Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
Він не звик шукати легких шляхів та завжди обирає суто чоловічі професії. В училищі навчався на зварювальника-водія, строкову відслужив у Внутрішніх військах, тривалий час працював у поліції та останні близько чотирьох років зі зброєю в руках супроводжував різноманітні судна в небезпечних для піратства зонах.
У січні поточного року, одразу після різдвяних свят, чоловік повернувся додому після тривалого чергового закордонного відрядження. Сергій вже знайшов нового, більш вигідного щодо умов праці іноземного роботодавця, поновив необхідні документи та готувався до укладання трудового контракту. Але 25 лютого став на захист України добровольцем.
— Я відчував, що станеться саме так, як сталося. Для мене початок широкомасштабного вторгнення росіян великою несподіванкою не став. Бо тоді навіщо ворог майже вісім років підкидував дрова у вогонь гібридної війни на Сході нашої країни? Ретельно готувався. Отже, і дилеми щодо подальших власних дій у мене не виникало — я 25 лютого добровільно став до строю однієї з частин на Одещини, — розповів молодший сержант Сергій К.
Це військове звання він отримав ще під час строкової служби, яку проходив у навчальному центрі на Львівщині. Згодом служив в одній із частин Внутрішніх військ у Криму, обіймаючи посаду командира відділення зв’язку. Тож знання й навички щодо командування підлеглими він вже мав.
— На строковій у мене в підпорядкуванні були навіть військовослужбовці служби за контрактом. Мав окремий кабінет, комп’ютер, факс та виконував відповідні за специфікою зв’язківців завдання командування. Щоправда, в лютому я спочатку пішов служити на солдатську посаду. Десь за півтора місяця мене призначили командиром відділення, а згодом вже став і головним сержантом взводу, — каже 32-річний чоловік.
Він згадує, щойно прийшов у пункт збору військовозобов’язаних, то побачив там багато знайомих, які також пішли захищати країну. Такий факт справив на нього дуже позитивне враження, мовляв, якщо стільки людей бажає відстоювати країну, то обов’язково захистимо, прорвемося та переможемо!
Сам Сергій сприйняв повномасштабний наступ рашистських полчищ як виклик самому собі, своїй родині та майбутньому існуванню України. А що ще робити, як не протистояти цій орді? Володіння зброєю на досить непоганому рівні. У фізичному, морально-психологічному сенсі він підготовлений дуже добре. Адже чоловік сім років ніс службу в органах поліції, забезпечуючи громадський порядок в Одесі та близько чотирьох років у несприятливих кліматичних умовах супроводжував морські судна, що рухалися Червоним морем в країни Африки та Азії.
Сьогодні Сергій несе вартову службу з охорони одного із військових об’єктів та знов, як і 12 років тому на строковій, обіймає відповідальну сержантську посаду. Він не шкодує, що в березні не зміг знов піти працювати офіцером з охорони суден, але дуже хвилюється за своїх близьких, дружину, доньку, рідну країну, громадян якої спіткало таке велике лихо.
Тому Сергій і взяв до рук зброю. І разом з ним це зробили понад половина його колег по роботі в компанії з охорони суден та сотні тисяч пересічних українців, які жили, любили, раділи, мріяли, але в мить опинилися під безжальним катком війни. Та разом ми — сила! Разом ми — Україна, яка завдяки незламному духу наших воїнів невдовзі обов’язково буде вільною від російських агресорів!
Фото автора
