Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Військовий окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка на псевдо «Міф» за останні вісім місяців пережив чимало. За його плечима важкі бої та втрати побратимів. Але він і досі у строю.
— На той час я був механіком-водієм Т-64. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, ми перебували в Херсоні, там і потрапили в оточення. Але завдяки вмілому керівництву й професіоналізму кожного воїна нам вдалося вирватися з тієї пастки. Поки виходили, отримали завдання зупинити рашистів, які намагалися захопити головні дороги. Зустріли їх неподалік селища Молодіжне, зав’язався танковий бій. Ворог значно переважав нас у кількості, — пригадує «Міф». — В один момент зрозумів, що в нашу машину поцілили. Але, на щастя, всі з екіпажу вціліли. Навіть змогли продовжувати рух. До Миколаєва, куди направлявся підрозділ, наш залізний кінь не дотягнув лише кілька десятків кілометрів…
Довго оговтуватися в танкістів не було можливості. І вже незабаром підрозділ «Міфа» приймав другий бій, який назавжди закарбувався в пам’яті й досі не відпускає серце.
— Ми пішли в наступ. Працювали з-за пагорба, що дуже зручно був неподалік позицій ворога. Спочатку все йшло якнайкраще, але пропустили момент, коли обійшли з іншого боку. Три кумулятивні снаряди влучили в машину. Танк палав. Мені вдалося за другої спроби вилізти з нього. Дивом доповз до каналу неподалік. Ворожа арта гатила так, що й голови підняти не міг, а ще через кілька хвилин почув, як у нашій машині почав детонувати БК. Я оглядався, мов навіжений, навсібіч, кликав побратимів, але ніхто не озивався. Врешті-решт зрозумів: я їх усіх втратив. Славік, Вовчик… Вони найкращі були. Я з ними був готовий іти всюди, але тоді вони залишили мене самого, — з тремтінням у голосі розповідає військовий.
Коли обстріли дещо вщухли, «Міф» вийшов на командира роти й доповів, що його екіпаж загинув, а він пробуватиме пробиватися до наших каналом. Але рашисти ніби бачили, що не всіх знищили й почали шалено гатити туди, де рухався механік-водій.
— Тоді командир мені сказав, що каналом мені не дістатися — треба міняти маршрут. Тож іти до своїх довелося полями. Ну як іти? Швидше повзти. Чую звук виходу — падаю, чекаю. І так практично кожні 15 метрів. Але, певно, в Бога на мене свої плани — я вижив і таки дістався до наших, — говорить «Міф».
Після того випадку всередині у військового немов виник якийсь бар’єр — він не сідав за важелі, бо зрозумів, що не здатен вести бій так, як годиться, і переживав за екіпаж. Навіть зараз звук мотора танка змушує його поринати у важкі спогади. Але попри це військовий залишається в строю, щоправда, поки на іншій посаді — водія.
— Я знаю, це тимчасово. Треба час, щоб пережити таку втрату. Розумієте, я не членів екіпажу втратив, а братів, хоча не по крові, але так само рідних і дорогих мені людей. Але вірю, що незабаром знову сяду за важелі, щоб продовжити нашу справу, — каже військовий.
Нині «Міф» долає свої кілометри війни важкими шляхами, але є те, що змушує його рухатися далі. Це діти.
— У мене в машині завжди цукерки. Чому? Бачили б ви, як нас зустрічають діти! Вони вибігають нам назустріч, навперебій щось запитують, розповідають і так вірять у нас, що аж сльози навертаються. Хіба ж ми маємо право відступати, коли на кону їхнє майбутнє? — запитує сам у себе військовий.
Така щемлива любов до дітей не випадкова, адже на 26-річного воїна вдома чекає семирічний син, за яким він неймовірно сильно сумує.
— Він — моя радість, найбільше щастя, та й узагалі — все. Заради нього я тут і буду до останнього робити все, що зможу й навіть більше. Хочу побачити нашу Україну в розквіті після війни, помандрувати із сином нашими неймовірно красивими містами. А для того, аби ця мрія стала реальністю, треба рухатися вперед, навіть коли здається, що немає сил — ні фізичних, ні моральних. Потрібно вибити ворога з нашої землі, тож мусимо тримати стрій, — підсумовує «Міф».
Фото Дмитра Завтонова
