Зрештою, поновитися на службу вдалося всього за чотири дні завдяки спрощеному алгоритму в Армія+. Про це військовослужбовець 23-го штурмового полку «Р.У.Г» 2 корпусу «Хартія»…
Військовий окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка на псевдо «Міф» за останні вісім місяців пережив чимало. За його плечима важкі бої та втрати побратимів. Але він і досі у строю.
— На той час я був механіком-водієм Т-64. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, ми перебували в Херсоні, там і потрапили в оточення. Але завдяки вмілому керівництву й професіоналізму кожного воїна нам вдалося вирватися з тієї пастки. Поки виходили, отримали завдання зупинити рашистів, які намагалися захопити головні дороги. Зустріли їх неподалік селища Молодіжне, зав’язався танковий бій. Ворог значно переважав нас у кількості, — пригадує «Міф». — В один момент зрозумів, що в нашу машину поцілили. Але, на щастя, всі з екіпажу вціліли. Навіть змогли продовжувати рух. До Миколаєва, куди направлявся підрозділ, наш залізний кінь не дотягнув лише кілька десятків кілометрів…
Довго оговтуватися в танкістів не було можливості. І вже незабаром підрозділ «Міфа» приймав другий бій, який назавжди закарбувався в пам’яті й досі не відпускає серце.
— Ми пішли в наступ. Працювали з-за пагорба, що дуже зручно був неподалік позицій ворога. Спочатку все йшло якнайкраще, але пропустили момент, коли обійшли з іншого боку. Три кумулятивні снаряди влучили в машину. Танк палав. Мені вдалося за другої спроби вилізти з нього. Дивом доповз до каналу неподалік. Ворожа арта гатила так, що й голови підняти не міг, а ще через кілька хвилин почув, як у нашій машині почав детонувати БК. Я оглядався, мов навіжений, навсібіч, кликав побратимів, але ніхто не озивався. Врешті-решт зрозумів: я їх усіх втратив. Славік, Вовчик… Вони найкращі були. Я з ними був готовий іти всюди, але тоді вони залишили мене самого, — з тремтінням у голосі розповідає військовий.
Коли обстріли дещо вщухли, «Міф» вийшов на командира роти й доповів, що його екіпаж загинув, а він пробуватиме пробиватися до наших каналом. Але рашисти ніби бачили, що не всіх знищили й почали шалено гатити туди, де рухався механік-водій.
— Тоді командир мені сказав, що каналом мені не дістатися — треба міняти маршрут. Тож іти до своїх довелося полями. Ну як іти? Швидше повзти. Чую звук виходу — падаю, чекаю. І так практично кожні 15 метрів. Але, певно, в Бога на мене свої плани — я вижив і таки дістався до наших, — говорить «Міф».
Після того випадку всередині у військового немов виник якийсь бар’єр — він не сідав за важелі, бо зрозумів, що не здатен вести бій так, як годиться, і переживав за екіпаж. Навіть зараз звук мотора танка змушує його поринати у важкі спогади. Але попри це військовий залишається в строю, щоправда, поки на іншій посаді — водія.
— Я знаю, це тимчасово. Треба час, щоб пережити таку втрату. Розумієте, я не членів екіпажу втратив, а братів, хоча не по крові, але так само рідних і дорогих мені людей. Але вірю, що незабаром знову сяду за важелі, щоб продовжити нашу справу, — каже військовий.
Нині «Міф» долає свої кілометри війни важкими шляхами, але є те, що змушує його рухатися далі. Це діти.
— У мене в машині завжди цукерки. Чому? Бачили б ви, як нас зустрічають діти! Вони вибігають нам назустріч, навперебій щось запитують, розповідають і так вірять у нас, що аж сльози навертаються. Хіба ж ми маємо право відступати, коли на кону їхнє майбутнє? — запитує сам у себе військовий.
Така щемлива любов до дітей не випадкова, адже на 26-річного воїна вдома чекає семирічний син, за яким він неймовірно сильно сумує.
— Він — моя радість, найбільше щастя, та й узагалі — все. Заради нього я тут і буду до останнього робити все, що зможу й навіть більше. Хочу побачити нашу Україну в розквіті після війни, помандрувати із сином нашими неймовірно красивими містами. А для того, аби ця мрія стала реальністю, треба рухатися вперед, навіть коли здається, що немає сил — ні фізичних, ні моральних. Потрібно вибити ворога з нашої землі, тож мусимо тримати стрій, — підсумовує «Міф».
Фото Дмитра Завтонова
