Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Сьогодні не тільки українці, а і більшість людей світу ставлять логічні питання: що рухає божевільними намірами й абсурдними цілями країну, яка на початку XXI століття розв’язала в центрі Європи відкриту загарбницьку війну проти суверенної держави? Чому так сталося, що рф, яка свого часу пережила жахи Другої світової війни, зараз намагається розпочати Третю світову?
Що криється за ширмою «руський світ»?
Умом россию не понять,
Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать —
В россию можна только верить.
Я не випадково привів слова поета Федора Тютчева про нібито загадкову «руську душу» і якусь виключну неповторну особливість росії, яка відрізняє її від інших країн і народів. Ще за радянських часів ці рядки було заведено цитувати, коли виникала необхідність пояснити або виправдати випадки ліні, тупості, лицемірства, хамства, брехливості, ідіотизму, жорстокості, притаманних росіянам. Мов, все це відбувається не навмисно, не через відсутність у них освіти, культури, порядності, а від того, що у руських «особенная стать». На жаль, більшість представників цивілізованого світового суспільства цілком влаштовувало таке пояснення. А дехто находив у цьому своєрідну національну традицію, оригінальність і привабливість. Зі свого боку срср, а потім ерефія робили все можливе, щоб підтримувати ці ілюзії та настрої.
Пам’ятаю, як у фільмах «Афганський злом», «Брат-2» створювався образ справжнього руського, який завжди відстоював ідеали правди та справедливості, захищав слабких і карав злодіїв. І навпаки, українців, американців, представників інших національностей там зображували виключно принизливо, як убогих і недолугих людей. Для росіян українці були штучною нацією, без історії і коріння. Згадую, як в жовтні 2013 року по телебаченню транслювали двобій між Володимиром Кличко і олександром повєткіним за титул чемпіону світу з боксу. Бій відбувався в москві у с/к Олімпійський в присутності багатотисячної аудиторії прихильників російського боксера. Серед вболівальників були присутні міхалков, розенбаум та інші одіозні особи. Вони були настільки впевнені в перемозі свого спортсмена, що збиралися святкувати перемогу відразу після бою. На столах вже стояло шампанське і було замовлено фаєр-шоу. Але наш Кличко переміг, і над ареною, замість привітань нового чемпіона, під незадоволене улюлюкання і свист ординського натовпу піднявся прапор України. Їх більше збентежило не те, що програв їхній співвітчизник, а те, що українець переміг росіянина.
Саме так поводилося і політичне керівництво рф щодо України — по панібратськи, з легким похлюпуванням по плечах, вказуючи, що і як робити, з ким дружити і на кого рівнятися. Але на словах постійно розповідало, як воно прагне миру і відкритих стосунків, укріплення зовнішніх відносин та поваги до суверенітету і непорушності кордонів інших країн. А на ділі? В радянські часи це потоплення в крові повстання в Угорщині у 1956 році, придушення народного руху у Чехословаччині у 1968 році, вторгнення в Афганістан у 1979 році, переслідування і знищення внутрішньої політичної опозиції. А якщо згадати пострадянський період існування цієї недоімперії, то перелік воєнних злочинів рф налічує вже з добрий десяток таких «миролюбних акцій». Саме під гаслами захисту мирного населення, росія здійснила збройні агресії проти Молдови, Грузії, України. Це привело до окупації значної території чужих країн і створення там анклавів російського впливу. І знов світ знаходив якісь виправдовування таким зухвалим діям, в сотий раз висловлював занепокоєність і стурбованість, закликав до компромісів.
Політика умиротворення лише заохочує агресора
Мало хто з політичних керівників країн світу хотів відкрито називати речі своїми іменами і вимагати покарання для тих, хто скоїв ці злочини. Спрацьовував стереотип мислення: «росія не може бути агресором, вона наш давній економічний і політичний партнер, постачальник енергоресурсів і сировини». Більшість з них намагалася лише умиротворити агресора. І хоча зазвичай їм це вдавалося: згадаємо план мирного врегулювання в Грузії, запропонований тодішнім президентом Франції Ніколя Саркозі під час російського вторгнення у 2008 році, а також підписання мінських домовленостей у лютому 2015 року і узгодження їх лідерами Німеччини, Франції, України та рф у форматі «нормандської четвірки». Але ці домовленості не вирішували кризу, а заганяли її в прірву бюрократичних тонкощів і процедурних обмежень. Головна мета — повернення захоплених територій, виплата репарацій і покарання винних в розв’язуванні агресії, так і залишалися не досягнутими. Крім того, кожного разу, потискаючи при зустрічах руку організатору всіх цих злочинів путіну, вони надавали йому впевненість в особистій безкарності й продовженні подальших злочинних дій.
Такі ж помилки робило і громадське суспільство. І хоча толерантність до ворога не відчувалася на полі бою, коли рф почала бойові дії у 2014 році на сході країни, всередині України дехто продовжував демонструвати нічім невиправдану терпимість до субкультури країни-агресора. Тоді мало хто ставив питання, чому так довго тягнеться ця війна і що заважає нам перемогти ворога? Тільки після 24 лютого наступило прозріння. Навіть ті, хто раніше казав, що ця війна нас не стосується, потрапивши під ракетний обстріл у Києві, Харкові або Львові, зрозуміли, що мають справу з таким ворогом, який не прощає слабкості й ставить за мету знищити всіх українців. Вони нарешті усвідомили, що подолати агресора можливо, тільки відкинувши всі толерантні думки про «хороших руських» і згадавши, що українці — нація, яка прагне свободи і вільного від тоталітаризму життя. А для тих, хто ще має сумніви щодо сутності росіян, наведу слова класика російської літератури Чаадаєва, які він написав у своєму творі «Філософічні листи»: «Одинокие в мире, мы миру ничего не дали, ничего у мира не взяли, мы не внесли в массу человеческих идей ни одной мысли, мы ни в чем не содействовали движению вперед человеческого разума, а все, что досталось нам от этого движения, мы исказили»
