Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Нині своє життя він умовно ділить на те, що відбувалося до 24 лютого 2022-го, та після. З початком широкомасштабного вторгнення росармії в Україну цей чоловік зрозумів, що просто жити і заробляти на біржі він уже не зможе.
У перші дні війни він без особливого досвіду військової служби пішов до добровольчого формування територіальних громад, щоб стати на захист рідної Київщини. Наразі солдат Владислав воює на Донецькому напрямку у складі підрозділу однієї з бригад Десантно-штурмових військ та вже може чомусь навчити молодих воїнів.
Побачив, що ті нелюди наробили на Київщині…
— Патріотизм у нас, цивільних тероборонців, просто зашкалював, — пригадує Владислав. — Несли службу на блокпостах та на певних об’єктах. Спочатку були зі своєю власною зброєю: помпові рушниці, пістолети-травмати та ножі. Потім отримали автомати. Майже щодня чекали на прихід окупантів, виконували заходи щодо протидії диверсантам тощо. Знаєте, те потужне полум’я патріотизму, що нас охопило 24 лютого, не згасло й досі.
Пізніше, після остаточного вигнання московитів з українського Полісся, патріот вирішив піти на військову службу, аби далі очищати нашу землю від путінських покидьків. Адже на власні очі побачив, що ті нелюди наробили на Київщині. Відтоді назвати окупантів «армійцями» просто не може.
— Пощастило служити в ДШВ. Пройшов відповідну підготовку на кулеметника. Згодом опанував роботу майстра — номера обслуги в нашій мінометній батареї. Після нас направили на одну і ділянок на «нулях», де ми нині успішно б’ємо московитів, — розповів воїн-десантник.
Український десантник — це смерть для ворогів
Свою підконтрольну територію на Донеччині українські десантники неформально називають «Шервудом». Назва приклеїлася через насиченість даного району бойових дій на зіткнення з противником, активність диверсантів, ворожі артобстріли тощо.
— Ми потужними боями зайняли всю цю велику територію. Було дуже важко. Поступово ми продемонстрували росіянам свій характер і трохи навчили їх бути більш чемними. Бо український десантник — це смерть для ворогів, а не як на московії — вміння бити пляшки об голову та красти унітази, — вважає Владислав.
Він додав, що вони із хлопцями та дівчатами поступово витискають ворогів у бік держкордону. Останні, відчуваючи свою швидку поразку, просто божеволіють. Тому здебільшого підступно обстрілюють місцеве населення.
— Ми Українські козаки і стоїмо на своїй землі. По ту ж лінію фронту — збірна росіян та місцевих колаборантів. Іноді заходять кремлівські спецпризначенці, але дуже швидко йдуть геть. Адже ми їхню тактику добре вивчили та знаємо, куди і коли класти наші міни. Тому, повірте, ворожий вплив не є суттєвим на цій ділянці лінії фронту, — зазначив захисник України.
Останнім часом з’являється чимало «туристів»
Також десантник розповів, що останнім часом у лобові атаки великою кількістю окупанти не йдуть, бо бояться нашої «відповіді».
— Максимум, на що вони здатні, так це зробити десь засідки, вночі направити ДРГ чи набридати стрілецькою зброєю. Щодо самих окупантів, то до наших рук іноді потрапляють їхні документи. Наприклад, у липні-серпні все частіше проти нас ішли так звані туристи, які підписали тримісячний контракт і знайшли тут смерть. Проте нам не можна недооцінювати ворога, — запевнив він.
Географія місць відправки горе-вояк також доволі широка: підмосков’я, ленінградська область, урал, бурятія, далекий схід тощо.
— На той період, коли ми вже переможемо всіх ворогів, я великих планів ще не маю. Знаю тільки, що державу треба буде відбудовувати і піднімати економіку. Та поки ми знищуватимемо московитів, біржа та все решта можуть і почекати, — сказав насамкінець воїн-десантник Владислав.
Фото Валентина Столярчука
