Від самого початку широкомасштабного вторгнення «Яструби» ефективно й ефектно б’ють окупантів на сході та півдні України, застосовуючи широкий спектр безпілотних літальних апаратів — від…
Одним із головних наративів путинської росії є твердження, що України ніколи не існувало і вона була створена нібито більшовиками. Ці маніпуляції та міфи щодо історії нашої країни президент рф та його топ-пропагандисти активно й послідовно стали закидати в публічний простір з 2013 року, коли українці вийшли на протести на підтримку євроінтеграції.
Утім, справжню історію нашої країни не перепишеш – Україна існувала, існує і буде існувати. А усі казки про «денацифікацію», «демілітаризацію», «загрозу розширення НАТО», «підготовку України до нападу на росію», «розробку американськими лабораторіями біологічної зброї, що знищуватиме виключно населення росії», – просто ширма, за якою ховалося прагнення кремлівського царька захопити нашу країну й відновити російську імперію.
Президент України Володимир Зеленський під час свого нещодавнього онлайн спілкування із чилійськими журналістами, викладачами та студентами сказав, що рашисти – гірше терористів й не планують нікуди йти з території України, вони прийшли, аби знищити людей, які бажають залишатися незалежними.
- Вони прийшли на нашу землю, розпочали цю війну, щоб нас знищити. Їм не підійдуть жодні посередники, бо їх цікавить лише повне панування в Україні, щоб нас не було, щоб не було людей, які хочуть бути незалежними. Вони не бачать нас як члена Євросоюзу, не бачать демократичною незалежною державою. Ми для них – колонія, – зазначив Президент.
Дійсно, з давніх часів північний сусід волів нас бачити поневоленою колонією або у кращому разі частиною свого етносу. Утім, протилежні історичні вектори розвитку руського (русинського, українського) та московського (російського) народів намітилися ще у ХIII столітті, під час монголо-татарської навали:
- Король Данило Руський, Великий князь Київський, правитель Галицько-Волинського князівства, Руській князь Данило Галицький (1201 − 1264 рр.). Попри вимушену подорож у 1249 році до столиці Золотої Орди, аби отримати від хана Батия ярлик на правління, Данило не полишав спроб утворити європейську антимонгольську коаліцію. Наприкінці 1254 року почав військову кампанію проти татар. У 1256−1257 роках, скориставшись чварами серед монгольської знаті, підняв повстання проти ординського ярма. Завдав кілька поразок хану Куремси, відігнав його війська від Луцька. Це була перша руська перемога в боротьбі проти Орди. Данило Галицький мав репутацію безстрашного бійця, історики підкреслюють такі його якості, як сміливість і рішучість.
- князь новгородський, псковський, великий князь володимирський, великий князь київський Олександр Невський (1221− 1263 рр.). 5 червня 1240 року переміг на річці Неві загін шведів, за що пізніше отримав від істориків прізвисько Невський. У 1242 році виграв військову сутичку із німецькими хрестоносцями на Чудському озері.
Образ Олександра Невського використовується російською владою з пропагандистською метою ще з часів Петра I.
В офіційній російській історіографії сформовано оцінка Олександра Невського як захисника Русі від загарбання її католицьким Заходом. Навесні 1248-го подався до золотоординського хана Батия, до монгольської столиці Каракорум, де отримав київський великокнязівський стіл із південною Руською землею.
Як свідчать історичні факти, Олександр був кревним братом прямого нащадка Чингізхана – Сартака. Брататися на крові з ним князя не примушував ніхто і ніщо, окрім його рабської ментальності. Олександр жив заручником у столиці Золотої Орди Сараї кільканадцять років після того, як монголо-татари завоювали Володимиро-Суздальське князівство та залишили після цього князювати в ньому його батька Ярослава.
Князь ніколи, як і його батько, не піднімав меч проти татаро-монголів і не гребував монгольською допомогою у боротьбі за володимирський великокнязівський стіл проти власного брата Андрія, особисто репресіями примушував новгородців платити данину Золотій Орді. Московські біографи пояснюють це тим, що Олександр Невський обрав союз із Золотою Ордою як «менше зло» порівняно з покатоличенням.
Наскільки Данило Галицький не схожий на Олександра Невського, настільки українці не схожі на росіян – у своєму ставленні до права, свободи, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшим чи меншим ступенем ворожості, недовіри та заздрощів… (російський поет, публіцист, політичний діяч, ідеолог неімперського розвитку російської національної держави Олексій Широпаєв).
- Підступність московитів яскраво проявилася під час Визвольної війни українців під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування. Здобута в цій боротьбі автономія Війська Запорізького опинилась затиснутою між трьома великими державами − Річчю Посполитою, Османською імперією та Московським царством.
Хмельницький у пошуку союзника робить ставку на одновірців й просить заступництва в московського царя Олексія Михайловича.
У січні 1654 року в Переяславі відбувається генеральна військова рада. Після оголошення царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Хмельницький зажадав, щоб посли першими присягли від імені царя, що мало б забезпечити Гетьманщині збереження її прав, а також було б підтвердженням союзу між обома державами.
Слід зауважити, що тоді зустрілися два різні народи, що сповідували різні правові принципи. Козаки заявляли себе носіями типово Західної правової культури. Очільник московського посольства Василь Батурлін заявив, що «у нас не повелося, щоб царі давали підданим присягу, а вільності ваші Государем буде дотримано».
Таке відношення обурило українських старшин і духовенство, тому вони відмовились присягати московському царю. На додачу, вони знали про безправ’я московитів і дику традицію, що панувала в тих землях ще у XV-XVII ст.: батько мав законне право продати своїх дітей у рабство. Натомість український народ звик до свободи, і навіть у найтяжчі часи кріпацтво зачепило меншу частину населення.
Кошовий отаман Іван Сірко, Уманський, Брацлавський, Полтавський та Кропивницький полки, а також низка українських міст відмовились присягати московії. Козацький полковник Іван Богун попереджав: «У московщині панує найогидніше рабство. Там немає і бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе «рабами царськими». Увесь народ московський є рабом. У московії продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь».
Обіцянки московити згодом дійсно неодноразово порушать, і врешті-решт широка автономія українських земель та Запоріжжя зведеться нанівець.14 серпня 1775 року російська імператриця Катерина II видала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі. Як тоді вогнем і мечем винищувалися українство і дух козацький, АрміяInform писала у своєму історичному нарисі.
«…Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала…»,
- обмовляв Богдана Хмельницького у своєму вірші «Розрита могила» Тарас Шевченко за недалекоглядну угоду із московитами.
- Леонід Кучма у своїй книзі «Україна – не росія» писав, що «росіяни та українці – то дві окремі і багато в чому несхожі нації, кожна зі своєю культурою; які говорять хоча й на споріднених, але різних мовах; що Україна має власне серйозне минуле і, певен, майбутнє». Другий президент нашої країни дивувався, що «деякі видатні росіяни нової формації – добре освічені, часто із знанням іноземних мов, з кругозором та, здавалося б, тонким розумінням багатьох світових проблем, – як ці люди можуть виявляти таку необізнаність, коли мова йде про Україну?»
Серед людей, яких він мав на увазі, – депутати російської Думи, громадські діячі, політологи, впливові журналісти, чиї імена були пов’язані з демократичним рухом радянських часів, із репутацією демократів і «європейців».
- І це якась загадка, тому що їхні погляди на Україну мало в чому відрізняються від уявлень якогось колишнього функціонера КПРС зі Старої площі, – стверджує Леонід Данилович. – Цей погляд, у сухому залишку, зводиться до того, що Україна – історично невід’ємна частина росії, яка відокремилась лише через якесь дивне непорозуміння або навіть чудацтво, що вона просто дитина, яка заблукала. Дитина скоро стомиться блукати по байраках і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося.
Леонід Кучма згадує, що вже 26 серпня 1991 року, двома днями пізніше ухвалення Акту про незалежність України, з’явилась погрозлива заява прессекретаря російського президента: «У ній йшлося про те, що “в случае прекращения союзнических отношений (с республиками СССР), Российская Федерация оставляет за собой право поставить вопрос о пересмотре границ”. З одного боку, прессекретар завжди оголошує думку президента, а не свою особисто, але з іншого – ці слова вимовив не сам президент, що не було випадковістю. Президент Росії явно не мав бажання привселюдно зрікатися свого образу демократичного політика».
- Український науковець-історик Володимир В’ятрович назвав здатність до масових протестів «найяскравішим виявом відмінностей між українцями та росіянами… Нічого подібного за масштабами в росії після 1991 року не було». Першим українським Майданом стала студентська акція протесту, що розпочалася 2 жовтня 1990 року.
- Українські студенти окупували місце в центрі столиці ще радянської республіки. Вони розбили намети і оголосили, що не підуть, допоки влада не виконає їхніх вимог, – пише Володимир В’ятрович. –Студенти боролися за незалежність від імперського центру в москві. Їхня акція та масове голодування стали важливим чинником, що призвів до краху радянської влади.
Студентська Революція на граніті стала першим Майданом уже у значенні акції протесту, адже мала всі атрибути, характерні для наступних Майданів 2004-го та 2013−2014 років: протестувальники утримували під контролем центральну площу столиці, були намети, прапори, плакати, постійні концерти, зустрічі, дискусії.
Війна, розв’язана кремлівським агресором у лютому 2014 року окупацією Криму та частини Донецької та Луганської областей, а у лютому 2022-го перетворена на широкомасштабне вторгнення, змусила нас остаточно усвідомити, що Україна не росія, що між нами нездоланна історична, геополітична, світоглядна й культурна прірва. Ще впродовж багатьох років, а можливо, й століть наші нащадки не зможуть відносно росіян вимовити такі слова, як «союзники» і «братській народ».
