«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Українці мають повне право претендувати на історичний спадок усіх державних утворень, що існували на території України від доби давньогрецької колонізації і Скіфського царства, вважають фахові історики. Низку слушних міркувань з цього приводу науковці висловили під час круглого столу «Українська незалежність і державність: історія та перспективи», який відбувся в АрміяInform.
читайте також:
Одним з питань, яке гостро постало у суспільстві й щодо якого висловилися експерти, стало зауваження щодо доречності нового свята – Дня Української Державності, що його вперше відзначили 28 липня 2022 року? Чи не притлумлює він значення Дня Незалежності України, 31-шу річницю якої українці відзначили цьогоріч?
Ці питання доволі жваво і гостро обговорюють у соцмережах. Утім, протиставляти ці два свята навряд чи доречно, виправдано і доцільно, вважають науковці. Вони мають різне змістовне наповнення і завдання. День Незалежності України відзначається на честь ухвалення Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року і має на меті зафіксувати суспільну значущість здобуття українським народом самостійної Української Держави – УКРАЇНИ. Вартує вести мову про ВІДНОВЛЕННЯ, а не ПРОГОЛОШЕННЯ незалежності України, позаяк проголошення модерної української держави відбулося ще 22 січня 1918 року.
Натомість День Української Державності покликаний зафіксувати понад тисячолітню безперервну традицію української державності, витоки якої сягають доби Київської Русі. Дехто з фахових істориків закидає, що вибудовування такої тяглості є штучним і модернізує історію, що невиправдано з наукової точки зору. Такі зауваження до певної міри справедливі, однак як елемент державної політики пам’яті утвердження тези про вікову традицію української державності є цілком прийнятним і навіть необхідним. Так чинять усі політичні нації і суверенні держави, й українці в цьому плані нічим не гірші за інших.
Зрештою, твердження про тяглість української державності від Київської Русі значно природніше і більш доказове, ніж позиція російської пропаганди про витоки московської державності з Києва чи Херсонеса. Українська версія історії східних слов’ян є справді науковою з огляду на спадкоємність народу, культури, території та численних інших вагомих чинників, тоді як російський імперський історичний наратив – не більше ніж штучний конструкт, покликаний обслуговувати ідеологічні потреби російської держави.
Ба більше, науковці обґрунтовано наголошують, що саме Україна має найбільше прав претендувати на історичний спадок усіх державних утворень на власній території. Тож якщо витоки Української Державності слід виводити від доби Київської Русі, то історія державності в Україні значно давніша – її слід починати вже від середини І тисячоліття до Різдва Христового. Науковці наголошують, що перші держави на території України виникають не пізніше, ніж у VI-V століттях до нашої ери. Це славнозвісні давньогрецькі поліси на території Кримського півострова і материкової України та знамените Скіфське царство.
Ігор Гирич, доктор історичних наук, завідувач відділу Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України: Державність треба вести з того часу, коли з’явилися державні утворення на території України. І це не час хрещення Русі, а принаймні на 1000 років раніше. Треба включати у хронологію державності грецькі колонії на півдні України, скіфів, кочовиків – всі утворення, що мали ознаки державності.Ці держави впродовж своєї історії справили суттєвий різнобічний вплив на предків східних слов’ян, які мешкали у Північному Надчорномор’ї. Відтак потужної дії європейської античності зазнали пращури українців. Це, зокрема, проявилося й у знайомстві з високою матеріальною і духовною культурою – «незнаними доти уявленнями про муровані міста, палаци й церкви, про релігію й державу…» (В. Домонтович).
Ефект цього впливу не був миттєвим, однак накопичуючись упродовж століть саме він призвів до появи у середині І тисячоліття нашої ери перших протодержавних слов’янських утворень – славіній, причому, судячи з усього, не лише на Балканському півострові, але й у Подніпров’ї. А чим є ці протодержавні утворення, як не провісниками майбутньої державності східних слов’ян – Київської Русі?
Чи не найкраще написати про цей вплив спромігся знаменитий український письменник та філософ, історик і археолог Віктор Петров, більш знаний широкому загалу під псевдонімом В. Домонтович, у романі «Без ґрунту», в якому головний герой міркує про те, що «серед поетів, які … репрезентували для Європи добу срібної латини в колі сучасників Авзонія, його суперників і друзів, були не тільки поети, що народилися в Ґаллії, але й ті, яких пеленала мати в степах Сарматії».
В. Домонтович. Без ґрунту: Розмова зосереджується на … пам’ятках античної доби. Ми із запалом підносимо вагу цієї могутньої й величної епохи в історії України, коли прекрасна й висока культура в перші століття нашої ери суцільним масивом охопила колосальні простори античної України від Чорного моря й до Десни і від Десни та верхів’їв Вісли далеко на схід, до Донця й Дону… Дух античної міри віяв над золотоланними просторами України… Хто були вони, ці експортери збіжжя, ремісники, поети, будівники й власники мурованих з цегли кам’яниць, що жили у віллах і молились в храмах, прикрашених колонами? Геленоскити, за яких згадує ще Геродот? Їхні нащадки? Волохи? Венеди?
Роль власної української Античності – спадку давньогрецьких держав Північного Причорномор’я, що проіснували на території сучасної України близько тисячоліття, годі переоцінити. Довгий час на цей спадок претендувала винятково росія, утверджуючи викривлене бачення історії й безсоромно грабуючи історичний та археологічний спадок України. На противагу російському імперському конструкту потребує розвитку й утвердження питомо науковий погляд на Античність та її спадок в українській культурі, зокрема й у традиціях українського державотворення.
Античні культурні традиції не померли разом із загибеллю античного світу. Античні надбання заклали основу культурного життя міст середньовічного, візантійського Криму. А згодом, у трансформованому відповідно до християнського світогляду вигляді, антична спадщина справила вагомий вплив на культуру і традиції державотворення давньої, вже питомо української держави – Київської Русі. З огляду на це доукраїнська традиція державотворення у межах сучасної України є важливою і заслуговує на посилену увагу українських науковців.
Владлен Мараєв, провідний науковий співробітник Науково-дослідного центру гуманітарних проблем ЗСУ, кандидат історичних наук: Якщо говорити про історію державності на території України, ми маємо починати з античності. Але витоки української державності, безумовно, з часів Русі. Нещодавно запроваджене свято – День Державності, зрозуміло, має досить умовний характер. Адже 28 липня – це день смерті князя Володимира. Але руська державність з центром у Києві виникла ще раніше – у IX столітті, і це є початковою точкою для нашої сучасної державності.
Звичайно, відлік власне української державності можна починати не раніше, ніж від часів Раннього Середньовіччя, однак вона була би зовсім інакшою, якби не потужний античний підмурівок. Це добре знають фахові історики й археологи та усвідомлюють публіцисти й політики. На цьому дедалі пильніше зосереджують увагу філософи. Однак чи не найкраще глибоку вагу античного спадку для України відчувають українські митці – художники і письменники. Саме звідси античні мотиви у творчості Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Лесі Українки й Івана Франка та багатьох інших.
Влучні спостереження щодо ролі Античності в українській історії з романів В. Домонтовича вдало поєднуються з пристрасним замилуванням давньогрецькими містами у поезії неокласика Миколи Зерова, яскраво засвідчуючи, що українська історія, українська культура і українська державність неможливі без усвідомлення своїх античних витоків.
Микола Зеров. В степу
Високий, рівний степ. Зелений ряд могил.
І мрійна далечінь, що млою синіх крил
Чарує і зове до еллінських колоній.
Ген-ген на обрії сильвети темних коней,
Намети і вози, і Скити-орачі.
Із вирію летять, курличучи, ключі;
А з моря вітер дме гарячий, нетерпливий.
Але по що мені ті вітрові пориви
І жайворонків спів, і проростання трав?
З якою б радістю я все те проміняв
На гомін пристані, лиманів синє плесо,
На брук і вулиці старого Херсонеса!
