Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
«Україну створив владімір лєнін на чолі більшовиків» — це твердження неодноразово озвучував президент рф владімір путін. Воно розтиражоване російською пропагандою. Історія Української національно-демократичної революції 1917-1921 років яскраво засвідчує брехливість цієї тези — українську державність виборювали мільйони українців на чолі з українськими національними політичними силами та лідерами.
Натомість владімір лєнін на чолі більшовиків усіляко протидіяв творенню української державності й бажав відтворення російської імперії з комуністичним ладом. Визнати існування України у вигляді радянської республіки більшовицький вождь був змушений лише під тиском об’єктивної реальності. Тільки вагомі здобутки українського державотворення і національно-культурного будівництва часів Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського і Директорії приневолили лєніна до того рішення, яке путін вважає добровільним.
Запорукою успіхів Української національно-демократичної революції 1917-1921 років стала масова й усебічна участь у ній представників усіх верств тогочасного українського суспільства. Однак і причиною поразки української революції стала позиція частини українського суспільства, передусім робітників і почасти селянства, обдурених облудною більшовицькою пропагандою.
Перший помітний дзвіночок того, що Українська національно-демократична революція може не мати належної підтримки значної частини українського суспільства, пролунав 24-27 (11-14 за «старим стилем») липня 1917 року, коли у Києві відбувся Всеукраїнський робітничий з’їзд. На жаль, на ньому представники Центральної Ради не змогли дати гідну відповідь брехливим тезам більшовицької пропаганди, яка спокусила пролетаріат виступити проти української держави.
Після зібрань військових і селян з’їзд українських робітників став черговим заходом із легітимізації Української Центральної Ради як революційного парламенту України. Це був важливий тест на ставлення пролетаріату — основи політичної лівиці початку ХХ століття — до Української національно-демократичної революції.
Довідково: Ліві (лівиця) у політиці — політичні сили, що проголошують ідеали соціальної рівності та егалітаризму, вважаючи, що у суспільстві існують невиправдані нерівності, які слід мінімізувати або ліквідувати.
Солдати, селяни і робітники були трьома китами, на яких стояло тогочасне українське суспільство. Щоб остаточно утвердитися при владі, Центральна Рада мала здобути переконливу підтримку представників усіх цих трьох категорій. До початку проведення Всеукраїнського робітничого з’їзду українському революційному парламенту вже вдалося твердо опертися на двох китів із трьох — селян і військових. Тепер слід було закрити питання щодо робітників.
Про те, наскільки це завдання вдалося реалізувати, свідчить вже кількість учасників робітничого з’їзду. За різними даними, у зібранні взяли участь від 300 до 400 робітничих делегатів, які представляли близько 40 тис. робітників з України та українських робітників з-за її меж. Це була у 5-7 разів менша кількість делегатів, ніж на з’їздах селян і солдатів, учасників яких рахували тисячами.
Ще однією проблемою стала географія делегатів — вони представляли переважно центр України, тоді як південь і схід були майже не охоплені. Викривленим було також і соціальне представництво в межах самого класу пролетаріату — у з’їзді взяли участь переважно працівники дрібних підприємств і ремісники, тоді як колективи великих заводів і фабрик були представлені слабко.
Нарешті, з’їзд дуже нагадував зібрання двох партій — половину його делегатів склали члени Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), а решта була представлена членами Української партії соціалістів-революціонерів (УПРС) та безпартійними. Інші сили лівого спектра активної участі у з’їзді не брали, хоча і спостерігали за його проведенням.
Внаслідок нечисленності з’їзду та інших викривлень справедливими стали закиди, що зібрання не представляє вповні увесь робітничий клас України. Це стало згодом важливим елементом більшовицької пропаганди.
З доповідями на з’їзді виступили голова Генерального секретаріату Української Центральної Ради та генеральний секретар внутрішніх справ Володимир Винниченко («Сучасний момент в українському житті й українське робітництво»), товариш голови Центральної Ради Дмитро Антонович («Установчі збори та українське робітництво»), член ЦК УСДРП Михайло Ткаченко («Автономія і федерація»). Неважко помітити, що організатори намагалися сконцентрувати увагу делегатів з’їзду на питаннях реалізації автономного устрою України. Натомість інші важливі для робітників питання посунули на наступні засідання. Це також давало широкий простір для більшовицької пропаганди.
Важливою стала заочна полеміка Володимира Винниченка з більшовиками, в якій йому довелося визнавати слушність критики та пропозицій останніх і водночас малопереконливо їм заперечувати. Доповідач просував ідею золотої середини і хилив до потреби реалізації автономії України, однак його позиція з найважливіших для робітників соціально-економічних питань була обтічною і маловиразною. Це не могло не позначитися на сприйнятті доповіді як половинчастої й ухильницької.
Власне, рішення заслухати ще дві доповіді з питання української автономії й потім обговорювати їх пакетно, всі три разом, свідчить, що виступ Володимира Винниченка важко назвати вдалим. Дмитро Антонович і Михайло Ткаченко мали роз’яснити делегатам, яким чином реалізація автономії допоможе робітникам вирішити кричущі соціально-економічні питання.
Показовою видається також ситуація з тим, що від самого початку до порядку денного роботи робітничого з’їзду було включено доповідь «З аграрного питання» генерального секретаря земельних справ Бориса Мартоса, яка за своєю тематикою була малоцікавою пролетарям. Натомість значно більш актуальну для робітників «Доповідь з продовольчого питання» члена Української Центральної Ради Сергія Веселовського включили в роботу зібрання лише додатково.
читайте також:
Відверте просування питання автономії й ігнорування Центральною Радою базових для робітників соціально-економічних питань негативно позначилось на ставленні робітників до української революції, чим радо скористалися більшовики. У той час, як частина українських воїнів випереджала час і вимагала творення української незалежної держави, робітники під впливом більшовиків тягнули в минуле — у російську імперію 2.0 communist edition. Саме спираючись на пролетаріат лєнін і більшовики не лише перешкоджали українському національному державотворенню, але й вдалися зрештою до прямої збройної агресії проти України.
Отже, обдурене більшовиками робітництво так і не стало важливою рушійною силою Української національно-демократичної революції 1917-1921 років. Натомість підтримку пролетаріату здобули більшовики, які точніше вловили базові соціальні запити робітників і системно працювали з ними, вкидаючи у маси пропагандистські лозунги — такі само яскраві, як і брехливі.
Понад століття тому гасла російських більшовиків були такими само облудними й агресивними, як і у сучасних рашистів. На прикладі тези «лєнін створив Україну» це можна побачити якнайкраще. Нині путін так само, як і «вождь світового пролетаріату» понад століття тому, дурить своєю брехливою рашистською пропагандою громадян рф, кидаючи їх на війну проти України. Протидіяти цьому ефективніше, ніж це вдалося Центральній Раді — важливе завдання у справі захисту України.
