Нагороди є насамперед моральною цінністю, адже вони свідчать про визнання державою і суспільством реальних заслуг людини. Після 2014 року, з огляду на війну…
«Перемога або смерть!» — гасло козаків, зароджене за часів Речі Посполитої та Гетьманщини, стало тим закликом, який супроводжував на шляху боротьби за створення власної держави мільйони українських хлопців і дівчат. Під цим гаслом із вірою в серці та зброєю в руках вояки Української Повстанської Армії боролися й проти німецьких загарбників, і проти тоталітарної машини срср.
Повстанські відділи діяли на Волині й Поліссі, на Львівщині й Буковині, на Поділлі й Одещині, на Донеччині та в Криму. До Дня створення УПА Сергій Гула, заступник директора музею Вінниці з наукової роботи, розповів кореспондентові АрміяInform про особливості збройної боротьби українців у 40-х роках минулого століття на Вінниччині.
— Сергію, розкажіть, будь ласка, про завдання повстанських загонів, що діяли на території Вінницької області, їхню структуру та командирів.
— Основним місцем, куди у 1943 році почали прибувати із Західної України групи УПА, стали ліси Хмільницького, Літинського та Калинівського районів Вінниччини. Як зазначали радянські спецслужби, цим групам «вдалося підготувати поплічницьку базу серед населення».
Варто зазначати, що структура УПА, особливо на нижніх ланках, постійно змінювалася залежно від ситуації на фронті німецько-радянської війни. Так, терени Поділля перебували у сфері відповідальності групи «УПА-Південь», якою командував Василь Кук, псевдо «Леміш». Ця група складалася із трьох Воєнних округів: «Холодний Яр», «Вінниця» та «Умань». Однак згодом такий поділ на округи скасували та утворили з’єднання груп, які також зазнавали переформатувань. Де-факто — загальне керівництво повстанцями Поділля здійснював Омелян Грабець на псевдо «Батько-Богун», який відповідав за організацію підрозділів «УПА-Південь» у Вінницькій, Кам’янець-Подільській (нині — Хмельницька) й частині Житомирської областей. Безпосередньо командиром загонів УПА у Вінницькій області був Ілля Ткачук на псевдо «Олег», який прибув сюди в лютому 1944 році.
Прибулі вояки проводили активну агітацію серед населення щодо спільної боротьби за створення самостійної України та для залучення у свої лави нових бійців. Вони активно протидіяли мобілізації до червоної армії та проведення хлібозаготівлі, здійснювали напади на партійно-радянський актив, проводили реквізиції колгоспного майна, закликали місцеве населення не підкорятися радянській адміністрації.
Найактивнішими у трьох вищезгаданих районах області були повстанські сотні під командуванням «Шуляка», «Вознесенка» та згаданого «Батька Богуна». Тож загальна кількість повстанців на теренах на початку літа 1944 року, за відомостями радянських органів держбезпеки, становила близько 300 осіб. Після дошкульних ударів нкгб ряди повстанців значно поріділи. Так, лише з березня по грудень 1944 року внаслідок проведених військово-чекістських операцій вбито 154 та арештовано 98 осіб.
— Як бачимо, головні очільники повстанського руху прибули на Вінниччину з іншого регіону. Які настрої загалом царювали на Поділлі? Як мешканці ставились до «совєтів», а від початку німецької окупації — до німців?
— Намалюймо умовну картину Поділля від 1920-х до початку 1940-х років. За цей час населення регіону пройшло складний шлях. У роки Української революції 1917-1921 років тут розгорнувся активний селянський рух, була потужна підтримка державних структур та армії УНР. Зі встановленням радянської влади та упродовж 1920-х років тут розгорнувся повстанський рух, який більшовики офіційно назвали «політичним бандитизмом» і який жорстоко придушували органи чк-гпу.
Далі — хлібозаготівлі й розкуркулення з масовим виселенням до Сибіру, що викликали справжні народні повстання. Голодомор 1932-1933 роки, коли населення області зменшилося майже на пів мільйона осіб. До 1939-40-х років Вінницька область була під постійною прискіпливою увагою спецорганів, які шукали іноземних шпигунів і ворогів народу, адже межувала з «ворожими» радянській владі Польщею та Румунією. За період Великого терору більшовики репресували понад 20 тис. осіб, 13 475 із яких розстріляли. Це — те, що відбувалось напередодні ДСВ.
Зрозуміло, що узагальнених відомостей про тодішні настрої людей немає. «Соціології», звісно, теж. Можемо йти крізь призму хіба від певних зрізів суспільних настроїв, зафіксованих у документах радянських спецслужб. Вони свідчать, що чимало населення було невдоволене наявним більшовицьким режимом. У 1920-30-х роках фіксувалися настрої очікування війни, люди вважали, що дуже швидко на срср нападе Польща, Румунія чи Велика Британія, рідше Німеччина із Заходу або Китай чи Японія — зі Сходу. Вони ж прогнозували й швидке падіння радянського режиму. Дехто щиро очікував такого дня та обіцяв узяти до рук зброю й повернути її проти більшовиків.
Наприклад, саме тому поліцейський м. Вінниці Мартинюк із приходом німецьких окупантів заявив: «Тепер я відімщу радянській владі за свого батька. Я пам’ятаю, коли мого батька розкуркулили».
Тож хтось ненавидів радянську владу з усвідомлених політичних причин — хотів відновити державність УНР, хтось з особистісних мотивів — повернути власність та відплатити за кривду. Інші — прихильники та учасники «білого руху» хотіли реставрувати царські порядки тощо.
Водночас у значної кількості мешканців регіону німці асоціювалися із «західною культурою» й цивілізацією та уособлювали її. Старші люди пам’ятали австро-угорські та німецькі підрозділи, які перебували на цих теренах і після Брест-Литовського договору підтримували владу УНР, а згодом Гетьманат Скоропадського. Зокрема, у своїх спогадах Софія Ґрохольська, представниця родини відомих у Вінниці землевласників і меценатів, писала, що вперше за багато часу вінницький вокзал і довколишні вулиці були прибрані належним чином, коли тут були німецькі війська.
Очевидно, що з приходом німців такі очікування та ставлення дуже швидко змінилися. Саме тому так контрастно відчувалися акценти очевидців, які у своїх спогадах чи протоколах свідчень дивувались, як представники розвиненої цивілізації могли вчиняти такі звірства, підсумовуючи свої розповіді умовною реплікою: «от вам і культурна нація».
— Тож якою була основна мета діяльності повстанців, зокрема й на Поділлі?
— Маю тут зауважити, що загальна ідея діяльності УПА полягала в поширенні української влади на всі українські терени. Це відповідальне політичне й державницьке бачення. Водночас практична реалізація цього питання мала свої особливості. Щоб зірвати людей на повстання проти комуністів, треба було показати й продемонструвати, що є інша сила — українська. Тому діяльність похідних груп попри всі труднощі була дуже важливою — і на схід, і на південь. Ми маємо усвідомлювати: що, умовно, на Донеччині чекісти так само стріляли людей у потилицю із зав’язаними позаду руками. І там теж були прихильники УПА.
— Більшість «радянських людей», мабуть, із молоком матері всотали тези про те, що «бандерівці» — це «прихвостні фашистов». Якими аргументами ми можемо зламати ці уявлення?
— Тут відразу треба уточнити запитання, відділити, так б мовити, грішне від праведного. Та УПА, про яку ми говоримо, де-факто повноцінно зорганізувалася навесні 1943 року. Це повстанська формація заснована під керівництвом ОУН (б). Бо була ще одна УПА — раніше організовані підрозділи Тараса Бульби-Боровця. Отже, УПА від самого свого створення чітко задекларувала й реалізовувала боротьбу за соборність українських земель у Незалежній Українській державі. Своїми ворогами УПА визначила третій рейх, комуністичний срср, а також польський націоналістичний рух, який претендував на українські етнічні землі. Хоч УПА — сформована ОУН (б), але комплектування її рядів відбувалося на позапартійній основі та без вимог до національності вояків. Усе дуже чітко.
А зазначений трафаретний вислів радянської пропаганди щодо «прихвостней» завжди матиме своїх «прихильників» чи адептів. Тут роль відіграє світоглядна й політична позиція особи. Для переконливого симпатика ефемерного комунізму, спадщини совєтів і кумира «велікой Побєди» жодні докази, факти, пояснення не матимуть будь-якого наслідку.
Можливо, говорити про певну співпрацю з німецькими загарбниками саме ОУНівських організацій, напевно, й можна, але не УПА. Але тут потрібно розбиратися. Проте, на жаль, люди здебільшого не хочуть бачити складних процесів. Натомість хочуть простих рішень у розрізі «герой-зрадник».
Коли більшість країн Європи були окуповані Німеччиною або її союзниками, говорити про співпрацю й не співпрацю в будь-якій формі доволі не просто. Багато хто не усвідомлює того факту, що на початок літа 1940-го лише одна країна у Європі вела боротьбу проти об’єднаних нацистського, фашистського та похідних від них режимів — це Велика Британія. Нагадаємо, радянський союз і де-факто, і де-юре тоді був союзником третього рейху. Тому варто виходити з базової формули — представники окупованих народів співпрацювали з окупаційною владою і представники цих же народів боролися проти агресора. Останніх виявилося більше.
Не є винятком і Україна. Хоча тут, як завжди, ситуація була важчою, ніж в інших країнах Європи. І це дійсно той випадок, коли «не все так просто». Це наші «криваві землі». Тут точилася боротьба між двома окупаційними тоталітарними режимами. Згодом, звісно, що один із них — комуністичний — під загрозою програшу приєднався до сил «добра» — військ Об’єднаних Націй і грав на стороні «славних хлопців». Останні ж йому й допомогли ленд-лізом. Але для такого народу, як українці, й саме в політичному його визначенні як нації, яка прагне реалізувати своє природне право на державність, — від того не легше. Як завжди українці потрапили в ситуацію «вибір із двох» зол. І в підсумку фундаментально вони не обрали жодного зла, а залишилися відчайдушно вірні своїй ідеї — не служити на своїй землі, а панувати на ній. Саме тому ми бачимо й говоримо про боротьбу ОУН і насамперед УПА як проти нацистського режиму, так і проти комуністичного. Це базовий висновок, який заперечувати нераціонально й необґрунтовано.
— Але це, як може вам заперечити пересічний читач, усе високі матерії та геополітика…
— Якщо ж говорити в приземленіших і практичних площинах, то так, на початковому етапі ДСВ та її складової — німецько-радянської, коли панували явні ілюзії, співпраця ОУНівських організацій з німцями відбувалася, але не УПА. Просто дехто хоче, щоб у той час українці, які потенційно бачили в Німеччині союзника для відновленої України, перестали його таким вважати 22 червня 1941 року, бо саме тоді срср перестав вважати своїм союзником третій рейх. Але це повністю радянський порядок денний.
Спочатку для досягнення своїх цілей українське націоналістичне підпілля умовно погоджувалося на стратегічну співпрацю для використання службового становища своїх членів в окупаційних органах, аби вплинути на місцеве населення для розбудови підпільних організацій, а згодом і збройних загонів. Бо іншого вибору вони не бачили, та його й не було.
Однак ця співпраця була дуже швидко розірвана. Німецька окупаційна влада ліквідувала легальні осередки націоналістичного підпілля вже восени 1941 року, значна частина активних діячів була репресована або розстріляна. Більшість українських організацій, наприклад «Просвіти», німці заборонили наприкінці 1941-го. Тобто їхня реальна легальна діяльність на теренах підрадянської України тривала декілька місяців. Далі вони працювали в підпіллі під страхом смерті, у разі виявлення їх за «націоналістичну діяльність» розстрілювали нарівні зі вцілілими євреями, комуністами, партизанами чи диверсантами. Попри такий ризик дехто вимушено залишався у публічній площині співпраці, але продовжував організовувати чи підтримувати підпілля. От вам і відповідь про «прихвоснів». Це зафіксовано органами нкгб-мгб у сотнях протоколів допитів та їхніми аналітичними записками.
Ми хочемо чомусь мати «стерильних» героїв. Хочемо бачити їх гарними на марш-параді. Мабуть, ще з білими рукавичками, як у голлівудських фільмах. Але білими рукавичками війну не виграєш, не те щоб державу вигризти з-поміж двох людиноненависницьких режимів. Але наші борці визвольного руху не в білих рукавичках, а багато з них роками в землянках жили та своїми руками душили гітлерівців й енкаведистів. Даруйте за таку образність.
— Чи можемо виокремити особливості боротьби Української Повстанської Армії на Вінниччині у період німецької окупації, згодом — під час наступу радянської армії?
— Так, гадаю, можна, хоч їх і не так багато. Однією з таких ознак була підтримка УПА та ОУН значною кількістю колишніх військових, діячів і прихильників УНР. Для них це було продовженням боротьби від 1917 року за вільну Україну. В період окупації вони почали очолювати школи, просвітні товариства, різні комітети тощо, а після повернення радянської влади задля уникнення репресій приєднувалися до повстанців.
Також цікаво спостерігати, як появу ОУН та УПА для себе та радянського політичного керівництва пояснювали радянські органи держбезпеки. Так, співробітники обласного нквд констатували, що у передвоєнні роки Вінниця й окремі райони області були уражені «контрреволюційно-націоналістичними елементами», які на той час перебували в глибокому підпіллі й активних дій не проводили. Проте після «возз’єднання» УРСР і західноукраїнських земель сюди проникли націоналісти й уже на початок 1941 року місцеві організації мали значні повстанські кадри.
В іншому варіанті зазначалося, що «нерозкриті у 1937-1938 рр. залишки контрреволюційного націоналістичного підпілля» залишилися на окупованій території і, користуючись невдачами червоної армії, почали створювати організації ОУН.
Іронія полягає в тому, що саме через масові репресії 1937-1938 років багато людей пішли на співпрацю з повстанським рухом або взяли до рук зброю і повернули її проти радянців.
— Чи можемо говорити про запеклі бої між упівцями та ворогом на наших теренах?
— Підрозділи УПА під час нацистської окупації діяли партизанськими методами: нападали на пункти утримання в’язнів пункти або збору людей, яких мали примусово відправляти на роботи до рейху. Але діяли обережно, щоб не спровокувати помсту гітлерівців місцевому населенню. Тому нападів для знищення німецьких залог було вкрай мало. Це відбувалося, коли існувала підтверджена інформація про відрядження карального загону у якесь село.
Загалом говорити про масштабні бої на території регіону не доводиться з огляду на невелику чисельність повстанців. Успіх тут вимірювався тим, як командирам підрозділів максимально зберегти життя своїм підлеглим та допекти енкаведистам і партійним функціонерам, з яких також формували винищувальні загони. Тож доводилося вдаватися до хитрощів і маневру. До прикладу, 24 жовтня 1944 року оперативна група с. Кожухів Хмільницького району «отримала» хибну звістку про появу повстанців на пасіці за два кілометри від села. Натомість після від’їзду опергрупи повстанці вступили в село, спалили документи в сільраді та забрали 1500 рублів.
Часто повстанці залишали своєрідні послання енкаведистам. У записці одного з командирів групи УПА Я. Крука, яку знайшли у с. Борків Літинського району, йшлося:
«Шановні товариші, міліція та нквд, дуже жалкую, що не застав вас у селі, ви дуже легковажите, що роз’їжджаєте по 2 чоловіки. Надіюсь, що в другий раз вас знайду і поговоримо на тему відправки жінок на Донбас та Урал».
Лише за червень 1944 року було зафіксовано 32 прояви діяльності повстанців, тобто впродовж місяця день у день вони давали про себе знати.
— Поряд зі збройними діями, як всі ми знаємо, надзвичайно важливою була агітація та просвітництво…
— Так, значну допомогу в організації боротьби та агітації надавали ОУНівські організації та звичайні, але патріотично налаштовані люди. Вони організовували типографії, гуртки, «Просвіти», різноманітні громадські організації. Кожна невелика акція супроводжувалася активною агітацією щодо вступу до лав ОУН та УПА. Останні також розповсюджували українську літературу та пропагандистські матеріали. Також публічно виконувалися «націоналістичні пісні», як їх називали чекісти. До таких, до речі, і відносили наш «контрреволюційний» славень «Ще не вмерла Україна».
Група підпільників у Хмільнику мала свою типографію, де друкувала літературу патріотичного змісту із закликом створення самостійної України. Так було і в Козятині, Барі та інших містах.
— УПА не була армією в класичному її розумінні, адже не було й такої держави, як Україна. І з цього випливає запитання: у який спосіб повстанці забезпечувались провізією та зброєю?
— Загалом тут ситуація дуже проста і, можна сказати, типова. Головним джерелом надходження зброї були трофеї. Упівці робили засідки на німецькі, а згодом на радянські обози зброї. Перебивши охоронний супровід, забирали зброю та амуніцію. Також здобували озброєння в переможних сутичках із ворогом.
Певним джерелом надходження зброї були й місцеві мешканці, які на полях підбирали покинуту переважно радянськими військами зброю, приховували її, а потім разом із нею вступали до лав УПА чи просто передавали.
Провізію отримували від людей. Окрім того, вояки здійснювали напади на склади забезпечення місцевих партійно-радянських органів влади та держбезпеки, на радгоспи та колгоспи. Так, проти ночі 17 вересня 1944 році у с. Лісогірка Хмільницького району зайшла група повстанців чисельністю 40 осіб. У місцевому колгоспі під розписку забрали корову та 150 кг борошна. Цікаво, ще відбулося це саме «під розписку», тобто повстанці зобов’язувалися повернути забране, звісно після встановлення української влади.
— Які сили більшовицька влада залучала для боротьби з українцями?
— Через активізацію повстанських груп органи нквд-нкгб почали створювати оперативні групи боротьби з бандитизмом не лише у районах, а й у селах регіону. «Сільські» оперативні групи налічували до восьми співробітників нквс. Опір українських повстанців був настільки шаленим, що до їх знищення було залучено два окремих стрілецьких батальйони військ нквд.
Після проведених операцій упродовж червня 1944 року підрозділи нквд розбили загони «Олега», «Шуляка» і «Батька Богуна».
Так, 9 червня у районі с. Яцківці відбувся черговий бій із групою «Шуляка». Того ж дня затримали трьох повстанців, які на допиті вказали місце знаходження штабу підрозділу «Батька Богуна». Наступного дня опергрупа з військовими підрозділами напали на штаб повстанців і знищили його. У бою було вбито 14 повстанців, серед них «Батько Богун», двох взято в полон.
У жовтні 1944 року співробітники унквд зафіксували інтенсивний рух повстанців з території Західної України. Чисельність груп коливалася у межах 20-100 осіб. Вони проводили агітацію проти хлібозаготівлі. Для боротьби з новими підрозділами УПА обласне унквд створило групу зі 150 бійців 117-го запасного полку, що дислокувався у Вінниці. Для оперативного пересування по району в розпорядження групи виділили вантажівку «Студебекер».
Варто зауважити, що чекістські командири вимагали обов’язково вступати в бій із повстанськими підрозділами, не зважаючи на їхню чисельність та озброєння. А відступ чи уникнення сутички розцінювалася як зрада. Винних військовослужбовців арештовували й карали через військовий трибунал.
У боротьбі з повстанськими групами місцеві апарати нквд заручалися підтримкою підрозділів «смершу». Так, у серпні 1944 року відділ боротьби з бандитизмом Вінницького унквд спільно з відділом контррозвідки «смерш» 6-ї армії прочісували лісові масиви Літинського району.
— Коли припинилась боротьба УПА на Поділлі?
— У 1945 році повстанських рух на Поділлі перейшов на підпільні методи боротьби. Загони нараховували буквально по кілька осіб. У такому глибокому тилу та проти об’єднаного ресурсу військових і чекістів боротися було важко. І навіть попри це патріоти України продовжували протистояти більшовицькій імперії. Так, у 1946 році в одному із сіл Тульчинського району з’явилися листівки, надруковані на машинці: «Драгоценный, замученный большевистской и фашистской неволей украинский народ, пойми, что большевизм и фашизм – это родные братья, враги всего человечества. Смерть кровавому фашизму! Смерть кровавому большевизму! Да здравствует свободная, вольная, независимая Украина! Разбирай колхозно-крепостнический хлеб, чтобы избежать страшный голод в 1947 году!». Автори і розповсюджувачі листівки знайдені не були.
А в 1947 році на Вінниччині заарештували 43 членів ОУН, УПА, а 55 осіб позбавили волі за «антисоветскую агитацию и распространение антисоветских листовок».
Отже, як бачимо, не збулося пророкування німецьких окупантів щодо долі УПА, висловлене ними в газеті «Вінницькі вісті»: «Достатньо двох тижнів, щоб таку «велику силу»,… яка є просто смішною в обставинах сучасної війни з її літаками, танками, вогнеметами та іншими модерними воєнними засобами, знищити дощенту».
— Дякую за розмову!
P.S. У минулому столітті німецькі окупанти планували здолати українських повстанців за два тижні. У цьому — москальські злочинці хизувались, що переможуть українців за три дні. Проте як і 500, і 300, і 80 років тому звитяжні українські воїни до останнього боронитимуть рідну землю. Адже — «Перемога або смерть!»
