Дата обрана на честь пам’яті військового кореспондента Дмитра Лабуткіна, який у цей день загинув під час бойових дій на сході України у 2015 році. День…
Ще понад десять років тому, відпочиваючи у Криму, Роман завітав до одного із розважальних нічних клубів. Завітав і здивувався. Адже оплата за замовлене меню вже тоді там здійснювалась за спеціальними картками, які біля входу видавав приязний та усміхнений адміністратор.
Безтурботний юнак тоді поклав на власний «клубний» рахунок сто гривень. Тридцять з них витратив, а сімдесят залишилося. Цю картку він й досі носить із собою, сподіваючись невдовзі повернутися до українського півострова й врешті-решт закрити свій рахунок.
Звісно, картка вже давно не дійсна та й невідомо, чи функціонує нині цей нічний клуб. Але, погодьтеся, що факт є досить символічним. І з урахуванням того, що нині Роман перебуває на південному рубежі оборони нашої держави, сподівання на повернення до українського Криму щодня стають для нього дедалі актуальнішими.
Свого часу нинішній солдат з позивним «Шериф» просто облюбував курортне село Міжводне. Три роки поспіль він разом із сестрою влітку винаймав там будинок у люб’язної кримчанки Гульнари. Згодом часу на відпочинок стало бракувати, а невдовзі у 2014-му російські злочинці взагалі захопили наш півострів, через що подальше відвідування Криму стало неможливим.
Після закінчення школи Роман вступив до Львівського державного університету внутрішніх справ за напрямком «автомобільний транспорт», навчання в якому завершив у доленосному та водночас трагічному для України 2014 році. Хлопець пішов шляхом батька, який все своє свідоме життя прослужив у правоохоронних органах країни та звільнився у званні полковника міліції.
Відтоді й впродовж шести років Роман працював у відділенні Нацполції рідного Літина, що на Вінниччині, здійснюючи контроль за дотриманням Правил дорожнього руху та правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі. А згодом і сам вирішив сісти за кермо, працевлаштувавшись в одну із фірм, що спеціалізувалася на перевезенні запчастин країнами Європи.
На своєму Renault Master він їздив акуратно. Як і належить колишньому працівникові безпеки дорожнього руху, рухаючись ідеально рівними дорогами Бельгії або Голландії, Роман правила не порушував та ДТП не скоював.
– Десь близько року я працював водієм-далекобійником. Загалом мені подобалося. Дуже високий рівень життя у країнах Європейського Союзу. Та й подивитися є на що. Бувало зупинишся в тому ж Брюсселі, Копенгагені або Амстердамі, відвантажишся та замовляєш екскурсію. Незабутніх вражень від таких екскурсій – море! Аж дух захоплює, коли ходиш їхніми колоритними та красивими вулицями та розглядаєш дивовижні пам’ятки архітектури, – поділився враженнями «Шериф».
Але все ж таки він вирішив повернутися на Батьківщину. Потягнуло додому, мовляв, попрацював за кордоном й годі – треба обживатися в Україні, сім’ю заводити та мирне життя планувати й будувати.
– До рідного Літина я повернувся з-за кордону десь за три місяці до початку широкомасштабного російського вторгнення. Пам’ятаю, що ще 23 лютого одного свого товариша на автівці до Чернігова відвозив. Повернувся додому десь о третій годині ночі. Тільки-но заснув, і раптом батько будить: «Прокидайся, синку, росія на нас напала – війна розпочалася…». Важко все це було усвідомити та переосмислити. У голові – туман. А за декілька годин я вже був на телефонному зв’язку зі своїми друзями. Вирішили, що не сидіти ж нам вдома, коли Україна, наші рідні й близькі в такій смертельній небезпеці опинилися. Без зайвих зволікань учотирьох ми того ж дня домовилися піти до військкомату й свого слова дотрималися. Відтоді й донині я, старший лейтенант поліції, є солдатом Збройних Сил, – розповів «Шериф».
Можна сказати, що цей позивний він отримав у спадщину від праці в поліції. Один добрий знайомий Дмитро, враховуючи специфіку діяльності Романа, на американський манер його одного разу так назвав. Ось і прикріпилося: мовляв, якщо поліціант, то шериф.
Відтепер він і у війську є «Шерифом». Щоправда, вже не опікується станом безпеки дорожнього руху в мирному Літині, а під свинцевим дощем снарядів командує взводним опорним пунктом, обороняючи південні рубежі нашої Батьківщини.
Одразу після мобілізації він потрапив на службу до роти охорони одного із районних центрів комплектування та соціальної підтримки. Там упродовж місяця Роман ніс службу в групі швидкого реагування та здійснював охорону адміністративних і військових об’єктів. А коли колишньому офіцерові-поліціанту запропонували більш відповідальну та небезпечну ділянку служби, він, звісно, погодився та став до строю однієї із мотопіхотних бригад.
У морально-психологічному та фізичному сенсі Роман – людина підготовлена. Чотири роки навчання в університеті внутрішніх справ та шість років служби в органах Нацполіції не минули даремно. Свого часу він займався рукопашним боєм та боротьбою. Не професійно, а для себе. Але постояти за себе та за своїх бойових побратимів завжди зможе, а труднощі його не лякають.
З червня місяця «Шериф» перебуває на передовій. Він завжди – напоготові, уважно оглядається на всі боки. Погляд – зосереджений, відростив невеличку бороду, яка йому личить та додає мужності.
Зона його відповідальності – кілька сотень метрів по фронту та у глибину з належним чином обладнаними траншеями, ходами сполучення, інженерними загородженнями вогневими позиціями та командно-спостережним пунктом.
На «опорнику» несуть службу хлопці – стійкі та відважні. Пильність у них завжди має бути на найвищому рівні. Усі вони розосереджені по секторах та на випадок прориву противника готові в будь-яку мить перейти до кругової оборони.
І на своїй ділянці, вдень й вночі здійснюючи контроль несення служби по секторах та намотуючи пішки не один кілометр, старшим є саме «Шериф».
– Безпосередньо у ближній бій з рашистами ми поки не вступали. Щоправда, якось надходила інформація, що неподалік була їхня ДРГ. Але в наш бік вони сунутись не ризикнули. А ось ворожа артилерія по нас гатить часто. Приміром, сьогодні потрапили під обстріл, що вівся з їхніх САУ, – розповів солдат Роман.
За його словами, настрій у хлопців бойовий. Є в них і одна мета, аби швидше вигнати з нашої землі ворога та відсвяткувати Новий рік вдома – в колі родини або, принаймні, в Херсоні чи у Криму.
Особисто сам Роман має намір обов’язково відвідати наш курортний півострів. Недаремно й тримає цю вже не дійсну, але таку символічну з 70-ма гривнями на рахунку картку, отриману під час відпочинку в мальовничому курортному Міжводному понад десять років тому. Звісно, він нею вже не розрахується. Але Роман поставив перед собою мету – повернутися туди саме з нею. Впевнені, що саме так воно і станеться. І якщо в розважальному клубі цю картку до розрахунку не приймуть, він просто викине її в мирне Чорне море та визволенням Криму виконає свій солдатський та людський обов’язок!
Фото Дмитра Завтонова
