Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Вадим і Катя вже дорослі, але тоді, ввечері 6 вересня, як у дитинстві, обговорювали «секретний план» дій. Вирішили влаштувати подвійний сюрприз батькам і вперше за місяці війни зібратись усією родиною на невеличкому хуторі Чернігівщини. Сестра прилетить із далеких Нідерландів, а Вадим спробує на кілька днів вирватися з бойових буднів льотчика-штурмовика… Шанси є! Адже 14 вересня йому виповнюється 27 років, та й у матері скоро день народження. Командир обіцяв відпустити на кілька днів…
— Хочеться, аби все було, як колись, хоч ненадовго… Без розмов про війну, із жартами, дитячим спогадами, шашликами, — поділився Вадим. — Я вже й набір для пікніка придбав…
— Ну а сам що в подарунок хочеш?
— Ти ж знаєш, мої мрії ніколи не були матеріальними… Чомусь саме зараз, здавалося б, у зовсім невдалий для цього час, шалено захотілось сім’ї, діток, будинок… І щоб не «холостяцький барліг», а «сімейне вогнище»… А ще взяти наплічники і подорожувати Херсонщиною, Одещиною, Карпатами… Одразу після перемоги і цим займусь!
— Вадимко, як же ти подорослішав… Аби тільки нічого не зірвалось і вдалось побачитись…
Зранку 7 вересня Катя написала брату, як сильно його любить, побажала, аби Бог його беріг… Коли о 12-й він відповів коротким «Навзаєм», видихнула: «Значить, все добре» і спокійно зайнялась справами…
За кілька годин майор Вадим Благовісний загинув у небі над Миколаївщиною.
Це був 95-й бойовий виліт пілота-штурмовика на літаку Су-25… За майже сотню бойови
х вильотів завдав ворогу численних втрат — знищував скупчення броньованої техніки, живої сили противника, складів пально-мастильних матеріалів та ракетно-артилерійського озброєння.
Родина таки зібралась на невеличкому хуторі Чернігівщини. Але не з нагоди його дня народження… Йому так і не виповнилось 27…
— Мабуть, було трішки самонадіяно вірити, що все буде добре, але я вірила, — каже Катерина. — Чудово розуміла, що це війна, що вона не обирає, кого забирати, а кого ні, але так хотілося, аби із братом все було добре. Україна втрачала льотчиків із перших днів війни. Вадим іноді ділився, хоч і не охоче, що втратив багатьох побратимів. Розповідав про похресницю, батько якої Герой України загинув в польоті, а тепер дівчинка залишилась і без хрещеного… Пам’ятаю, запитала, як можливо прийняти факт того, що таких неймовірних хлопців вже немає, а Вадим відповів, що іноді просто намагається думати, що вони у відпустці…
Родом професійний штурмовик — зі звичайної сільської родини, невеличкого хутора, навіть до школи доводилось ходити до сусіднього села. Тож його юнацька амбітна мрія стати льотчиком здивувала всіх односельчан.
— Батько — ветеринар, мати — домогосподарка. Та коли Вадим вперше заявив, що хоче спробувати вступити в льотний вуз, ми й не думали з нього насміхатись чи пропонувати простіші варіанти. Одразу підтримали, усі разом поїхали з ним на вступні іспити і всі були переконані, що все вийде. На той момент здавалось, що професія льотчика — це так романтично… Вадим успішно закінчив військовий ліцей і без проблем вступив до ХНУПСу. Вже під час першої відпустки впевнено сказав: «Ось вона, професія мрії!» Та й про одногрупників одразу сказав, що це його люди на сто відсотків, справедливі та відчайдушні, які завжди прийдуть на допомогу. Я навіть трішки по-доброму ревнувала до них. Після 24 лютого, коли Вадим ділився якимись маленькими фронтовими деталями, я зрозуміла, це й справді неймовірні люди! Вони всі за ці місяці подорослішали на десятиліття, показали себе справжніми Героями! На жаль, багатьох із них уже немає…
Вадим випустився із ХНУПСу лише у 2018-му, на його рахунку — не одна ротація в район ООС. Катерина каже, що він жив польотами, це було справою його життя. Йому не потрібні були звання чи посади, лише літак і пальне.
— Востаннє ми бачились 16 лютого. Провели день у столиці, сходили в кіно, кожен із нас намагався не ставити запитань про війну, хоча в повітрі відчувалась напруга. Я не витримала: «А ми вистоїмо, якщо почнеться повномасштабне вторгнення?». Вадим відповів однозначно: «А хіба є вибір? Мова ж іде далеко не лише про території… вони ідуть нас вбивати!». Хто ж знав, що це наша остання зустріч?
Вадим із перших днів війни був переповнений сміливістю та рішучістю, ніколи не відмовлявся від бойової роботи. Та все ж знаходив час заспокоїти рідних.
— Не розповідав, де саме літав. Єдине казав: «Ми скрізь, де є проблеми». Сьогодні — Миколаїв, завтра — Чернігів, післязавтра — Херсон, Луганщина, Донеччина, Харківщина… Очевидно, що і поблизу рідного населеного пункту Вадиму доводилось літати. Ми чули роботу авіації доволі багато разів, чули вибухи в місцях скупчення техніки окупантів, тож очевидно, що наші хлопці робили свою роботу добре. Наш хутір не був в окупації, але прострілювався, навколо ворог розмістив величезну кількість техніки. Батьки одразу заявили, що нікуди не поїдуть. На моє обережне: «А, можливо, все ж варто…» одразу відрізали: «Вадим нас захистить!». Залишатись було страшно, у маленькому хуторі на 50 хатинок особливо не заховаєшся… Я розуміла, що батькам потрібна підтримка і була з ними, лише у квітні виїхала за кордон.
Вадим Благовісний за видатні досягнення був нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів, останню нагороду Президент присвоїв у серпні цього року, за кілька тижнів до загибелі.
— Вадим дуже багато зробив для України, і очевидно, що він, як ніхто, заслуговує найвищих нагород. Пишаюсь ним і завжди ставитиму всім у приклад. Та очевидно й те, що жодні нагороди не повернуть мені найріднішої людини… Моторошно було прийти у квартиру, в якій він проживав у Миколаєві. Виявилось, що життя там зупинилось ще 24 лютого. Квартира, в якій ще відносно недавно лунали безтурботні жарти, святкувались іменини, збирались молоді хлопці та дівчата, потонула у смутку… Літо в неї так і не приходило, як і в багато українських домівок…
На бойовому рахунку повітряного воїна більше 100 одиниць знищеної броньованої техніки ворога, понад 80 автотранспортних засобів, близько 40 автоцистерн пально-мастильних матеріалів та 800 осіб живої сили противника.
Подано клопотання на присвоєння Вадиму Благовісному звання Героя України, посмертно…
