У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Четверо представниць групи із 108 жінок, яких звільнили 17 жовтня під час обміну полоненими з державою-агресором, взяли участь у брифінгу Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими щодо визволених із російського полону українських жінок у Military Media Center.
Учасниці розповіли про перебування в полоні, умови утримання українок у російських в’язницях та взаємодопомогу у неволі. І, звичайно, про плани на майбутнє і найбільш зворушливий момент — повернення на рідну землю.
читайте також:
Вікторія Обідіна з Донецької області працювала у військовому госпіталі фельдшером, вона має дитину і залишає службу, щоб бути з родиною:
— Ми до останнього не знали, що це обмін. Коли приїхали в Запорізьку область дуже зраділи, побачивши українську сторону. На своїй землі й дихається легше. Ми були щасливі, що настав нарешті день, коли ми нарешті повернемося до своїх родин, зможемо почути їх, побачити. Неможливо передати ці відчуття.
Тетяна Васильченко з Хмельницького — волонтер-парамедик. Другий рік працює у складі Добровольчої української армії у Медичному батальйоні «Госпітальєри»:
— Хочу висловити подяку тим, хто вірив у нас, в те, що ми не зламаємось, що вистоїмо будь-що і зможемо повернутися додому. Ми це знали і це неймовірне відчуття щастя, коли чуєш рідну мову, бачиш хлопців, які вітають нас. Навіть до полону, виконуючи обов’язки парамедика, втрачаючи побратимів, у мене не було сліз, а тут в автобусі, коли мені подали в руки прапор України, я заплакала. Це були сльози радості. Через те, що прапор з підписами побратимів я не змогла винести з Азовсталі. Це було небезпечно, він міг би потрапити до рук тих, хто міг зробити зле прапору моєї країни. Я отримала тут прапор, на якому будуть теж підписи тих, хто вірив в нас.
Морський піхотинець Інга Чікінда, народилася в Литві, упродовж 25 років живе в Україні, на службу прийшла 2020 році, наразі залишає військову кар’єру:
— Коли відкрився борт літака, я відчула запах повітря і сказала дівчатам: «Ми в Україні». Ми ще не знали, де ми, а це був вже Севастополь. Коли нас привезли на місце, де нас зустрічали наші хлопці, я ще трималась. Потім сіла в автобус і почала плакати. Навіть не могла сказати чому, це були сльози радості. Я завжди вірила, що ми повернемося. Подумки була зі своїми рідними, подумки спілкувалася з ними і зранку, і ввечері, молилася. Знаєте, допомогло, що люди вірять, що ти повернешся, я це відчувала…
Людмила Гусейнова, волонтерка, яка перебувала в полоні з 2019 року:
— Найщасливіший момент — це повернення. Коли я побачила українського хлопця, який заговорив до нас українською мовою, ми зрозуміли, що це воля. Я чекала на це три роки, це було таке всеохоплююче щастя — бути на свободі, бути просто поряд зі своїми. І хочу подякувати своїм рідним, друзям і всій Україні. Ми знаємо, скільки людей переживали і молились за нас. Я щаслива бути громадянкою України і пишаюсь цим.
