Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
— Біля нас літає ворожий літак! Щойно чули вибухи! — перелякано писала повідомлення зенітнику Володимиру кохана дружина…
Він не відповідав, якраз був за «штурвалом» трьохсотки й «ловив» ціль, навіть не усвідомлюючи, що борт окупантів бомбардує район, де мешкає родина.
— Чорт! Так це ж біля мого будинку! — прокричав чоловік, коли успішно «захоплений» рашистський літак уже падав після влучання ракети…
За кілька хвилин, коли вийшов на вулицю після успішно виконаної роботи й «зловив» зв’язок, відписав дружині:
— Уже не літає! Не хвилюйтесь! Я ж обіцяв вас захищати!
Усміхнувся, коли побачив світлину донечки, яка лиш кілька днів тому народилась, але вже більшість часу «ховалась» у коридорі… Швиденько перекурив, пробурчав щось на кшталт «Бо нема чого моїх дівчат лякати…» і побіг далі очищати українське небо…
Володимир досить випадково потрапив у зенітні ракетні війська. У відносно далекому 2008-му за станом здоров’я не пройшов на льотний факультет і жартома заявив: «Сам не можу літати й іншим не дам!». Почав службу у 2013-му, далі відрядження в ООС, стрільби на Херсонщині, бойові чергування… Зрештою, у 2018-му вирішив для себе із військом зав’язати. Хто ж знав, що так ненадовго!
На світанку 24 лютого Володимир, як і більшість українців, прокинувся від крику: «Почалось!» Та в його випадку це був інший початок… Глянув на годинник, четверта ранку, дружина впевнено заявила: «Народжую!».
— Вирішили не поспішати, а почекати хоча б до сьомої, адже у нас є ще старша донечка, треба було її завести до знайомих перед тим, як рушати до полового. А що може трапитись за цей час? Та менш ніж за годину вже я кричав коханій «Почалось!», — пригадує зенітник. — Вона здивувалась. «Я ж уже давно сказала!» «Та ні, війна почалась…» Нам не потрібно було вмикати новини, аби про все дізнатись. Будинок розташований у такому місці, що перші удари було видно, як на долоні. Ці спалахи та звуки не мають жодних цивільних відповідників. Коли ми рушили в столичний пологовий, сотні киян рухались у зворотному напрямку. Дружина ще й жартувала: «Коли б ми ще без заторів домчались?» Та й ставши батьком, я не кульки з квітами купував, а запасав продукти, заклеював вікна та писав хлопцям-побратимам: «Чекайте! Скоро буду!» Вже 25-го забрав дружину з донечкою додому, приїхала з Ізюма теща, а я відправився воювати… До речі, відвозила до місця дислокації дивізіону мене кохана.
Не встиг Володимир сісти за «штурвал» С-300, як за 15 хвилин розпочався прицільний ракетний обстріл підрозділу.
— Встигли вчасно вимкнутись і врятувати техніку. Вона постраждала, але не критично. Посічена уламками ворожих ракет, вона вперто продовжувала працювати і трощити російські ВКС у небі над Києвом. Рахунок збитих ворожих цілей швидко зростав. Перша, друга, третя… Перший десяток, другий… Найскладніше було побачити ціль. Російські ракети пошкодили також техніку радіотехнічних військ, наші «очі», які фіксують зліт противника з аеродромів. На деякий час ми стали практично сліпими на певній території України. Інформацію отримували з постів візуального спостереження. Навіть дружині сказав: «Пиши, як щось побачиш»… Загалом десь до початку квітня було суцільне бойове чергування. Ворог діяв зухвало, ніби сам повірив у свою ж пропаганду, що українці ось-ось здадуться! Пам’ятаю, як три ворожі літаки згрупувались і летіли зовсім поряд, що техніка фіксувала їх, як одну ціль. Але нічого — спочатку один знищили. Дивимось, ціль ще є, але вже трішки «схудла», ми навздогін ще раз, потім ще… Аж поки всі три літаки не «відмінусували».
Володимир згадує, що у перші місяці війни ворожі цілі знищували практично щодня. Та що більше «від’ємних злетів» здійснював противник, то обережніше літав, аж поки російську авіацію й зовсім не прогнали з повітряного простору над контрольованою територією.
— Кожну знищену ворожу ціль ми зустрічали оваціями. Це значно потужніше, ніж забитий гол під час футбольного матчу. Стільки матів і криків, мабуть, мало де почуєш! Хоч ми й не маємо новітньої техніки, та небо не програли! З перших годин війни кожен воїн був на всі сто впевнений у нашій перемозі! Професіоналізм фахівців щодня зростав, техніка ремонтувалась та навіть дещо вдосконалювалась українськими розробками.
Зенітник сумує лиш за одним, що так мало часу приділив донечці у перші місяці після її народження.
— Моя старша донька народилась у 2014-му, коли почалась війна. Друга — у перший день широкомасштабного вторгнення. Дружина іноді жартує: «А може, ну його втретє ставати батьками?» Але ж вона знає, що свою обіцянку їх захистити, я обов’язково виконаю!
Указом Президента України № 131/2022 від 13 березня 2022 року капітана Володимира Кліміна нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Починаючи з 24 лютого, дивізіон збив 25 підтверджених повітряних цілей, із них 15 цілей було збито розрахунком Володимира.
