою, ще взимку виїхали до Німеччини, а він залишився з хворими батьками. Кілька разів вони хотіли виїхати на евакуаційних автобусах, але здоров’я батьків не давало змогу це зробити. Тепер чоловік мешкає сам у невеличкому будинку неподалік від мосту до Святогірської лаври.
— Поки наш будинок був цілий, ми жили там. Потім люди з баптистської церкви дозволили нам жити в цьому домі. Окупанти розвозили по місту лише воду. Нас врятували запаси продуктів у будинку, здебільшого ми варили кашу. За час окупації хліба ми не бачили, — каже чоловік.
Нині батько чоловіка перебуває в лікарні в Краматорську, а мати його там доглядає. Військові допомогли йому доправити трохи деревини для опалення та подякували за розповідь.
