Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Заснувала це свято Генеральна Асамблея ООН 1998 року. У 2022 році в Україні вперше разом з усіма святкуватимуть День молоді у серпні, а не в червні, як це було раніше.
Довідково. Історія свята
Міжнародний день молоді був запропонований молоддю у 1991 році на І сесії Світового молодіжного форуму системи ООН у Відні. Форум рекомендував, щоб День молоді був оголошений для збору грошей, просування та підтримки Фонду молоді ООН у партнерстві з молодіжними організаціями.
Рішення про оголошення 12 серпня Міжнародним днем молоді було підтримано на І сесії Світової конференції Міністрів у справах молоді, що проходила в Лісабоні 8-12 серпня 1998 року.
29 липня 2021 року з метою підтримки прагнення української молоді до інтеграції у європейську спільноту, утвердження цінностей демократії та свободи, а також ураховуючи ініціативу молодіжних організацій та рухів, Президент України Володимир Зеленський установив в Україні День молоді, який відзначатимуть щороку 12 серпня в Міжнародний день молоді.
На віки вічні молодими залишаються українські юнаки та дівчата, віддаючи свої життя за рідну землю в борні з московською ордою
У «лихі» 90-ті «епітети» на кшталт «ми були іншими» люди старших поколінь часто адресували своїм дітям і онукам, не завжди розуміючи їх. Особливо діставалося їм від колишніх фронтовиків.
— Ми у ваші роки вже країну захищали,- казали сивочолі солдати. — А ви хіба спроможні на щось подібне?
Не знали й не відали діди, що мине не так вже й багато часу і на українську землю зі зброєю в руках прийдуть онуки й правнуки тих, з ким вони колись ділили в окопах останній шматок хліба. А шлях їм перепинять їхні онуки і правнуки, проливаючи кров за право бути господарями у власній хаті.
«Чому гинуть такі молоді хлопці?..»
Починаючи з осені 1945 року, жителі подільського села Яланець не отримали жодної похоронки на своїх синів, братів і чоловіків. Упродовж майже семи десятиліть солдати-яланчани поверталися до рідних домівок живими і здоровими. Навіть з так званої афганської війни всі хлопці повернулися неушкодженими, оминали кулі моїх земляків і в гарячих точках як на теренах колишньої радянської імперії, так і поза її межами. Але ця ідилія скінчилася 10 липня 2014-го року: цього дня до Яланця прилетіла звістка про загибель 20-річного Віктора Саванчука — сержанта-спецпризначенця, який брав участь у антитерористичній операції.
— Скажи, чому сьогодні в незалежній Україні гинуть такі молоді хлопці? І не десь за тисячі кілометрів од рідної хати, а на своїй землі? — питав мене зі сльозами на очах 85-річний дід Михайло — сусід хлопця.
Миколі Довженкові було лише 23. Він народився в селі на Одещині. У травні 2017 року юнак теж пішов до війська. На службу за контрактом. Служив у 28-й окремій механізованій бригаді ім. Лицарів Зимового походу — спершу на посаді сапера-розвідника, а потім — старшого стрільця. У хлопця були великі плани на життя. Він кохав свою дівчину, з якою мріяв одружитися відразу після перемоги. Не судилося. Навесні 2022-го в районі Красногорівки, що на Донеччині, теж був поранений. Хлопця встигли доправити до госпіталю, а врятувати життя — ні.
Ровесник Віктора і Миколи черкащанин Павло Добротворський не був військовослужбовцем: він координував діяльність громадської організації «Поклик Яру», яка проводила військово-патріотичну роботу серед молоді. І теж поклав свою молоду голову за рідну землю. Ось як відгукуються про нього його товариші: «Людина, яка продовжувала справу Євгена Коновальця, Василя Чучупаки, Юрія Горліс-Горського і ще багатьох відданих націоналістів. Він загинув за українське майбутнє. Він щиро вірив в те, що робив. Він був ідейником, якого наслідувала вся команда „Поклику Яру“ і ще багато людей. Він — схід сонця нашої Держави. Будь певен, Друже, твоя справа житиме і продовжуватиметься у серцях відповідальної молоді нашої країни».
Я згадав лише трьох молодих українських хлопців, яких зжила з білого світу клята війна, розв’язана московським фюрером. Скільки за 8 років неоголошеної проти України війни полягло українців, яким ще потрібно було жити й жити, кохати і бути коханими, народжувати дітей і доглядати стареньких батьків? Скільки матерів, сестер, дружин виплакують очі? Скільки пам’ятників-обелісків, з яких дивляться-усміхаються молоді люди у військових одностроях, з’явилося на українських кладовищах?
Адже немає в Україні області, міста і району, вихідці з яких не воювали б з ворогом. Не всім судилося повернутися додому. Їх до останнього подиху виглядатимуть матері і дружини, а діти, підрісши, пишатимуться своїми батьками, життєві стежини яких виявилися короткими, як спалахи зірок.
«Майбутнє України у надійних руках…»
Події, що розпочалися на сході України ще у 2014-му, переконали найзатятіших скептиків, що молодь наша, як висловився один 88-річний дідусь, «у більшості своїй горою стане за Україну». Він мав рацію, оскільки вже тоді лави Українського війська, добровольчих батальйонів поповнили десятки тисяч молодих людей. Далеко не всі з них не те що уміли стріляти, а й навіть не бачили на власні очі того «калаша».
— Хлопці вчилися, як мовиться, на ходу, переймаючи досвід у більш досвідчених побратимів, — розповідав мені полковник Петро Потєхін, який зі своїми бійцями захищав Савур-Могилу. — Словом, військове ремесло більшість з них опановували, висловлюючись армійською термінологією, у максимально стислі терміни. Доля звела мене на війні зі справжніми чоловіками — високоморальними молодими людьми, готовими жертвувати власними життями заради інших. Наприклад, коли б не сержант Вася Кандела, ми би з тобою сьогодні не розмовляли: ціною власного життя він врятував моє…
Афінському полководцю Фемістоклу, під командуванням якого грецькі війська перемогли армію персів, належать слова: «Ми б загинули, якби не гинули». Відтоді пройшли тисячоліття. Але вони і сьогодні є актуальними для нас, українців. Сьогодні цей світ залишають наші сини, брати, батьки. У розквіті сил. Такою дорогою ціною, як і греки в сиву давнину, відстоюють вони нашу Вітчизну, її майбутнє, майбутнє своїх дітей, онуків. Народжених і ненароджених. Нас з вами. Вони — не ангели. Але так розпорядився Господь Бог, що для нас вони стали ангелами. Україна обов’язково переможе у цій неоголошеній війні. І прийдешні покоління обов’язково знатимуть ім’я кожного українця, який віддав своє життя за свою землю.
