Про одну з моделей повітряних суден, що були перетворені на брухт на ворожих летовищах у перший день нинішнього літа, — літак далекого радіолокаційного виявлення та управління А-50,…
Командування Десантно-штурмових військ Збройних Сил України на своїй сторінці у Facebook з сумом повідомило про загибель начальника служби зв’язків з громадськістю 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України капітана Юрія Лелявського.
Трагедія сталася 28 вересня, коли офіцер у складі десантно-штурмового підрозділу виконував бойове завдання.
Юрій Миколайович — професійний журналіст. У цивільному житті багато років працював у різних виданнях та загальнонаціональних телеканалах, готував репортажі з гарячих точок Майдану в Києві, Криму та Донбасу. Вперше потрапив у полон, коли був цивільним журналістом. Його захопили бойовики «днр» 25 квітня 2014 року в Слов’янську Донецької області «за підозри у провокації» і силою відвели до міськвиконкому, знайшовши при ньому паспорт із львівської пропискою. Утримували в полоні протягом 15 днів.
Удруге він потрапив до полону вже в «лнр» 23 липня 2014 року. Разом із священниками їхав висвітлювали їхню місіонерську діяльність на Луганщині. Вони заїхали на блокпост, який контролюється так званими ополченцями «лнр», але тут їх не затримали. Поїхали далі. А вже близько 22:30 на телефон його друга Владислава Якушева надійшло смс, в якій Юрій повідомив: «Везуть у Перевальськ. До Козіцина». Згодом стало відомо, що Юрій живий і перебуває в підвалі Луганської облдержадміністрації. А 8 жовтня 2014 року про його звільнення з полону в соціальній мережі повідомила сестра.
У спілкуванні з колегами та друзями чоловік зазначав, що поставився до того, що відбулось, як до позаштатної ситуації, що не рідко бувають на війні. Щоправда, ставлення до життя помітно змінилось. Почав цінувати спокійне мирне життя, радів звичайним дрібницям, розуміючи, що справжні цінності в малому.
«Думка піти в армію уперше з’явилась, коли на моїх очах відбулась анексія Криму: я туди приїхав як журналіст, і мені багато речей видавались дивовижними. Якісь „зелені чоловіки“ походжають, ніби з фільму „Марс атакує“ матеріалізувались. Наші кримські військові бази якісь „козаки війська Донського“ блокують», − зазначав у інтерв’ю журналіст.
Розуміючи важливість інформаційної війни, Юрій Миколайович будучи офіцером запасу призвався до лав Збройних Сил України. Він обіймав посади начальника пресслужби та служби зв’язків з громадськістю 10-ї гірсько-штурмової бригади. Після повернення зі сходу звільнився з лав Збройних Сил України. Та розуміючи, що війна триватиме ще довго, згодом повернувся до війська. Цього разу до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ. «Я в першу чергу − офіцер, а вже потім — журналіст», − так говорив про себе капітан Юрій Лелявський.
Широкомасштабну збройну агресію військ російської федерації проти України капітан Лелявський зустрів на півдні країни, де вела бойові дії його військова частина. Він завжди працював на передньому краї, висвітлюючи хід ведення бойових дій, одним із перших заходив до звільнених від противника українських населених пунктів.
Неодноразово Юрій здійснював зйомку бойової роботи десантно-штурмових, артилерійських, інженерно-саперних підрозділів, по декілька діб виконував завдання пліч-о-пліч із десантниками. За це його поважали у бригаді, а дані матеріали неодноразово були у вітчизняних та іноземних ЗМІ.
Капітан Лелявський на шпальтах АрміяInform писав: «У практичній десантній площині тепер із вдячністю згадую свого… викладача фізичного виховання. Якщо у школі бігати кроси здавалось таким собі завданням, то тепер, будучи десантником, усі сумніви в тому, що тіло треба гартувати з юності, − повністю розвіялися. Судіть самі: на передовій треба на собі постійно носити бронежилет, шолом, боєкомплект, як мінімум дві ручні гранати, автомат. А якщо марш чи переміщення, то треба ще на собі чи в руках перти ящики з патронами, міни й тому подібне».
В одному із останніх дописів на своїй сторінці у Facebook військовий журналіст написав: «… Війни були завжди. Починались вони з різних причин, але переважно приводом до війни було бажання відібрати в когось його землю, майно, ресурси тощо… Утім, ще і в часи Середньовіччя сторона, яка почала збройну агресію проти сусідів… НЕ хизувалась «віджатим» майном і можливістю продовжувати подібні злочини… Так, захопивши чуже місто, крали, грабували, забирали, але старались про це не «світити». Навіть гітлерівці, вивозячи з України все, що вдавалось завантажити у вагони (чернозем, худобу, вугілля), і то особливо не рекламували свої „трофеї“… Не те, щоб соромились, ні, але і не хвалились таким способом поповнення бюджету рейху. Але російські окупанти, перевершили всіх рівнем свого цинізму, нахабства, і, головне, тим, що вони прямо пишаються тим, як грабують Україну. Пишаються, тварі… руській мір… Уже всім зрозуміло, що сучасна путінська росія, це − ДНО. Смердюче дно, яке загрожує інфекційними випарами всій Європі. Усьому світу”.
Робота начальника служби зв’язків з громадськістю 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ не обмежувалася воєнною справою і журналістикою. Під час комунікації із деякими представниками місцевого населенням він часто-густо використовував свої знання історії, аби вилікувати їх від «рускіх наративів». «І от тоді вчергове подумки знімаєш капелюха перед зусиллями своїх викладачів з історії, основ психології. Коли методично, доступно й поступово кожен „ватний“ аргумент на кшталт „а от по телевізору казали“ ти „рубаєш“ науково підтвердженою інформацією. З джерелами, фактами, зафіксованими в наукових працях прикладами й датами», − згадував Лелявський.
Командування Десантно-штурмових військ Збройних Сил України, 80-та окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ та всі офіцери органів зв’язків з громадськістю окремого роду військ висловили співчуття рідним та близьким загиблого капітана Юрія Лелявського й пообіцяли помститися за нього! До співчуттів рідним та близьким доєднується і весь колектив АрміяInform.
