Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Військовослужбовицю, яку ви бачите на фото, звати Ольга. Вона снайперка. Без військової освіти та досвіду, але з величезним бажанням боронити свою країну від ворогів, після широкомасштабного вторгнення вона пішла в ЗСУ.
— Для мене війна почалася 8 років тому, а не 24 лютого. Я довго думала ще до широкомасштабного вторгнення над тим, що потрібно йти до війська. Єдине, що мене стримувало, — мій неповнолітній син, якого я не мала права залишати одного. Однак, 25 лютого я була у військкоматі, а 26 зарахована в частину, де розпочалася підготовка та навчання.
Ольга каже, що доклала чимало зусиль, аби в центрі комплектування та соціальної підтримки її почули і зробили все від них залежне, аби вона стала частиною ЗСУ.
— Жінкам дуже складно потрапити в армію. Хто намагався це зробити, той мене добре зрозуміє. Брали здебільшого з певним бойовим досвідом, з медичною освітою, або тих, хто хотів займатися діловодством. Медичної освіти в мене нема, діловодство теж не моє, а ось стріляла я добре. Проходила снайперські курси ще до 24 лютого. Вільний час проводила в тирі. Я цілеспрямована, якщо чогось захочу, то досягну. Тож мене і взяли.
Ольга розповідає, що в лавах ЗСУ працювала на рівні з усіма й докладала всіх зусиль, аби якомога швидше стати на захист країни.
— Виконувала всі завдання на рівні з іншими бійцями. Куди хлопці, туди і я. Ніколи не демонструвала, що жінка. Навпаки, завжди старалася бути на рівні з іншими. Кожній жінці це під силу, якщо вона зробить вибір і піде на війну. А потім так вийшло, що потрібні були снайпери, тож обирали не лише тих, хто добре стріляє, а й за іншими показниками: витривалістю, виваженістю, кмітливістю, вмінням швидко приймати рішення та працювати в парі.
Навчання, каже Ольга, було цікавим та складним, бо, як виявилося, класний снайпер має бути посидючим та добре знати математику.
— Оскільки я активна та рухлива людина, то для мене складно всидіти на одному місці. Важко з математикою, постійно потрібно рахувати показники. Щодо гвинтівки, то до неї ставлення, як до людини. Її треба любити й знати від А до Я. Є, звісно, правила — лежати потрібно так, стояти так, а стріляти так, але це все має бути налаштовано під конкретну людину, щоби було зручною та комфортно. Зрештою, я щодня продовжую навчатися.
Перший вихід на бойове завдання снайперка запам’ятала надовго. Тоді вона потрапила під обстріл.
— Це був перший день, тільки приїхали на позиції й розпочався кулеметний обстріл. Після цього я почула свист, присіла. Кулі летіли над головою. Мені було страшно, але ступору не було. Тим, хто говорить, що їм не страшно на війні, не повірю. Страшно всім, просто кожен по-різному переживає це відчуття. З часом звикаєш до всього, і до шуму, і до обстрілів, але страх не зникає, його просто можна навчитися контролювати.
Розповідати про бойові завдання Ольга не може, але зауважила, що під час роботи ніколи за себе не хвилюється, лише за побратимів.
— Я переживаю, щоб не підвести друзів та побратимів, переживаю, аби в мене все вдалося. Лише це хвилювання присутнє. А ще буває, коли стаю до виконання завдання й маскуюся, то думаю, а що, якщо навпроти снайпер маскується, як я, і бере на приціл. Але це, швидше, як гра. На війні про смерть мало думається, принаймні я про це не думаю, бо інакше буду в постійному стресі.
Момент, коли в її оптиці з’являється ворог, називає здоровим адреналіном.
— Забувається все навкруги. Є ціль і робота, яку треба виконати, здійснити мрію багатьох українців.
