Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Село Потьомкине на Херсонщині було стратегічно важливим об’єктом для обох сторін. Саме тому після того, як наші війська зайшли туди, у рашистів було близько п’яти спроб взяти населений пункт штурмом, на щастя, безуспішно.
− У село ми заходили з флангів під прикриттям артилерії. Зрозуміли, що вдало, коли ворог почав тікати. На ранок росіяни оговтались і почали брати Потьомкине штурмом, але ми втримались, а ворог зазнав ще більших втрат у техніці та живій силі. Узагалі воно їм, як та кістка в горлі, 3 місяці артою «кошмарили» та близько 5 разів наступали. На жаль, для самого населеного пункту такі активні бої не залишились непоміченими, адже Потьомкине фактично стерте, жодної вцілілої хати… − розповідає солдат окремої піхотної бригади Владислав із позивним «Котик».
До широкомасштабного вторгнення він працював шахтарем, проте вже 25 лютого пішов захищати рідну землю, де його за любов подрімати нарекли «Котиком».
Військовий розповів,що на все життя запам’ятав, як знищив ворожу БМП з іноземного гранатомета RGW-90 Мatador. На запитання, чи ефективна зброя, юнак усміхнувся і показав фото з «останками» техніки:
− У мене тоді стільки адреналіну було після того, як влучив, наче друге дихання відкрилось. Зброя дійсно якісна, та хіба можна казати щось погане про те, що допомагає виганяти орків з України?
Після цього військовий на мить притих, і з сумом додав, що вогонь ворожих куль не тільки потрощив будинки, а й забрав життя багатьох його побратимів, саме тому кожен має пам’ятати, якою ціною досягаються перемоги. І хоча на той час, як зайшли наші війська, в селі залишалось до 10 людей похилого віку, але їхні сльози радості коштують кожної недоспаної ночі та дня запеклої боротьби.
Фото автора та з особистого архіву героя матеріалу
